ENRU

«Спочатку я був «двохсотим». Інтерв'ю з командувачем операції на Савур-Могилі Ігорем Гордійчуком

Ігор Гордійчук – генерал-майор, герой України. Командував операцією із взяття під контроль стратегічної висоти Савур-Могила у 2014 році. Гордійчук був контужений, останнім залишив Савур-Могилу. Відходячи, потрапив в Іловайський котел. Пролежав на полі бою дві доби без свідомості. Його знайшли волонтери Червоного хреста. Зараз Ігор Гордійчук очолює Київський військовий ліцей ім. І. Богуна.

Від воріт військового ліцею імені Богуна нас проводить учень Ілля. Він радіє, що на лінійку до них приїхав Святослав Вакарчук, а все тому що начальник ліцею – герой України. «Ігор Володимирович нещодавно допоміг одному нашому учню, він хворів, то для нього постарався, кращі умови». 

Кабінет у Ігоря Гордійчука на першому поверсі будівлі медпункту. 

Ми одразу намагаємося домовитись, про що говорити не варто, з огляду на дуже болючі події, але Гордійчук каже, що говорити можна про все, просто він не все пам'ятає, плутає дні, проведені на Савур-Могилі, і дні, коли тільки вийшов з коми. Не пам'ятає, як президент в палаті вручив йому «героя».

Пам'ятає, хто його залишив у боях за Савур-Могилу, з ними поки що не може розмовляти. 

Пам'ятає, що йому говорили під час лікування у США бійці, з якими він раніше був в Афганістані. 

Ми говоримо про найважчі бої серпня 2014 року, побратима Гордійчука — Темура Юлдашева, та чому він би вибрав позивний «Гордєй». 

«Я БУВ ДВОХСОТИМ». ВИХІД ІЗ САВУР-МОГИЛИ

Чому «Сумрак» у вас позивний?

Це було передбачено таблицею позивних. Ми, як старші офіцери, не видумували самі, приїжджали з конкретними позивними. Інші, якщо приїжджали, отримували поранення — може, міняли позивний, а в нас була «Таблиця позивних посадових осіб». А для багатьох хлопців, для кого це не було передбачено, або самі придумували, або командири безпосередньо давали позивні. Якби я подавав, я б собі інший придумав.

Який?

«Гордєй». Прізвище ж Гордійчук, та й в школі, в училищі так називали.

Я прочитала у вашій біографії, що ви вчились в Америці, ви кадровий військовий, були при Генштабі. Чому саме вас відправили в таку складну точку, як Савур-Могила, і яке завдання перед вами стало, що вам сказали, коли відправляли?

Почнемо з того, що я сам попросився, мав досвід, прокомандував майже п`ять років полком спеціального призначення, перед цим був рік в Афганістані з миротворчою місією. Попросився в АТО, написав офіційний рапорт, задовольнили.

А хто ухвалював рішення щодо вас? Муженко?

Ні, я думаю, десь нижчий рівень. Я просто попав в оперативну групу, де був Муженко. Нас там було від 5 до 10 офіцерів. На місці кожному ставили задачі, виходячи з досвіду і можливостей. Але ми всі прийшли за власним бажанням, за покликом серця. Ніхто не вибирав. Отака задача – і все, зрозуміло.

 

ДОВІДКА: Савур-Могила – курган вистою 278 метрів, неподалік українсько-російського кордону. Бої за цю стратегічну висоту в Шахтарському районі Донецької області тривали між українською армією та бойовиками з червня 2014 року.

Висота належала українській армії, але після наступу бойовиків її довелося відвойовувати знову. 12 серпня 2014 року розвідники під командуванням полковника Ігоря Гордійчука із групи спеціального призначення «Крим» прорвалися на Савур-Могилу, перебрали контроль над спостережним пунктом на її вершині та розпочали коректування артилерійського вогню. Було відбито 6 нічних штурмів. 

 

Почалися атаки бойовиків, поранених змогли евакуювати, але частина військових залишилася. Військові на Савур-Могилі перебували в ізоляції — до найближчого українського підрозділу було 40 кілометрів. 21 серпня 2014 року стела на Савур-Могилі в результаті обстрілу танків та артилерії впала. 

Вночі 25 серпня після 12 діб оборони Савур-Могили Гордійчук віддає наказ відступати. Групи відступають вночі різними напрямками. Виходячи, група потрапила в оточення під Іловайськом. 

