«Спочатку був шок, потім я намагалась про це не думати, а потім — друге коло шоку», — Яніна Соколова

Наприкінці травня телеведуча та акторка Яніна Соколова написала у соцмережах, що останні 7 місяців лікувалася від раку. Увесь цей час вона не виходила зі знімального графіку і продовжувала випускати проекти «Рандеву» та «Вечер с Яниной Соколовой» — одні з найуспішніших проектів в українському Youtube. У кадрі Яніна лишає звичний образ телеведучої. Про те, що за кадром, про проект «Я, Ніна», пропаганду та Зеленського — у свіжому випуску «Дорогенька моя».

Дякую тобі дуже, що погодилась на інтерв’ю, знаю, що знайти вільний час дуже складно. Ми би починали говорити з чогось іншого, але днями ти запустила новий мультимедійний проект — про хворобу, про рак.

Це буде проект не про рак, це буде проект про життя, це буде проект про те, чому вам з нами, незалежно від того, чи ми хворі, чи здорові, варто жити, починати кожен день та бути щасливими. Проживати його, як останній. Знаєш, та хвороба, яка спіткала мене, про яку я дізналась сім місяців тому, мобілізувала всі позитивні моменти у моєму житті. Та знищила бажання витрачати час на якісь речі, які не варті того.

Я — дівчина не з простим характером. Я — дівчина публічна, для якої це був шок, і пізніше я зіткнулась з обставинами, які зробили мене ще сильнішою, ніж я була. Але водночас охладили всі нерви у голові, у моїй шкірі, які існували до цього в стані очікування. Вони всі пробились назовні. Я пережила, напевно, найемоційніший період свого життя.

Скажи, якби не було цього проекту, ти би вирішила говорити про це публічно?

Ні, я не говорила би про це.

Чому?

Про це знало вузьке коло людей. Я роблю багато проектів. У мене є своя телевізійна школа. Плюс гра в театрі. Я не припиняла грати в театрі. Уяві собі, коли ми в потязі їдемо до Львова, де відбувається вистава, історії кохання про дорослих, і ніхто з акторів не знає, окрім мене та Валерія, з яким ми просимо, щоб нас поселили в одне СВ, це мій найкращий друг. Там я можу спокійно зняти перуку, поговорити, попити чаю. Якщо про це ще хтось дізнається, про це дізнається театр, ньюзрум... Якщо розширюється пласт людей, які знають про твою хворобу, краще від того тобі не стає.

А ось що починається у момент, коли ти вийшла публічно з цією історію? Ти казала, що журналісти задають якісь не ті питання, ставлять якісь акценти...

Неприємний акцент — це акцент на зміні зовнішності. По-перше, існують доволі некоректні питання, і їх більшість з боку журналістів, які стосуються зміни зовнішності. Це не тільки цікаво з огляду на те, як ти у 2019 році з тим можеш боротись, адже відсутність брів, вій, коли ти прокидаєшся — обличчя чисте, без якихось зайвих фарб, бо нічого не має. Відсутність волосся для публічної людини, ми втрачаємо 2,5 години на грим, це доволі довго. Мені сумно, що акцент у ЗМІ йде на процес цього прикриття. Аніж на процес відкриття всіх недоліків, які є у медичній системі, всіх акцентів психологічних, які існують всередині кожної людини. Про аспекти сприйняття родиною, соціумом.

Ну і те, як це, власне, лікується в наших державних установах.

Ти публічна людина, твоя зовнішність — частина твоєї професії. Зрозуміло, що коли хтось дізнається, що є хвороба, яка впливає на це, є питання, як ти з цим живеш. Цей акцент виставляється сам собой. Ти ж не приходиш на ефір у вигляді, в якому прокидаєшся зранку?

Мене гримують виключно вдома. Я не гримуюсь на локаціях. У мене є один гример на всі зйомки. До того, як я публічно оголосила про те, що я хворіла, гример приїжджала виключно до мене додому. З дому я виходила готова до екрану.

Люди, які тебе дивляться, зокрема, хворі жінки — вони точно виглядають інакше, не мають гримера. Але вони бачать тебе, постійно красиву, сяючу. Це як працює?

