«Слухай, козел, це тобі говорять!» Як звернутися до сторонньої людини, щоб її не образити

Наші жінки до сивої коси ходять у «дівках», чоловіки мусять відгукуватися на «мужик», а в пенсійному віці до них прилипає «дід». Інші народи мають офіційні звертання — наприклад, в англійців це «міс», «місис» і «містер», у німців — «фрау» і «гер». Нашими аналогами до цих звертань стали російські «мужчина» і «женщина» — немов громадян розділяють для походу в громадську лазню.

Чому українці не мають уніфікованих звертань в публічному просторі? Як вони дають собі раду, намагаючись знайти їм замінники?

hromadske розбиралося в цих питаннях з мовознавицею та докторкою філологічних наук Ларисою Масенко; директоркою Київського інституту гендерних досліджень, кандидаткою філософських наук Марфою Скорик; культурологинею та кандидаткою філософських наук Галиною Подолян.

Звертання на всі випадки життя

«Ми всі існуємо в певному культурному середовищі, а воно завжди передбачає чіткі коди взаємодії членів спільноти між собою. Уніфіковане звертання якраз і є таким кодом», — пояснює культурологиня Галина Подолян.

Тобто уніфіковане звертання визначає прийнятні для обох сторін межі та тональність спілкування. Виносить за дужки конкретної ситуації будь-яку емоційну складову, що може спровокувати конфлікт. Відтак це робить таке звертання коректним для всіх і завжди.

Здавалося б, саме такими універсальними звертаннями могли б стати «пан» і «пані». Їх і справді вживають доволі часто, але все ж приживаються вони зі скрипом.

На переконання мовознавиці Лариси Масенко, для українців слова «пан» і «пані» на глибинних рівнях ще з часів кріпацтва асоціюються з пригнобленням, з негативом.

Тривалий час освічене українство було полонізоване, зрусифіковане або понімечене, адже Україна була під владою Польщі, росії й Австро-Угорщини. А отже, стандарти питомо українських звертань формувалися в середовищі простого люду.

«На початку 1990-х, виступаючи на радіо, я звернулася до слухачів зі словами “пані та панове” — боже, скільки надійшло обурливих листів у редакцію! “Які ми пани?”, “Як ви сміли нас так називати?” 

Люди абсолютно не сприймали це звертання. Минув час — і воно дедалі більше поширюється в публічній сфері. Думаю, звертання “пан/пані” має шанс з часом стати загальновживаним. А поки що воно існує паралельно до інших традиційних для українців звертань», — зазначає пані професорка.

Які звертання традиційні для українців?

«Українська мова виробила прекрасні звертання: добродію, добродійко, шановний, шановна, друже, брате, сестро. 

Або: дорогий, дорогенька. В останньому випадку не йшлося про фамільярність чи зверхність. Це звертання підкреслювало повагу до людини. Узагалі українській мові притаманні пестливі форми звертань. 

Ми маємо навіть подвійну пестливу форму звертання: дорогенький — дорогесенький, любенький — любесенький. Такими формами не кожна мова може похвалитися», — зауважує Лариса Масенко.

До речі, звертання «шановний/шановна» наразі є досить поширеними серед українців. Однак, як помітила науковиця Марфа Скорик, часто його вживають, аби підкреслити та навіть збільшити дистанцію між людьми чи надати конфліктній ситуації ввічливої форми.

По батькові — пережиток чи ввічливість?

На початку 90-х мовознавці виступали за те, щоб відмовитися від звертання на ім'я та по батькові. Мовляв, ми йдемо в Європу, а там такого немає. Однак тоді пересічні українці ініціативу не підхопили.

За словами Лариси Масенко, можливо, і через те, що таке звертання є прийнятним для людей будь-якого віку, статі та статусу.

Науковиця звертає увагу, що українці перейняли від росіян звертання без імені — лише по батькові: Василівна, Андрійович. На думку професорки, воно не є фамільярним або зневажливим. Навпаки, ця форма цілком шаноблива. Її можна застосовувати до людей старших, але однакового соціального статусу чи однієї групи. Наприклад, між колегами чи сусідами.