Відомо, що на Савур-Могилі було багато добровольців, не вистачало військових, була мала група для поставлених цілей. Чи вистачало взагалі людей, щоб тримати цю висоту? Чого ви взагалі очікували, коли їхали на Савур-Могилу, і що вийшло в результаті? 

Навколо було декілька роздріблених підрозділів з багатьма проблемами: низький рівень укомплектованості, попередні бойові втрати, постійні обстріли, поганий стан техніки – багато техніки було в неробочому стані, потребувало складних регламентних робіт. Це потрібно було так організувати… В тих умовах це практично неможливо було зробити. Постійний обстріл – «Гради», міномети, «Гради», міномети.

Ви — кадровий офіцер, вже були полковником. Вам довелося практично попасти в пекло з поламаною технікою, з проблемною живою силою, як ви оцінили цю армію тоді? Чому вона була в такому стані?

Цьому передували попередні міністри оборони. Вони були або росіяни, або проросійськи налаштовані. Все робилося так, щоб армію нищити, скорочувати. На це працювала вся державна машина протягом довгих років. Хочете, щоб за день — два це виправилося? Не виправиться. 

Я вірю в те, що за цей час – більше, ніж рік – ми стали набагато кращі, ніж тоді. Але й роботи ще непочатий край, і спільними зусиллями, і завдячуючи вам, я думаю, всі повинні долучитися. Що швидше пробудиться наш народ, тим швидше й буде результат. Повинна набратись тверда критична маса, а не так що вранці встав, а думку вже змінив, а через день знову змінив. Влада в будь-яких цивілізованих, демократичних  країнах робить те, що вимагає народ.

Повертаючись до операції під Савур-Могилою, як тоді все виглядало? Можете трохи описати цю операцію?

Я можу сказати десь неточності, бо не було фізичної можливості вести хронологію. Я з деким зв`язався і сказали, що коли я вже офіційно перейду в офіційний кабінет на другому поверсі, зроблю, можливо, десь куточок пам`яті про Савур-Могилу, познаходжу хлопців і ми постараємося це по максимуму відновити, на це треба час.

Хлопці обіцяли, що вони приїдуть через два — три тижні, тоді і розкажу. Бо інформація має бути підкріплена фактами, бо через поранення, через відсутність записів… Але дехто з хлопців, я знаю, вів записи. Я їх понаходжу.

Путін сказав, там немає чіткої демаркації, «их там нет». Наша артилерія туди вогонь не вела, хоч я давав координати, мені чітко сказали, що ми не можемо вести вогонь, там територія Росії

Давайте не про хронологію, а що ви в пам`яті бережете?

Кінець, коли Савур-Могила практично впала на нас. Найближче був Темур Юлдашев. Його сильно контузило, і я був трохи далі, в мене були дрібні осколкові поранення, все на себе взяв бронежилет, каска. Один попав в кісту, не осколок, а камінь, так попав, що я не міг… Плюс контузія, але й перед цим була вже контузія. Але я пригадав, коли впала ця стела.

Це від обстрілів вона впала?

Так. Кілька пострілів танків, вони з декількох напрямків стріляли. Найважче нам було боротися з танками. Нам дали одного ПТУРа (мається на увазі ПТКР – протитанкова керована ракета – ред.), але він був неробочий. Не пам`ятаю, що конкретно, але ми не змогли його використати через несправність. І до цього багато наших ПТКР українських, на відміну від російських, були старі. Ми коли у Слов`янську з адміністрації виносили їх, то вони були нові, всі робочі. А наші українські, знову ж таки, через спеціальну цю військову політику – знищення, ліквідацію – або термін придатності сплив, або регламентні роботи не проведені. Багато проблем, технічно вони не працювали. 

Нам найважче було з танками боротися, бо ми вже навчились артилерію ховати, швидко могли орієнтуватись, звідки яка артилерія, катакомби, система люків – все це було у нас більш-менш відпрацьовано. З танків вони цю стелу і обвалили. Стало зрозуміло, що вони з усіх сторін, що це регулярна армія, а не сепаратисти.

Ви кажете, що не вірили спочатку, що росіяни можуть піти в наступ. Ви не вірили, бо думали що вони побояться?

Так, звичайно. Бо це було порушення. Ми на Савур-Могилі бачили кордон. Я передавав чіткі координати всі, що це російська армія. Вони оперативно мені б дали ресурс – артилерію, якщо б я міг запросити. А мені відповідають: ми не можемо, то вже російське, то інше, то кордон, ми туди не можемо вести. Зрозумів, кажу.

А вони обстрілювали з російського кордону?