Це натхнення, безумовно. Є дуже багато книг про правильну пропаганду. Є пропаганда на «Раша Тудей», а є пропаганда правильна. Правильна пропаганда — це спонукання до наслідування цінностей. Спонукання до наслідування ідеології. Спонукання до наслідування якихось правильних принципів у житті, які змінюють життя мільйонів. Тому коли жінки бачать, що Яніна Соколова, якій 35 років, яка 7 місяців не виходила взагалі з графіку знімального... Вона пережила фактично за всю свою 15-річну кар’єру телебаченні пік на даному моменті кар’єри. Бо все, що ми назнімали, «Рандеву», було дуже успішним. Я прокинулась у реанімації, все записала заздалегідь. Це був дуже великий контраст. Коли ти лежиш — катетери по всьому тілу, на голові ця маска, а піднімаєш телефон, а там 1200 тегів людей, які від однієї людини до іншою розповсюджують це «Рандеву», купа слів якоїсь реакції. Щоб взагалі ти уявила, як це контрастно виглядало, поки я хворіла.

На своєму прикладі я хочу, щоб люди зрозуміли, як казав Олег Сенцов, що страх — найбільший гріх. І якщо небо нам надсилає такі випробування, то, мабуть, це не просто так. Воно надсилає випробування тільки тим, хто може його подолати. Зараз глядачі скажуть: слухай, Яніно, подивись — скільки людей померли. Якщо ви будете боротися до кінця, ви, мінімум, можете продовжити собі життя.

А якщо ти борешся, але не можеш побороти? Ця хвороба повертається, або немає позитивної динаміки. Ось є Яніна, вона поборола — і молодець. А якщо я не можу, то що? Я не молодець?

У кожного своя особиста історія, у мене була доволі легка форма, локалізація ракової пухлини не була за межами органу. Що мене власне врятувало від різних інших метастазичних ефектів.

Щодо тих, хто боровся та не може побороти. У мене є друзі, в яких у родині була ця проблема. Жінка, яка мала цю проблему, при мені фактично доживала останні тижні. Я була в Америці, і там дізналась, що вона померла. Вона жила на повну. Вона влаштовувала вечірки, займалась танцями, там поруч був зал. Фламенко, щоб ти розуміла. Вона себе більш-менш добре почувала, могла фізично рухатись, просто з’їдав рак зсередини. Я так розумію, що серце не витримало навантаження в якийсь період. Вона була фізична активна.

Моя порада таким людям — просто не відкладати на завтра можливість зробити себе щасливим. Створити максимум умов, щоб в ці дні не думати про хворобу. Це звертання близьким. Близькі в Україні взагалі не мають такого журналістського бажання, а я думаю, ми в найближчий час зробимо це — пояснимо, як вести себе з онкохворим близьким. Тому що близькі самі дуже часто закриваються.

Близькім, оточуючим — якою мовою говорити?

Оця мова співчуття, ці слова турботи, сказані мовою приреченості — це все тільки пригнічує твій стан.

Одна з тих причин, чому ти не говорила це — бо не хотіла, щоб хтось співчував?

Це жахливо, коли тебе хтось жаліє, причому — так утопічно жаліє.

Тут я розділяю, але мої найближчі друзі, коли вони були зі мною під час постхіміотерапевтичних періодів... Поясню: ти робиш «хімію», а потім тиждень із тобою відбувається пекельний процес больовий. Зі мною, знов-таки, залежить від типу раку, у мене було викручування суглобів настільки сильне, що я не могла доповзти два метри до туалету. Це гострий біль, який важко заспокоїти. Дексалгін, уколи, вони вже слабко допомагали. У мене був канабіс медичний, пластирі, які засновані на наркотичних речовинах морфінах. Це вже був такий біль, при якому ніщо не допомогло загоїти.

Завдання близьких — це надати тобі інтертейнменту. Знеболити, по-перше, і щоб увага не була зосереджена на хворобі. Бо я була зосереджена на хворобі, увага не має бути локалізовна всередині хвороби. Це просто може спричинити суїцидальні настрої та депресію. Мене дуже рятувала робота. Тобто моя завантаженість протягом дня, якщо я комусь про це розкажу — в це важко повірити. Мій графік настільки щільний, настільки різнобічний. У мене ще є двоє дітей. Мене все це не рятувало, і коли ті сім днів після хімії створювали пекло, то, безумовно, було дуже важко. Але ж ми з цим також навчились боротись. На останній «хімії» ми доволі весело проводили час.

Довкола хвороби створюється мова — як про неї говорити. І це така мова війни. Ми з ним боремось. Ми або перемагаємо, або програємо. Чи ця мова війни з раком не обмежує нас і тих, хто слабший, має менше можливостей? Слабший духом?

Тут залежить, що ти вкладаєш у слово «боротьба». Якщо ти вкладаєш у це слово активність із щитом та мечем, та постійну напруженість із самокопанням, із словами, що я це поборю кожного дня, постійно перебуваєш у стані війни, то ти просто себе з’їдаєш, коли ти програєш, а на якомусь етапі твої слова і твоя віра стає хиткою. Ти не готовий до цього.

