Спогади про депортацію: «Зібрати все своє життя за 15 хвилин»

«На збирання — 15 хвилин!»

Навесні 1944-го Меджиту Мамбетову було 12 років. Він пригадує, як на початку травня у його селі Мамбет-Алі з’явились солдати — приблизно з рота. Два офіцери – старший лейтенант та капітан – оселились в будинку Мамбетових. Батьки російською майже не говорили, а от старший брат Меджита спитав у солдатів – нащо вони ходять по дворах та описують усе майно – навіть свійську худобу?

«Вони ходили, записували усе, хатами ходили та записували. Старший брат питав у них, чому ви записуєте? Вони кажуть: «ну ми ж відступили, потім знову взяли Крим, тож, записуємо, що залишилось за цей час, німці що у вас забрали, а що ні». Вони записували, скільки чого у вас є, скільки худоби, яка – все записували, розумієте? Вони днів десять ось так ходили, знайомились із селом» — пригадує Меджит Мамбетов.

Селяни спочатку повірили у таку версію. Втім, грім грянув у ніч проти 18-го травня. Тоді у двері будинків почали грюкати озброєні солдати. Родині Мамбетових дали на збори лише 15 хвилин. Поки брати вдягали хворого та переляканого батька, мати спробувала хоча б зібрати якісь речі.

«Матрац витрусила і до матрацу цього все кладе. А речі добрі — вони були у залі, де ці офіцери спали, — скриня там стояла. І солдат став у дверях і нас туди не пустив. Не можна, каже, сюди заходити, тут речі офіцерів. А у нас всі речі там були. — розповідає Меджит ага. – Усіх зібрали на колгоспний двір, на двох воротах стали солдати, вони були зі зброєю. І нікого нікуди не випускали. Під’хали годині о десятій машин зо п’ятнадцять вантажівок… завантажили нас усіх та повезли до ешелонів. Задом машина під’їжджає просто до дверей вагону, до якого скидають всі речі з машини — такі вагони, в яких худобу возили».

Нас загнали у вагони для худоби, туди дошки вставлені – хіба навколішки внизу ходиш і нагорі також, на повний зріст ходити ніде. У нашому вагоні — 60 людей. Туалету немає, води немає, чотири маленьких віконечка нагорі – та й ті колючим дротом затягнуті.

Лише тоді хтось із військових обмовився, що кримських татар примусово виселяють – наче б то за зраду батьківщині.

«Він сказав, що як зрадників батьківщини нас будуть висилати із Криму. В той час так було – євреїв розстрілювали німці. Хто його знає – прийшли наші, а може, нас теж будуть розстрілювати, хоча у мене два брати на фронті були. Нас загнали у вагони для худоби, туди дошки вставлені – там хіба навколішки внизу ходиш і нагорі також, на повний зріст ходити ніде. І 60 людей у нашому вагоні було. Туалету немає, води немає, чотири маленьких віконечка нагорі – та й ті колючим дротом затягнуті. Усі лізли до цих віконець дихати, дихати не було чим» — розповідає Мамбетов.

Меджит Мамбетов біля свого будинку в Криму. Квітень 2016

Комендантський режим та масові смерті

Перші смерті почались ще у дорозі. Кінцевим пунктом подорожі став Узбекистан. Там депортованих поселили у так званих кібітках – будиночках із тоненькими стінами, які в мороз промерзали наскрізь. У їхньому поселенні, пригадує Меджит-аджі, у перший рік із 61-єї дитини вижили лише кілька. Самому довелось у 12 років піти працювати чоботарем. Дорослих кинули на збирання бавовни, шкідливе для здоров’я виробництво. Там смертність теж носила масовий характер. До того ж – коменданти їхнього спецпоселення часто просто полишали людей голодувати.

«Пайок, який давали, комендант збирав собі, продавав, пив – і все. А людям нічого не давав. Тому їсти було нічого. Те, що давав інколи радгосп, якусь допомогу – ось на це і жили. Тому дуже багато — 50% людей на бавовняних полях померли» — пригадує чоловік.

У спецпоселенні діяв суворий комендантський режим. За перетин межі селища одразу давали 25 років «зони». Лише у другій половині п’ятдесятих режим трохи послабили. Кримські татари змогли їздити по СРСР, втім, повертатись саме на Батьківщину їм було заборонено.

Довга дорога додому

Меджит Мамбетов зміг вперше після депортації потрапити до Криму лише у шістдесяті, як турист.

«Усі 50 років ми боролися, аби повернутись. Боротьба тривала у нас весь час. Народ у нас згуртований був тоді. Всі повернуться. Тепер, звісно, ми повернулись, але бачите, в яке становище ми зараз потрапили. Я бачив, як війна почалась, я бачив, як наші відступали, як німці наступали!!! Я бачив, як німці відступали, а наші наступили, я бачив, як депортували нас, я бачив комендантський режим, я бачив все! Як розпався Радянський союз, все я бачив за своє життя» — каже Мамбетов.

Якщо надумають мене вислати звідси, нехай розстріляють мене тут і все, я нікуди не поїду!

Коли Радянський Союз захитався, Меджит ага вирішив повертатись. Звільнився з роботи, сів у машину та чотири доби добирався до Сімферополя. У Криму купив будинок в селі Ромашкіно, проте навіть прописатись там перший час кримським татарам не дозволяли, пригадує Меджит Мамбетов:

«Від одного до іншого посилали і не оформляли. Їм з райвиконкому говорили – не прописуйте і все, поїдуть назад. А в той час нас прописували лише за рішенням райвиконкому».

Та він таки домігся свого. І вже 28 років живе в рідному Криму, у власному будинку. Пишається своїм садом. А коли мова заходить про ті події та нинішні утиски кримських татар, Меджит ага не сримує сліз:

«Ми з Крыму нікуди не поїдемо, я завжди кажу – якщо надумають мене вислати звідси, нехай розстріляють мене тут і все, я нікуди не поїду!» (плаче)