Так це видно було, бо у нас і біноклі, і ТЗК (труба зенітна командирська – ред.). Там і знак, декілька знаків, що то кордон, і пункт пропуску чи застава. В них якраз там база була, де вони захопили цю заставу, було дуже чітко видно. До кордону ми вели вогонь, а туди – ні. Вони ж знали все це, не треба думати, що вони дурні, що ми туди не будемо «отвєтку» давати.

Ми розраховували, що це дипломатичний скандал, відкрита війна, агресія. Ми не думали,  що вони відкрито підуть. Ми сподівались, що це приведе до світового резонансу. Я не сумнівався, що всі ці розвідно-диверсійні групи, спецназ, закамуфльований під терористів, сепаратистів – це з першого дня.

Ви побачили, що вони перетнули кордон, саме російські війська?

Ми побачили, що вони постійно там здійснювали маневрування вздовж кордону, що в будь-який момент ми повз їхали. Путін сказав, там немає чіткої демаркації, «их там нет». Наша артилерія туди вогонь не вела, хоч я давав координати, мені чітко сказали, що ми не можемо вести вогонь, там територія Росії.

І що вам сказали робити, триматися?

Цього і говорити не треба було, і так розуміли, що треба було триматися.

І скількома людьми ви трималися?

Спочатку більше, потім менше, менше.

Менше ставало від того, що люди тікали?

Можливо, по-різному, з різних причин. Хто отримував контузію, були поранення, загиблі були. Деякі підрозділи відходили. Я ж не знав з дозволу, чи по команді. Важко відповідати, коли це не твій штатний підрозділ. Коли ти штатний командир, все зрозуміло, нікуди вони б не ділись. А так важко зрозуміти, ті – звідти, ті – звідти. Але переважна більшість за власним бажанням. Як сказав мій побратим Петро Потєхін, більшість знали, що це в один кінець дорога. Якщо і вирвемося, то хто знає в якому стані. Він по-моєму, єдиний, хто прорвався.

Але оцей стан, ви чекаєте підмоги, а її немає. Що ви говорили тоді солдатам?

Мені це найважче було – дивитися їм в очі. Все, кажу, хлопці, ось вже, вже. Соромно було дивитися в очі. Але я не сам це придумав, я зв`язок тримав, мені казали, що йдуть. Це я потім вже дізнався, що…

Ви не спілкуєтесь з людьми, які до вас не дійшли?

Не спілкуюсь.  

А що має бути за те, що отак зробили? Не дійшли.

Я не знаю, Бог – суддя. Бачите, тут не можна судити, спиратися на мою інформацію, бо вона може бути недостовірною, бо, по-перше, я не вів хронології ніякої.

Що ви собі говорили, як ви себе підтримували? Вам же доводилося підтримувати не тільки бійців, бо ви ж бачили, що кожен день може бути останнім.

Ну я по натурі оптиміст. Я вірив, що хтось прийде, хтось прорветься. Я вже в кінці трошки нецензурним голосом сказав: «Совість майте, пришліть тоді вертольоти». Але я розумів, що це більше крик відчаю, бо хто ж вертольоти пришле, це загубити вертольоти. Ну от в кінці дали команду, як можете – пробирайтеся.

До якого числа не було наказу? До 25-го? 

Я не пам’ятаю дати, я ж кажу. До останнього не було наказу. Коли вже було очевидно, що ніхто не прорветься, сказали: ви повинні вирішити — вирішуйте. Скажете стояти на смерть — будемо стояти, скажете відходити, прориватися – скажіть хоча б куди. Сказали куди, в який напрямок, ми це виконували. І краще б не виконували, бо попали в Іловайський котел. А дехто пішов іншою дорогою, то вони вийшли в сторону Маріуполя, всі живі-здорові.

Я вірив, що хтось прийде, хтось прорветься. Я вже в кінці трошки нецензурним голосом сказав: «Совість майте, пришліть вертольоти». Але я розумів, що це більше крик відчаю, бо хто ж вертольоти пришле, це загубити вертольоти. Ну от в кінці дали команду, як можете – пробирайтеся

Українські військові в оточенні в Іловайську. Фото Максима Левіна

Що сталося з Темуром Юлдашевим ви не знаєте?