Мені здається, найважливіший процес — це процес прийняття. Тобто ти приймаєш те, що з тобою сталось. У моєму плані історія з прийняттям сталась за місяць. Cпочатку це був шок, потім я намагалась про це не думати, потім було друге коло шоку. Потом операція. Після операції ти думаєш: скоріше б ця «хімія». Тобі кажуть, а ти в курсі, що під час «хімії» все повипадає. Потім ти думаєш, що з цим робити.

Але ти сама кажеш, що, наприклад, проект «Я, Ніна» — це не про зневіру, це про щастя і про любов. Але ж ти зіткнулась не лише з щастям і любов’ю.

Щастя і любов — це те, що ти хочеш донести. Життя контрастне, не може бути щось біле, а щось чорне. Але сенс нашого фільму в тому, щоб люди не відкладали на завтра можливість бути щасливими. Фільм «Я,Ніна» буде мати любовний трикутник між лікарем, пацієнткою та її чоловіком. І цей трикутник у лікарні, робота, діти, будинок, нічні клуби, перегони на мотоциклах, це буде дуже активне життя за сім місяців, меседжем якого є те, що я тобі сказала дві хвилини тому.

Героїня цього проекту і фільму є ти сама. Чому ти вирішила розповісти про себе, а не запросити інших людей, дати їм голос?

Як я можу дати голос тим, кого я не знаю? Якщо я пережила хворобу, якщо я маю велику кількість прихильників, то таким чином простіше донести людям, що ми маємо на увазі. Плюс я маю акторську освіту. Думаю, це можливість пережити це все досить якісно. Чому кажу якісно? Тому що я, чесно кажучи, слабко довіряю українському кінематографу. Все, що фінансується Держкіно, рідко викликає у мене мурахи або завмирання серця. Це часто бутафорські історії.

Тому моє правило: хочеш зробити гарно — зроби сам.

Ти лікувалась в Україні. Партнером цього проекту є Інститут раку. Ти кажеш, що тобі допомагали класні спеціалісти та спеціалістки. Але історія з лікування складних хвороб — це складна драма стосунків із українською медициною, це рулетка. Ми розуміємо, що ти відома телеведуча та актриса. У тебе є зв’язки, гроші, яких немає у мільйонів людей. Твій меседж: «В Україні можна вилікувати таку хворобу». Як він лягає на наш загальний контекст?

По-перше, я лікувалась у державній установі тільки через те, що, волею випадку, головний лікар цього Інституту раку був одногрупником мого чоловіка. Коли ми дізнались про цей діагноз, Володя каже, що мій друг, одногрупник — головний лікар Інституту раку. Ми поговорили про можливість операції. Він запросив Олену Самохвалову, лікарку, яка зробила мені унікальну операцію. Таких операцій не робили в Україні. Вона тривала шість годин. Мені видалили три органи і видалили їх одночасно. Зазвичай це робиться полосним розрізом, щоб видалити другу половину органу. Ми зробили дві операції в одній — у мене є цяточки навколо пупка, камера заходила всередину, на моніторі з’являвся процес — штирями проколювали органи, різали їх зсередини і по шматках витягували. На моєму тілі немає жодного порізу, є крапочки, які виникають у тих, у кого є алергія на комарині укуси.І за 6,5 годин успішно була зроблена операція, а на сьомий день я вела захід.

Я можу сказати точно, і ми це обговорювали з лікарями, я не буду називати прізвища лікарів, до яких могла піти, з оглядом на те, що мені встановили неправильний діагноз, а в лабораторії неправильно зробили аналізи. У жовтні ми взяли серпневі аналізи і знайшли там рак. Але з серпня до жовтня мене лікували з іншим діагнозом — полікістоз, гормонами лікували, фактично підгодовували і пухлину мою, в тому числі.

В Інституті раку є декілька унікальних апаратів, і людей, які вміють ними користуватись, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Вони молоді і молодші за мене. Олені Самохваловій — 30 років, Андрію Безносенку — 37, а мені — 35. Це люди зі знанням мов, це люди із західною практикою. Може, здогадаєшся, яка зарплатня в онколога, який робить по три операції на день в державному Інституті раку?

Я думаю, що дуже маленька, може, тисяч двадцять?

3900. Вона офіційно отримує. Зарплата головного лікаря — 8 тисяч.

Це жесть, це ганьба.

Це жесть. Саме тому вони їдуть кудись. Їдуть за кордон.

Тобі не здається, що всі ці моменти — це казка, тобі пощастило?

