«Су*о, ти до ранку не доживеш». Спогади про окупацію: катування струмом, вибиті зуби та зламані ребра

Від Харкова до Липців — 35 кілометрів. А звідти до кордону з росією — ще менше. Ми заїхали до села 4 жовтня в супроводі поліції. І хоч населений пункт звільнили від російських військових 13 вересня, місцевих на той час із села ще не випускали. Правоохоронці проводили фільтрацію й зачистку. 

Під час окупації в Липцях здебільшого залишалися старші люди. А також ті, хто не міг покинути своє село. І ця історія саме про них — про трьох чоловіків, яких на початку березня росіяни забрали вранці з дому, вдягли мішки на голову, перевʼязали їх скотчем і повезли на допити й катування.

Хліб! 

Де?! 

Центр Липців побитий, як і більшість населених пунктів після деокупації. Тут — пожежна частина, де військові утримували й допитували місцевих. І обстріляна лікарня, у якій вже давно не приймають пацієнтів. Розгромлені магазини й гори сміття, у яких місцевий худорлявий чоловік намагається щось відшукати. Подалі — автошкола, що стала окупантською міліцією і катівнею. Рятує лише ранкове сонце. Воно заливає кожну вирву й подрібнене скло на землі.

Змучені й розгублені люди сновигають із місця на місце, перемовляються між собою. Щодня вони приходять сюди, щоб дізнатися, чи даватимуть гуманітарну допомогу.

У їхніх очах відчай, а подекуди й злість — живуть без світла, звʼязку, продуктів, грошей. Не розуміють, як зустрічати зиму в будинках, де між стінами гуляє вітер, а зі стелі постійно капає.

«Чому нас не випускають, ну скажіть? Ми хліба вже чотири дні не бачили! Гуманітарну допомогу привозять нечасто. Кажуть, даватимуть наприкінці тижня. До нас навіть дітей не пускають, щоб вони привезли продукти. Нас звільнили, але ми нікому не потрібні…»— каже одна з місцевих жінок.

За сім місяців окупації росіяни вивезли з села чимало людей. За словами заступника керівника Дергачівської окружної прокуратури Антона Євтушенка, — близько половини. А це — понад дві тисячі липівчан.

Окупанти щодня підганяли автобус у центр села, складали списки, переписували особисту інформацію з паспортів і відправляли людей до росії.

Щоправда, не всі, хто виїжджав, залишався там, люди їхали до європейських країн, часто — до Фінляндії, розповідають місцеві.

«росіяни змушували вас виїжджати?» — запитую в однієї з жінок.

«Ні, ніхто нікого не змушував. Просто пропонували. За бажанням, нас не силували. Вони, російські військові, нас узагалі не чіпали». 

Що ближче до обіду, то більше людей збирається в центрі. У руках — торби з пластиковими лотками чи банками для гарячої їжі, яку роздаватимуть о 15-й.

Кожен голосніше намагається розповісти про своє: що хліба нині привозять лише по 15 буханок на все село, а ще місяцем раніше гуманітарну допомогу розвозили вулицями. Про пів року в погребі й зруйновані домівки, про те, як важко зараз поховати померлих, що пенсію й зарплату не мають як отримати. Повсякчас підходить хтось новий і намагається зʼясувати, хто останній у черзі за обідом. Аж раптом чоловік із натовпу скрикує:

«ХЛІБ!»

Усі змовкають і миттєво переводять погляди на дорогу.

«Де?!»

А він у відповідь сміється. Пожартував.

«У нас тут завжди була Україна, не дарма ж я 5 років прослужив…»

Олександр В. (прізвище не вказуємо на прохання героя матеріалу — ред.) разом із дружиною й дітьми провели всю окупацію в Липцях. Може, й виїхали б зранку 24-го, але поки зібралися, було пізно.

Село обстрілювали, через їхню хату летіли снаряди, вулицею їхала російська техніка, у бік Харкова нікого не випускали. Та й покинути літню бабусю, яка все життя була йому за маму й батька, Олександр не міг.

Навпроти будинку чоловіка росіяни відразу облаштували свої позиції. Але він не сприймав це всерйоз.

«Третій день війни, а в мене на рівні антени висів тут прапор. На воротах було написано “ПТНХ”. Третій день війни, а в нас тут ще була Україна. Хоча в нас завжди була Україна, не дарма ж я 5 років прослужив…». 

4 березня зранку на трьох БТР до будинку Олександра В. приїхали військові «ЛНРівці». Чоловік щойно прокинувся, встав із ліжка, його вивели надвір, поклали обличчям у сніг і почали бити.

Дружину Олександра, Дашу, поставили під автомат. Дітей повели до різних кімнат і почали допитувати: де й коли служив батько, коли була його остання мобілізація, коли повернувся додому. Відповіді всіх мали збігатися.

«Запитували, де зброя. Один казав, що вона точно десь у снігу в нас закопана. Я вже розізлилася і відповіла йому: “Бери лопату і йди копай”», — каже Даша.

Зі зброї в Олександра знайшли лише пневматичний пістолет. Усе його спорядження — форму, у якій він служив під час АТО, плитоноски, наколінники, маски, каски — винесли. Познімали з хати прапори. А шеврони забрали як трофеї.

«Знайшли мій бронежилет, на якому всередині був герб України. Один кинув його зі словами: “Я його не буду носити! Їбучий тризуб!” А інший: “Та я його замажу, заклею чи зашию”. Усе на себе одразу одягають — розгрузки, карабіни. Форма їм дуже наша подобалася. Казали, що якісніша за їхню». 