Коли стела обвалилась, це була комплексна їхня атака з піхотою, артилерією. Ми перші вибігли на вогневі позиції, щоб тримати оборону від піхоти. Я не пам`ятаю, скільки пострілів було, але сто відсотків, від танків. Від нього дуже близько стела обвалилась, може 2 — 3 метри. Від мене далі – може 5 — 10 метрів. Він отримав сильну контузію, кров з вух, з носа. Головне – він не бачив, очі засліпило. Він не міг вести бій. Якщо я ще міг автомат тримати, кульгаючи, мене там перемотали, то його треба було евакуювати. І таких було декілька хлопців. В мене був ще один борт.

І їх евакуювали?

Так, евакуювали. Провела цивільна машина. Вони не доїхали. В Петрівському попали в засідку. Темур Юлдашев там загинув, дехто з хлопців потрапив в полон.

Про Темура довго нічого не знали, думали, що він живий, а рік тому сказали, що ні.

Мені про це говорили. І в госпіталі мені говорили, що ніби він знову в полон попав, але вже просто так його не випустять, як того разу. І потім вже сказали, що є два ДНК-підтвердження. Я не знав тоді, я дізнався про це в Америці. Я відновив зв`язок з його дружиною, домовилися, що коли вона приїде, — зустрінемося. Вони пам`ятник поставили, я маю бажання туди піти, покласти вінок.

Повернемося до того, як ви виходили, як ви потрапили в Іловайський котел. Скільки    людей залишилось тоді, коли треба вже було виходити?

Не менше п`яти, може більше. П`ять — десять людей.

Це всі, хто залишився?

Так, ми виходили декількома невеликими групами, різними маршрутами. З більшою ймовірністю, щоб вийти.

І ви попали в котел?

Ми вийшли в район, який нам визначили. Ми повинні були вийти з усіма по «зеленому коридору», який мала брехлива ця путінська… Хто вийшов на Маріуполь, з тими все нормально. Не пам`ятаю, Багатопілля здається, ми мали вийти в цей населений пункт.

І в машину вашу потрапив снаряд, так?

Так, потрапив снаряд. Я втратив свідомість. Не пам`ятаю, смутно поки що пам`ятаю. Я згадав практично до Слов`янська, як ми починали, дещо по Савур-Могилі, а от коли колону обстрілювали, не пам`ятаю. Я тоді не знав, це я потім дізнався, що це Іловайський котел. Це війна, постійно, зліва, справа, зверху.

Вже потім ви дізнались, що вас знайшов Червоний Хрест?

Так, це вже дружина мені розказала. Що з Іловайського котла, коли дали гуманітарний коридор, всіх просто підряд збирали і потім ділили на «двохсотих» та «трьохсотих». Я був «двохсотим» спочатку. Але потім більш ретельно перевіряли, я подав ознаки життя. Мене переклали. 

Сірко Андрій Григорович (лікар нейрохірург в лікарні ім. Мечникова – ред.) взявся тоді і врятував. Почалися ускладнення, але нас почали переправляти в Київ в центральний шпиталь. І тут теж було то краще, то гірше, в кому впадав. У зв`язку з тим, що я два дні просто був на полі бою, багато заражень. Це було більшою проблемою, ніж поранення.

А на полі бою ви лежали без свідомості?

Без свідомості. Лікарі казали так, що якби я був у свідомості, я б не вижив. Відключилась свідомість, законсервувалося, і я вижив.

Як ви думаєте, що вам допомогло вижити?

Віра. Я оптиміст. Я вірив в те, що все буде нормально. Повинен. Досвід маю. Вірив, що ми прорвемося, що ми переможемо. Ну ми переможемо сто відсотків, з гарантією. Час потрібен тільки, час.

ЗДОРОВ'Я

Як ви себе почуваєте?

Добре, морально і ментально – 100%. Навіть морально краще став. Раніше я сумнівався, що ми поборемо цю корупційну мафію, а зараз я вже не сумніваюсь. Кожному треба почати з себе. Я прийшов і кажу: «Тут будують нову Україну. Без продажних брехунів адвокатов, без ковпаків і мантій блазнів». Є порушення – реєструй і — в правоохоронні органи.

В Америці вас навчили ходити, так? 

Так, вони мене поставили на ноги. Я повернувся в Україну, коли вже настав час для заключної операції, пластину ставити, і вона мене відкинула трошки назад знову. (Дякуючи канадцям, вони допомогли, бо їхні пластини одні з найкращих у світі). Але зараз я вже повертаюся на той рівень, заднього ходу вже не буде, тільки повний перед, прогрес.

Як ви свій день проводите? Кажете, що робите якісь вправи.