Кожен із нас має свою долю. І казати: мені пощастило — це все одно, що говорити: сьогодні ми зустрілись, а могли і не зустрітись.

Я про те, що загальний контекст — страшний. На що ми повинні звернути увагу? 

Цілий пласт проблем. Психологічна допомога людям, які дізнались, що у них рак. Держава має створити опцію, функцію психолога. Він повинен приймати щоденно, на відділеннях променевої терапії. На відділеннях, де хворі лежать після операції. У відділеннях біля палат, де хворі лежать після хіміотерапії. Так само він може консультувати родичів.

Другий момент — знеболення. Це те, що ми дуже активно впроваджуємо у проекті «Я, Ніна». Я брала участь у конференції щодо впровадження медичного канабісу. Я дуже сподіваюсь, що до кінця цього місяця буде ухвалений законопроєкт.

А як ти це робила?

Я порушувала закон. Я маю футляр із медичним канабісом, привезений зі США. Він виглядає, як електронна сигарета. Але всередині там олія, там немає табаку, трави. Він не горить, він нагрівається.

За принципом айкоса? 

Так, за принципом айкоса. Тільки в айкос ми вставляли з тобою табак, а тут олія. Я використовувала це вдома.

Тобі допомогло?

Так, це процес, якій викликає мінімум побічної дії, на відміну від інших знеболювальних. Інші знеболювальні мають ефект уповільнення фізіологічних процесів. Звикання. Ти стаєш людиною, яка не може нормально функціонувати. Це ходіння в туалет, бажання випити води.

Скажи, яка твоя мета цього проекту? Щоб максимальна кількість людей щось дізналася чи ти ще якось долучаєш інших хворих?

Це ціла махіна різнобічних цілей, які в цілому складаються в єдиний меседж — змінити ставлення до онкохворих в Україні.

Інші мікромеседжі, які я розповіла тобі, які можна прочитати на нашому сайті, вони будуть мати спонукання для простих українців жити краще, вони можуть допомогти вирішенню великої кількості проблем, про які буде вказано вголос. Якщо ми про щось говоримо вголос, якщо людина приходить до кінотеатру та бачить там, що хтось помирає в палаті, а ми даємо чітко розуміння чому він помирає, і чому іншого варіанту немає. Якщо людина приходить до кінотеатру і дивиться наш фільм, де героїня лиса, але в неї закохано декілька людей. Ми показуємо, що рак може бути сексуальним, і вже кілька жінок, які прикривають свою лисину хустками, расправлять плечі, нафарбують вії та підуть у клуб та вип’ють якогось коктейлю сьогодні ввечері.

Ти сказала: «правильна пропаганда». Ти себе вважаєш пропагандисткою?

Я вважаю себе антипропагандисткою.

Що це означає?

Це означає те, що протягом 8 місяців ми займаємося викриттям фейків російської пропаганди. Ми можемо пишатись, що ми — флагмани на цьому шляху. Ми маємо найбільшу кількість підписників серед всіх, хто цим займається. Ми маємо найякісніший продукт «Вечір з Яніною Сколовою», який дивляться по всьому світу.

Як він з’явився, чия це була ідея?

Це була ідея моя спільно зі сценаристами, які досі з нами, зараз їх вже троє. Ми спочатку придумали український варіант видання «Шарлі Ебдо», де б іронічно висміювали і давали би оцінки подій, які відбуваються в Україні у вигляді карикатур і текстів.

А потім ми зіткнулися з тим, що художники, яких ми запрошували, забоялися, щоб їхні імена і взагалі пензлі торкалися животів, очей, рук і тіл наших політиків. І ми просто залишилися біля розбитого корита. Левова частка художників сказала: ми боїмося з вами таке писати, ні-ні, дякую. Щоб потім мене десь підстрелили?

І ми відмовилися від цієї ідеї, але зустрілися і подумали, що нам щось треба робити спільно, разом.

У нас тепер президент комік, може, не так страшно буде тепер жартувати.

Мені, насправді, ні при кому не страшно жартувати. У коміка, на жаль, погано з розумінням іронії й самоіронії. Історія із записаним мною відео і хештегом «Не сци», який був повсюди — і на стадіонах, і в пресі, і ми навіть кепки зробили — і відмова його приходити до мене на інтерв'ю не один раз, а двічі. Двічі, коли ми домовлялися, він не прийшов.

Ти думаєш, він не готовий до твого тролінгу?

А ти думаєш, він готовий? Ти бачила хоч одне некомфортне інтерв’ю із президентом Володимиром Олександровичем?