Як українці перетворюють на звертання звичайні слова 

Відсутність уніфікованих форм звертання часто компенсують використанням слова «ви». «Ви не підкажете?», «Ви не знаєте?» Ще один варіант — звертання за допомогою слів «пробачте», «даруйте», «перепрошую», «скажіть, будь ласка» тощо.

«Такі звертання сьогодні виконують функцію уніфікованого нейтрального звертання», — каже мовознавиця Лариса Масенко.

Гендерно-образливі звертання

«Чоловіків ображають ті звертання, які ставлять під сумнів їхній статус альфа-самців. Назвеш чоловіка “хлопцем” або “дідусем” — це констатація того, що він шмаркач або старий. Відповідно, не може контролювати ситуацію в ролі альфа-самця. Це удар по чоловічій самооцінці.

Гендерно-дражливими для жінки є звертання, які наголошують на її інфантильності, дитинній неповносправності. Тому усі ці пестливі звертання типу “жіночко” чи взяті зі світу природи “сонечко” та “квіточко” дискримінують жінку. Нікому ж не спадає на думку звертатися до чоловіка “чоловічку”, хоча саме слово “чоловічок” в українській мові існує», — зазначає Марфа Скорик.

За її словами, саме тому чоловікам у спілкуванні з незнайомими жінками та жінками-колегами варто уникати пестливих звертань. Ці слова — для спілкування з коханими, з дуже близькими подругами. Коли звертання, що притаманні інтимній сфері, переносять у сферу публічних комунікацій, виникають дражливі ситуації.

«Чоловіки такими звертаннями в публічній сфері наголошують, що “дитинній” жінці потрібен керівник, наставник. І в його ролі мислиться саме чоловік», — переконана пані Скорик.

Чи справді йдеться про сексизм?

«Сонечко, принеси журнал з деканату», — звертається викладач до студентки, і вона звинувачує його в сексизмі.

«Але в таких звертаннях немає сексизму, — запевняє Марфа Скорик. — Якась студентка називає це сексизмом — бо не знає, як назвати. 

Утім, вона справедливо обурюється на таке звертання, бо безпомилково зчитує в ньому дискримінаційну складову. Тут “сонечко” — це зневага, бо “знайшли меншу”. Тому скаргу треба писати не про сексизм, а про дискримінацію за віком. 

Сексизм — це коли звертання має безпосередню конотацію до статі людини, апелює до “низу” як чоловіків, так і жінок», — наголошує пані Марфа.

Щоб визначити, чи є звертання дискримінаційним, дослідниця гендеру пропонує простий тест: якщо тебе назвали «красунею» чи «сонечком» — запитай себе, чи можеш ти звернутися до цієї людини так само? Якщо ні — це дискримінація.

Чому «мамочка» — не набагато краще, ніж «стара п**да»?

На медичній картці дитини записано ПІБ її матері. Так само і в журналі вихователя в дитсадку. Але медики й освітяни часто звертаються до мам з дітьми словом «мамочко». Таке звертання їм видається прийнятним, але чому на нього ображаються мами дітей?

«Тому що жінки безпомилково зчитують у цьому звертанні дискримінацію щодо себе. Адже воно також фокусується на їхній дітородній функції — на їхньому “низу”. 

Це звертання ігнорує жінку як особистість. Назвати молоду жінку “мамочкою” в поліклініці — може, трохи лагідніший варіант звертання до літньої жінки словами “стара п**да”», — вважає Марфа Скорик.

«Дівчата» та «мужики» — для начальника табу

Якщо працівники установ не хочуть, щоб їх кликали «дівчино» або «мужчино», їм слід начепити бейджик, на якому буде вказано їхню посаду, ім’я або прізвище — чи й ПІБ повністю.

«Напис на бейджику “консультант Юлія” сигналізує відвідувачу, що звертатися треба на ім'я. Буде написано “Юлія Петрівна” — відвідувач так і звернеться. Зовнішні підказки можуть мінімізувати випадки незручних ситуацій», — говорить культурологиня Галина Подолян.

А що, як бейджиків немає? Науковиця Марфа Скорик пропонує в цьому випадку взяти на озброєння досвід працівників кол-центрів:

«Вони запитують клієнта, як до нього звертатися, — це безпрограшний варіант. Так само відвідувач може запитати в чиновника чи менеджера: “Як я можу до вас звернутися?” Це розв'яже проблему звертання».