За рекомендаціями клінічного госпіталю, я щодня повинен виконувати 3 — 4 години різні вправи, щоб відновлювалась м’язова тканина. Мене направили в реабілітаційний центр – з 8 ранку до 12 — 13 години. Є вправи, які більш-менш я вже виконую, а є такі, для яких ще працювати і працювати. Поки не вигадали чарівних пігулок, ти повинен сам реабілітуватись. Потім я іду на роботу, працюю до 18 години, потім їду додому. Якщо все добре і нормально попрацював і на роботі, і на реабілітації,  то  дві хвилини – і я засинаю. 

 

КИЇВСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ЛІЦЕЙ

Очолити військовий ліцей — це було ваше рішення?

Тоді вийшов наказ, доповнення до наказу, що якщо поранений, якщо має бажання і якщо ментально готовий, то дозволяти працювати на таких виховних, викладацьких засадах, як у мене. Я тоді не міг писати, попросив друзів, щоб написали рапорт на ім`я міністра оборони, щоб залишити мене. Мене залишили і потім оголосили конкурс в газеті «Народна армія» на посаду начальника військового ліцею. А мої друзі, (один з них в Міністерстві оборони і департаменті кадрової політики), подзвонив мені і сказав — погоджуйся, є оголошення. Я із задоволенням, терміново подав документи.

У мене найбільша проблема була зі здоров`ям. Потрібно було повторну комісію скликати, щоб дозволила, бо я обмежений. Треба було рішення, що мої обмеження дозволять мені працювати з особовим складом. Мої вороги корупціонери тут зараз роблять все, щоб я не зміг працювати.

Що ви тут в ліцеї  хлопцям розказуєте, як вчите? Що головне? 

Я почав роботу з ліцеїстами, з дітьми, в першу чергу – найважчими психологічно категоріями. Це 9 дітей, батьки яких загинули в АТО. Одна дитина – батько загинув у рядах Небесної сотні на Майдані. 26 дітей сиріт і 31 дитина, батьки яких позбавлені батьківських прав. Всього близько 250 дітей, чиї батьки або були, або перебувають в зоні АТО. Вони потребують психологічної реабілітації, особливо ті, чиї батьки загинули.

Уже перед парадом я спілкувався з кожним учасником параду, з кожною дитиною – надихав. Щоб совість була чиста, чи вони готові виконати це державне завдання. Виходив на трибуну, перед кожною генеральною репетицією намагався надихнути їх. Молодці, не підвели, завдання виконали. Подяку найкращим написали, батькам відправили, мотивуємо їх. Зрозуміло, що їм важко, але головне щоб їм було цікаво.

Ігор Годрійчук і Святослав Вакарчук співають гімн України 1 вересня в Київському військовому ліцеї ім. І. Богуна 

Але ж якщо знову конфлікт, їм доведеться йти воювати, багато може загинути. 

Зараз держава більше повертається обличчям до військових. Всі розуміють, що без захисту суверенітету не буде ні бізнесу, ні технологій, нічого. Ми тут, щоб в першу чергу ментально підготувати їх, щоб потім, якщо буде загострення, щоб вони якомога більше вступили в провідні навчальні заклади. Військові, щоб вони швидко в разі необхідності змогли стати до строю. Звичайно, вони ще діти, їм потрібно скласти присягу, треба щоб виповнилося 16 років. Що швидше ми створимо боєздатну армію, то швидше закінчиться війна.

ВІЙНА. ЗОВНІШНІЙ ВОРОГ — РОСІЯ, ВНУТРІШНІЙ — КОРУПЦІЯ

Ми знаємо випадки, коли на війні катують. Але ж людина повинна мати гідність навіть на війні, знати, що не можна знущатись з полонених.

Коли це стосується кадрових військових, то нас цьому навчають. Що є багато конвенцій, і так далі, що не можна катувати. Мене врятувало, що нас обстріляла регулярна армія, тому нас не дострілювали. Було так: «Цей сам здохне, цього в полон». Бо, якби були чеченці, чи дагестанці, чи «ДНР», вони б всіх на місці дострілювали. Так само і в нас. А у випадках з тортурами – «в сім’ї не без потвори». Я думаю, що це поодинокі випадки.

А люди, от які живуть на території, цивільне населення? З ними теж потрібно спілкуватися. 