Я думаю, що це взагалі для нього не питання. В принципі, і виступи з Порошенком — це теж не найкомфортніший виступ.

Одна справа — стояти поруч із політичним конкурентом, а інша справа — поруч із зубатим журналістом, який згадає все.

Тобто, ти думаєш, що Зеленський тебе злякався?

Я не думаю, я впевнена в цьому. Мені про це відкрито сказали. У мене є переписка у ватсапі, де написано: он просто тебя боится. Він злякався. Для тебе це дивно? А ти не ставила собі питання: чому він приходить на ефір до Гордона, де повна компліментарна ванна, що можна ще меду поставити, шоколаду, все це з'єднати і намастити їх обох? І не приходить до Скрипіна, не приходить до Мостової, до Портникова, де б спитали — так спитали.

В якийсь момент ви думали жартувати над українськими реаліями, але проєкт вилився у тролінг російської пропаганди, і він спрямований на Путіна, на Кремль...

Ні, він спрямований на українську аудиторію — ватників, які живуть і тут у Києві, і тут десь ходять. У нас країна контрастів. У нас є мами, які ховають хлопців на війні, а потім приходять додому і вмикають серіал «Менти» і кафують. У нас дуже контрастна країна.

А як ти думаєш, якщо це на них спрямовано, це діє?

Це діє. Я ж це бачу. Наші ефірі дивляться в так званих «ДНР» і «ЛНР». Я тобі більше скажу: наші відео дивляться на плазмі у кабінетах ватажків псевдореспублік. Я маю фотографії від наших таємних агентів, які нам знімають і повідомляють, що Пушилін вчора обговорював свіжий «Вечір». Наші відео дивляться на окупованих територіях ті, хто чекає, поки їх визволять, і бісятся від цього ті, хто не знає поки що, що їм робити, але змушений бути за них. Наші відео дивляться пропагандисти, які за гроші приходять у студію «Росія 1», і потім на свої ресурсах розповсюджують наші відео, за що їм дуже дякую. От Юрій Кот вчора розповсюдив. Внизу там, звісно, йде вентиляторне коло лайна, яким мене окропили. Але що мені приємно, і наша мета досягнута, що Юрій Кот, розповсюдивши це в своєму ватному терариумі, дозволив іншим людям, які не знали про наш проект, подивитися його.

І що? Ті, хто люблять Путіна, раптом починають замислюватися: а, може, не все так просто? Може, він дійсно якийсь не такий і нам треба повернутися в лоно неньки-України? Як це працює?

Я скажу тобі так: одна волонтерка військова була в мене в гостях в «Рандеву», вона сказала: відбитих бандерівців з мешканців окупованих територій можна зробити за два-три роки. Я з нею абсолютно згодна. Більше того, ти не забувай, що я ментально теж донецька. Я з Запоріжжя, але ментально.

А навіщо з них когось робити?

Вони українці. Проблема українців у тому, що левова частка не розуміє, що вони українці.

Так, може, вони якось по-своєму це розуміють? А ми намагаємося їм сказати: стоп, ви неправильні українці, ви себе неправильно розумієте.

Вони живуть у світі, в якому існує «руський мир». «Руський мир» із українським не може бути одним цілим.

Так, це, очевидно, конфліктуючі поняття.

Не можна мати всередині «руський мир» і говорити: извините, но это территория моих предков. «Руський мир» не може бути на території України. Мені б хотілося, щоб держава себе вела в цьому ключі, і як би мені хотілося, щоб мінялася свідомість цих людей. За останні 5 років держава не зробила нічого, щоб ці люди ідеологічно повернулися до нас. Верховна Рада мала проголосувати за закон, який надавав би можливість інформаційної пропаганди в різних сферах нашого життя. Чому? Тому що це гроші. В країні війна. Простіше ці гроші розподілити на щось інше.

З чого треба було починати? З інформаційної війни і розповіді, що ви дивитеся лайно і в голові у вас лайно, чи з якихось кроків назустріч?

По-перше, треба було починати ще з 91 року. Я просто схід дуже гарно відчуваю. Я ж дівчина з русифікованого міста, і до 20 років я говорила російською, слухала російське телебачення, кліпи були тільки російських виконавців.

Я не кажу, що треба робити тільки інформаційну пропаганду і не робити решту речей. Мені здається, що дуже неправильно, що президент минулий всі 5 років не робив щотижневі звернення до мешканців Донбасу із конкретними пропозиціями. Те, що існує в домовленостях у кабінетах у Мінську, у Нормандському форматі в Парижі або з Ангелою Меркель в Берліні, або якісь перемовини в рамках зустрічей у штаб-квартирі НАТО — це все речі, які до кінця незрозумілі не те що мешканцям окупованих територій, а й українцям, які дивляться наші новини.