Складніше розібратися зі звертаннями всередині колективу. У команді важливий внесок кожного в загальний успіх, тому керівникові треба уникати зверхності до підлеглих, яка знищує мотивацію. Зокрема, не звертатися до них у тональності «я начальник — ти дурень».

 «Коли в колектив приходить новий працівник, йому потрібно повідомити, яке звертання тут прийняте: на ім'я та по батькові; на ім'я та на “ти”; чи на ім'я, але на “ви”; або на ім’я зі словами “пан/пані”. 

Спільнота мусить виробити стандарт звертань і дотримуватися його. Зараз у багатьох компаніях відмовляються від звертань на ім'я та по батькові. Думаю, це не доцільно. Таке звертання найкраще підходить, коли йдеться про різновіковий колектив і про літніх працівників. 

В українській культурі завжди культивувалося шанобливе ставлення до старших. Якщо ми з якихось причин не можемо звернутися до літнього співробітника “пане Іване” — сказати “Іване Петровичу” є більш прийнятним, ніж просто “Іване”. Особливо коли до такого Івана звертається особа, яка годиться йому в онуки», — застерігає Галина Подолян.

За її словами, якщо керівник забув ім’я підлеглого, краще звернутися до нього ввічливо-нейтральним «колего» чи «шановний». До групи підлеглих — «товариство», «шановне жіноцтво», «шановні добродії». Але в жодному разі не «дівчата» чи «мужики».

«Такі звертання знецінюють будь-якого працівника. Усі ми прагнемо виокремлення, поваги. Це те, чого нам бракує на роботі. Зокрема, і через неадекватні звертання», — зауважує Галина Подолян.

«Якщо начальник-чоловік звертається до підлеглої жінки “сонечко” чи “красуне”, він цим демонструє свій авторитет і її недолугість як фахівця. Він через звертання утверджує свою владу і вищість», — додає пані Скорик.

Тиміш чи Тьома?

«Льоха», «Маша», «Саня» — навіть спілкуючись виключно українською, ми часто використовуємо як звертання російські форми скорочених імен. На думку Галини Подолян, одна з причин цього — у глибинних процесах масовізації, які переживає вся сучасна культура.

«Про них ще Ортега-і-Гассет писав. Неосвічена маса прагне захопити панівне становище — зокрема, у культурі. Ця маса потребує спрощених варіантів, на рівні “в один клік”. Масова культура на наших теренах традиційно була російськомовною. Українці часто навіть не знають українських форм скорочень свого імені».

Чи ви знаєте скорочені форми свого імені? Наприклад: Сашко чи Олесь від Олександра; Катря від Катерини; Гриць від Григорія; Тиміш, Тимко від Тимофія, Ївга від Євгенії?

За словами пані Подолян, російсько-радянські форми звертань тотально вдарили по українських. Проявляється це не лише в іменах-покручах.

«За більш як 30 років нашої незалежності ми ще не готові повернутися до широкого вживання питомо українського звертання “товариш/товаришко” — воно спаплюжене радянською добою. Для українців у цьому звертанні спрадавна йшлося про товариськість як про духовне єднання, а не про товариша Брежнєва».

Культурологиня прогнозує, що українізація суспільного життя означатиме й поступову українізацію звертань:

«Ми шукатимемо своєї ідентичності — зокрема, через звільнення від російських форм звертань, відновлення своїх традиційних і плекання нових. Зараз маємо для цього золотий час — війна з росією посилила українотворчі процеси в нашому суспільстві».

Чи обов’язково уніфіковувати звертання?

Лариса Масенко закликає українців не відмовлятися на користь якогось одного від усього розмаїття звертань, котрі здавна існують в українській мові. Бо це — штучне збіднення мовного ресурсу. Уніфікація доречна, якщо йдеться про звертання в офіційних сферах на рівні вищих урядових чи адміністративних установ.

 «А на побутовому рівні наші люди не приймають уніфікованих звертань. То чому б зі звертань, які існують, не обирати найадекватніше конкретній ситуації? Головне, щоб воно було доброзичливим — не ображало і не принижувало гідність людини, до якої ви звертаєтеся».