Так створені підрозділи для спілкування з місцевим населенням. Я думаю, що вони самі прийдуть скоро і будуть проситися «за дріт». Дуже скоро – місяць, два, три. Операція «Анаконда» в дії, вона працює. (Сміється — ред.) Кінець зрозумілий, тут питання лише часу. З Кримом трохи важче. Але нікуди вони не дінуться, самі попросяться. І тоді дуже ретельно потрібно буде перевіряти. І ті в кого немає крові на руках – будь ласка. А в кого є… Тут роботи непочатий край. Але ж ми – українці – не тільки волелюбні, ми ще й працьовиті. Будемо робити. 

Зовнішній ворог – Росія, внутрішній – корупція. Я впевнений, що зовнішнього ворога ми поборемо, вже фактично побороли

Ви вчились в Америці, чому вона вас навчила? Чого ви прагнете в українській армії, бо американська армія – найкраща в світі.

Я вчився рік там, і рік був в Афганістані там на місці з ними в коаліційних міжнародних силах. Найголовніше, що треба змінити — ставлення до людей. Бо не держава, не закон, а людина – понад усе. Людина творить потім і закони, і державу. Дати можливість людині реалізуватись. Не ставити такі «совкові» жорсткі стандарти, що всі повинні бути 2,20 метри зростом. В Америці не треба ходити за кимось, кричати, там всі мотивовані. Всі знають свою роботу. Чому зараз правильно роблять, що переходять на контракт? Бо контрактник свідомий. Краще мати меншу армію, але професійну. І в ній всі зацікавлені робити свою роботу.

Розкажіть про сили спецоперацій, які тільки створені.

Я дуже короткий час брав участь у створенні, був зацікавлений. Багато чого планували створити, але у зв’язку з тим, що режим Януковича прийшов до влади, це стало не актуальним. Багато чого ми тоді спланували, але воно не спрацювало. Я був одним із тих, хто пропонував створення українсько-литовсько-польської бригади. Зараз вона відновилась. Тоді ми багато чого зробили, я навіть в Польщу з’їздив, були плани, амбіції. Але тут війна все перебила. Але зараз відновлюється все потихеньку.

Ви хотіли би долучитись до сил спецоперацій?

Я не маю здоров’я. Мені сказали, що від 2 до 5 років триває процес відновлення. Потрібні щоденні тренування, потрібно ще років 20. Я підтримую зв’язок з офіцерами, які служать в силах спецоперацій. Я в них вірю, бажаю успіху. Вірю, що вони стануть таким драйвом, бо там найбільш підготовлені і вмотивовані офіцери – там кращі офіцери.

Президент вручив Ігорю Гордійчуку зірку Героя України. Фото www.president.gov.ua

Коли почалась війна, чому ви не командували полком?

Були штатні командири. І вони кращі, коли штатні. Я коли прибув, допомагало, що я багато кого знав, багато вірили в мене. Добре, що я десь когось знав, а то якщо зі сторони, то так і кулю можна заробити (сміється — ред.). 

Ви на власному прикладі побачили, що армія потребує змін. Щоб не було такого, як на Савур-Могилі — щоб військові не тікали з поля бою, щоб не було продажних командирів. Як це змінити?

Ваша (журналістів — ред.) роль тут ключова, якщо ви не будете мовчати, якщо будете говорити, капати, капати – капля камінь точить. Воно впливає. Це здається, що начальники не реагують, а вони реагують. Хтось миттєво, а хтось ні, але всі вони чують і реагують. Свідомість людей все більше пробуджується. До влади приходить нове покоління, нова генерація. Зовсім інша ментальність. 

За що ми воюємо? Не тільки ж проти Росії?

За нашу незалежність. Це вітчизняна війна. За незалежність. Нам треба практично з нуля будувати країну. Зовнішній ворог – Росія, внутрішній – корупція. Я впевнений, що зовнішнього ворога ми поборемо, вже фактично побороли. Вони, звісно, хочуть і далі провокувати, як з Кримом, але армія з кожним днем стає сильнішою. Але я оптиміст.

Я спілкуюсь з командирами, звісно, проблеми є, і вони будуть ще довго, чарівної палички немає. Але я вірю, що ми переможемо і зовнішнього ворога, і внутрішнього. Останній ворог навіть важчий. В мене тут є, і в багатьох військових організмах. Все більше людей усвідомлюють, що так робити не можна. Мої однокурсники з Америки, дехто вже помічники міністра оборони, там, в США, коли були в мене у шпиталі, казали: «Ігоре, ми б легко надали вам і зброю і допомогу, але ви повинні самі розібратись. Доки ви будете брехати і красти, нічого вам не допоможе». Ми маємо мати стовідсоткову гарантію, що все що ми маємо, іде за призначенням. Це називається довіра.