Треба було системно звертатися: друзі, я нагадаю, ви — українці, я дуже хочу, щоб ми всі були разом. У мене є до вас пропозиції. Я зрозумів, ми були неправі. Хочете щодо мови? У рамках нацменшин ми зробимо все, що ви хочете. Ви хочете якусь автономію? Давайте з вами зустрінемося, поговоримо про це і вирішимо. Є купа варіантів звернень, артикуляцій і хоча б намірів. Я впевнена, що левова частка окупованих територій взагалі не знають про наші наміри.

Пушилін і ватажки самопроголошених республік дивляться твоє шоу у себе в кабінеті як розвагу?

Наше шоу — це атракціон. Мені всі кажуть: це більше такий акторський продукт, з точки зори моєї участі в ньому. Це саркастично-іронічний продукт, мета якого — викриття пропаганди. Це мікс журналістики та акторської майстерності. Це кіно, фактично. Це якийсь сітком.

А ти би не назвала це контрпропагандою?

Контрпропаганда.

А тебе не бентежить як журналістку слово «пропаганда»?

Ні, мене це бентежить. Чому? Тому що я маю мету. От мене дуже сварять, що я інколи використовую мати. В одному з випусків, от вчора я прочитала в коментарях: мало матів. І три знаки оклику. Мене дуже за це сварять. Насправді, у житті я теж використовую мат доволі часто, але використовую це в крайніх випадках і, в основному, з друзями, і не з чужими дітьми, щоб їх якимось чином не образити. Мета — це викриття пропаганди, це контрпропаганда. Називайте як хочете, але наша мета — оголити ту брехню, яку несуть про Україну в стінах російських федеральних телеканалів.

Але тобі не здається, що метод той самий, метод дзеркальний?

Ні. Як це може бути дзеркальний метод, якщо вони брешуть, а ми говоримо правду?

В тебе образ такого правильного Кисельова, де ти викриваєш якісь речі, але жорсткою мовою, розставляючи акценти, як ти вважаєш за потрібне.

Вони не сміються, не іронізують. Вони просто брешуть. Брешуть із розумними обличчями, дотошно і так, що відкладається на підкорці.

Тобто це дзеркальний метод.

Що тебе бентежить?

Мене бентежить, що це той самий метод.

Ні. Зроби, ми тобі всі поаплодуємо. Чим більше буде таких проєктів, тим крутіше. Я зараз без іронії. Коли мені говорить хтось з команди Скрипіна: ти створила проект, щоб себе піарити. Мені це смішно. Це як людина посадила дерево біля дому, а всі ходять і говорять: випендрився, посадив дерево.

Чи має до цього проєкту якийсь стосунок так званий «Мінстець»? Міністерство інформації.

Не має.

Ти в кількох інтерв'ю не те щоб критикувала, але говорила, що держава, маючи такий інструмент, фактично нічого не робить із цим і могла би більше працювати в цьому напрямку.

Ми подавалися, я навіть мала розмову з Юрієм. На жаль, там немає механізмів законодавчих для того, щоб надати цьому продукту кошти на те, щоб він існував. Немає просто такого напрямку. Чому я спілкувалася — ми робили разом проєкт We are soldiers, це французько-український проєкт про наших воїнів, і Міністерство інформаційної політики фінансувало частину цього проєкту, і зараз буде прокат у Парижі цієї стрічки. Стрічка вже поїхала по фестивалях, достатньо побачили, кілька призів ми маємо. Оце вони можуть фінансувати. А законодавчо профінансувати такий проєкт, як «Вечір» — російською мовою і ще й з матами — не можна. Тому ми не співпрацюємо з міністерством.

А як цей проект фінансується?

Це сублімація різних коштів, які щомісяця я разом із нашим бухгалтером, насправді навіть про це можна кіно знімати — ми знімаємо по різних сусеках, як кажуть росіяни, і виплачуємо зарплату 14 людям. Це приватні кошти, це донейти. Це кошти, які ми отримуємо від продажу продукту на різні платформи. Монетизація ютюбу ефективна тільки на моєму особистому каналі. На каналі «Вечір» — це невеликі гроші. Це приблизно доларів 300-500 на місяць.

Сам випуск коштує скільки в середньому?

У нас бувають різні суми, в залежності від зусиль. Але в цілому це десь 4 тисячі доларів.

Чи можна зробити комерційно успішним більш-менш?

Якщо залучити до нього спонсорів. Залучаєш спонсорів і за допомогою спонсорів сплачуєш зарплату, виробництво. Ще й на цьому заробляєш, але ти вже це вкладаєш у розвиток далі, а не в зарплату, як зараз у нас.

А кому з українських спонсорів це могло би бути цікаво?

Скільки до мене зверталися моїх знайомих, які казали: слухай, а в нас тут є один продукт, ми їм запропонуємо. Я кажу: окей. І продукт дивився на «Вечір», лякався і казав: нє, нам еще с русскими надо работать. І таких було дуже багато. Кому це може бути цікаво — локальному виробинку продукту. Тобто тому, в якого в ідеології є патріотична складова. От пиво «Правда». Якщо ти знаєш, на пляшках цього пива різні політичні лідери. Там «Фрау Рібентроп» Ангела Меркель, Трамп золотий, Обама, Путін-х**ло. І вони прекрасно дотичні з тим, що ми робимо. Це якийсь внутрішній продукт, не обов'язково продукт харчування або напої. Це може бути будь-що, але з прицілом на те, що це наше, і це, передусім, має попит тут.

Європейські марки, які виготовляються в Україні. Мається на увазі, з європейським вектором. Теж Європа зараз за контрпропаганду, тому вони теж могли бути нашими спонсорами.

Як ти ставишся до фемінізму?

Прекрасно. Я феміністка. Причому затята.

У чому заключається твій фемінізм?

В тому, щоб надати рівні права. Я є медіаамбасадором руху HeForShe в Україні, який спонукає чоловіків допомагати жінками бути рівноправними не тільки в родині, але й у соціумі. Гендерна рівність — один із шляхів до цивілізації. Я в цьому впевнена і я є продуктом цієї цивілізації, адже я абсолютно рівна, і в професії я ніколи в житті не мала ніяких зазіхань через те, що я жінка.

Ти сама як жінка стикалася з якимись моментами дискримінації, харасменту?

Коли ще мені було 20 і я працювала на «Інтері» чи «1+1» і вела «Сніданок», і була дівчиною, яка весь час посміхалася, мало знала про те, що відбувається в політиці, не мала впливу на політичну ситуацію, зараз маю. Третій розмір грудей, губи червоні, волосся назад, посмішка, відкритість, щирість. Це, безумовно, викликало якісь почуття в моїх колег. Як мені хтось сказав років у 25, що в мене обличчя не пристосоване до новин, бо в ньому занадто багато м'якості. Я зараз дуже сміюся. Це було так давно. Зараз ні. Останні 10 років мене ніхто ніколи не принижував.

Я предмет для обговорення в тому ключі, що мені ніщо в житті не дається легко. От ніщо. В мене обов'язково якісь факапи трапляються. У всіх моїх проектах, в особистому житті, в якихось реалізаціях. Я страшно авантюрна. Але я вже заздалегідь готова, що щось піде не так. Я вдячна небу, що воно мені весь час, притому що я готова до найгіршого, надсилає позитивні сюрпризи. Зазвичай, якщо я відчуваю, що щось пішло не так, я знаю, що це ще не фінал. Бо небо зазвичай так робить: воно мене надихає на щось, я приймаю рішення, всередині якийсь факап, але з тим, щоб далі я більше цінувала те, що маю, і щоб далі це цінували багато інших людей, я відчувала гордість від того, що я це подолала, це зробила. Це абсолютно в різних речах — від купівлі кросівок і закінчуючи створенням проекту «Я, Ніна». Отаке життя. Постійно треба бути готовим. Я цього вчу своїх дітей.

Якби ти була чоловіком, тобі довелося би більше напружуватися чи менше?

Думаю, що менше. Плюс не забувай, що в мене є фактор професії. Наша професія — це професія, в якій треба постійно бути на плаву і постійно змінюватися, щоб бути цікавим. Я зараз роблю «Вечір», який дуже успішний, але я вже готую інший проєкт, який вийде за кілька місяців, восени, бо поки ти цікавий, доти тебе дивляться.

Як ти балансуєш зі своїм взагалі домашнім і сімейним життям? В тебе є діти, є родина. Що для цього треба?

Тут ціла схема. По-перше, аутсорс. Тобто ти довіряєш людям, з якими ти працюєш, і частину роботи виконують вони.

Це професійно, особисте ти не зааутсорсиш. Хіба що няня, прибиральниця.

Ні. Умовно, щоб глядачі зараз зрозуміли: те, що я інтерфейс багатьох проєктів — це не означає, що я сама день і ніч над ними пашу. Безумовно, я костяк і всім керую. Але всередині них є люди, кожен відповідає за дрібну і велику роботу — 14 людей в «Вечорі». Це три людини, які працюють в ютубі, костюмер, гример, два оператори, три сценаристи, два дизайнери, реквізитор.

Я займаюся процесами перемовин, я є інтерфейсом проєкту, і, безумовно, всі рішення ми приймаємо спільно, але у проєкті «Я, Ніна» керує всім Олеся Корженевська. Я їй повністю довіряю.

Фактично, у кожній сфері, яку я роблю, є команда, яка разом зі мною створює ці продукти. Вдома у мене є мама, яка мені допомагає з дітьми, вони вже досить самостійні, тому півдня вони в садочку, в школі. Але ти не забувай, що я не бухгалтер. В мене немає роботи з 8 до 6. У мене є зйомки, і є час до зйомок. Безумовно, я забираю дітей і з ними проводжу час. Чоловік, друзі. На вихідних я люблю проводити час за містом. В мене там є така відсипальна квартира в лісі. Я дуже довго про неї мріяла і реалізувала — там з вікон все в соснах. Там я переносила період після хіміотерапії, бо хотіла просто побути там сама, але до мене приїжджали мої друзі і близькі.

Як ти все встигаєш?

Чесно, з того, що я б хотіла, я майже нічого не встигаю. У мене генетично внутрішньо, я ж запорізька козачка, закладена сила духу і бажання якомога більше встигнути за те життя, яке нам відведено. Рак каталізував цей процес. Я не знаю, що буде завтра. Відповідно, мені треба сьогодні зробити максимум, бо завтра — як карта ляже. Саме тому я беруся за все, що, на мою думку, має ідеологічний сенс. Саме тому багато людей вважають, що я неймовірно винахідлива і маю 48 годин на добу. Це не так.

За що ти зараз як амбасадорка руху HeForShe борешся?

Мене виховала мама так, що в моєму житті все залежить тільки від мене самої. Я маю бути незалежною з перших днів, коли я усвідомлюю, хто я є. Тобто з дитячого садочка. Все залежить виключно від тебе. Бажання жити комфортно і щасливо, маючи матеріальне підґрунтя, тобі принесене кимось — це шлях до самознищення. Це треба зрозуміти нашим жінкам. У нас є ментальна риса під назвою «успішно вийти заміж». Це складається з того, щоб поруч із тобою був чоловік, бажано — бізнесмен, щоб не бив, нормально ставився, ну і мінімум було претензій і максимум грошей. Не пив, не бив і не гуляв. Це ментальна звичка, яка тягнеться ще з Радянського Союзу, а потім у 90-ті. Я живу ще в центрі, в такому модному комплексі на Печерську, де левова частка жінок живе за таким принципом. Це шлях до самознищення і до слабкості своєї, напруження і відсутності щастя. Коли ти будеш самостійним, будеш упевненим у тому, що завтра, щоб не сталося, ти маєш свою спину, свої мізки, свою душу, руки, ноги, і ти міцно стоїш на ногах, незалежно від того, хто з тобою прокидається в ліжку, тоді українські жінки будуть рухати цю країну вперед.

Але живемо ми доки в іншій реальності. Якщо тебе оточують, в тому числі, ці жінки, які вважають, що якщо вони цього не зроблять, вони не будуть вважатися успішними, не зможуть себе реалізувати, скажімо.

Треба їх навчити на власному досвіді, показати. Чому європейки не прагнуть одруження? У них у кожного свої бюджети. Я не знаю, як у тебе, а у мене з чоловіком різні бюджети.

Але є жінки, які виховують дітей, беруть на себе повністю всю хатню роботу...

Це ніяк не впливає. Якщо вони це обирають, то вони мають створити такі умови, щоб у них був якийсь маленький бізнес, або вони би чимось заробляли на своє, а не просили весь час.

У тебе була ця дилема, коли в тебе були діти маленькі, ти думала: вони такі маленькі, це такий короткий час, хочу з ними побути вдома, а не мотатися по зйомках?

Ні, я моталася по зйомках. З Миколою не моталася десь півроку, а з Мироном моталася. Я коли народила Мирона, на сьомий день — у мене є навіть фоточка, де я тільки в пологовому, а потім хоп! —і красива на зйомці. Це не тому, що я навіжена, я просто по-інакшому не можу. Я зараз розказала своє бачення, але багато жінок існують в реаліях, коли вони себе почувають щасливими, і вони називають це захищеністю, коли з ними поруч хтось, хто весь час їх, грубо кажучи, годує. Я себе не почуваю щасливою в таких умовах. Але я не хочу нічого нав'язувати.