Поки Олександр лежав на землі, військові винесли все з його будинку. Даша на це не зважала, лише прислухалася до тупих звуків від побиття чоловіка.

«Його завели в крові. Він був у калошах на босу ногу — так, як встав зранку. Навіть не дозвололи вдягнути шкарпетки, мішок на голову й повезли».

«Су*о, ти до ранку не доживеш»

Спершу Олександра В. доправили до пожежної частини в центр села, де базувалися російські військові. Чоловіка завели до кабінету та влаштували перший допит.

«Мене били. Їхній полковник допитувався, де моя зброя. Казав, щоб я загадав останнє бажання, щоб ставав на коліна. Погрожував убити, розстріляти». 

Не діставши нічого, цього ж таки дня Олександра вивезли до сусіднього села Черкаські Тишки, на підприємство «Славутич», де за мирних часів виготовляли паркани.

5 березня з дому забрали ще одного місцевого з Липців, Олександра Тесленка. А за день — Віталія Ільченка. Обидва в різні роки воювали в зоні АТО.

«До мене заїхали о 8-й ранку. Я ще стою, курю, кажу сестрі: “Став чайник, до нас гості приїхали”. Три “Урали”, “Тигр”, по периметру — снайпери. Усі в чорній формі, зі щитами. Напевно, ФСБ. Мене поклали в підʼїзді обличчям до підлоги, мішок на голову, перемотали скотчем, руки перетягнули стяжками. Спершу тримали в місцевій виробничій базі “Харківобленерго”, а потім привезли в Черкаські Тишки», — згадує Віталій Ільченко.

Він ще 23 лютого збирався йти до військкомату, але затримався в дорозі. А коли 24-го в селі почалися обстріли і заїхали російські війська, довелося швидко бігти додому, переодягатися й ховати форму та документи.

Олександр Тесленко також готувався обороняти своє село. 24-го о 9-й ранку за повісткою пішов у сільську раду, там уже було зачинено. А потім за ним приїхали:

«Приїхала машина, 8 людей з автоматами, усі в масках. У руках — надруковані списки з прізвищами, адресами, номерами телефонів. Мені вдягли кульок на голову, звʼязали руки й повезли», — розповідає чоловік.

У гаражі в Черкаських Тишках російські військові зібрали всіх, кого вважали небезпечними: колишніх АТОвців, звичайних місцевих, які йшли вулицею з телефонами, тих, кого вони визначили як коригувальників вогню.

В одному приміщенні на дерев’яних піддонах сиділо 20 людей. Тесленко показує свої почорнілі пальці й нігті на ногах — обморозив, уночі температура опускалася до -15.

Щодня чоловіків по черзі виводили на допити. Окупантів цікавили прізвища АТОвців, поліцейських, місцевих, які возили контрабанду через кордон. Перевіряли, чи збігається те, що чоловіки говорили в попередні дні, чи раптом не брешуть.

«Якого року мене призвали в АТО, де стояв, дислокація, частина, де дістав поранення, коли демобілізували. І кого знаю з АТОвців. Я їм відповідав: “Усі вони тут”. Запитували ще, хто тут у нас ярий націоналіст. Але в нас таких немає. Мене сильно не били, тому що я на протезі, отримав інвалідність, коли воював у 14-му», — розповідає Віталій.

Утім, решті дісталося — били палками, прикладами, битами по пʼятках.

Олександру В. росіяни зламали ребра, а одного дня сказали: «Су*о, ти до ранку не доживеш». 

«Мені дали в руку гранату й почали катувати електрошокером»

Олександр В. і сам не вірив, що виживе після катувань і що коли-небудь повернеться до дружини та дітей.

Через пʼять днів допитів у Черкаських Тишках Олександра В. посадили до автівки з морозильною камерою для мʼяса і вивезли. За черговістю поворотів йому здавалося, що нібито вони повернулися в Липці, та двічі дорогою автівку розвертали на 180 градусів.

Як виявилося, привезли до Гоптівки, на прикордонний із росією пункт пропуску. За ним — Віталія Ільченка й Олександра Тесленка. Допити і побиття почалися знову.

Усе, що допомагало колишнім військовим триматися, — це згадки про їхню сімʼю. Віталій думав про доньку, у якої за кілька місяців мав бути останній дзвоник у школі. Олександр Тесленко — також про доньку, яка, на щастя, встигла виїхати з родиною 24-го о 5-й ранку, і про онуків, які ростуть українцями.

Олександра В. не покидали тривожні думки про дружину Дашу:

«Усе було настільки реалістично. Було відчуття, неначе знімають хороший фільм. Я думав, що доживаю останні дні. 

У перший день я був упевнений, що мене хочуть розстріляти. Потім почав розуміти, що, можливо, за пів року нас обміняють на їхніх військовополонених. Але ж ми не були чинними військовими… 

Я дуже переймався за дружину, бо ж мене забрали, а вона залишилася».

Побоювання були недаремними. Поки його тримали на Гоптівці, росіяни знову ввірвалися до його будинку й почали обшуки. Знайшли порожній тубус від реактивної протитанкової гранати.

«Тоді ФСБівці привезли його на Гоптівку і “зробили” мене гранатометником. А я ж за легендою для них був водієм, який пішов служити по мобілізації. Після цього мені дали гранату в руки й почали катувати електрошокером. Він у них був як пістолет. Також крутили “тапік”»,— розповідає Олександр В.

До Олександра Тесленка росіяни теж застосували струм:

«Електрошокер був такий великий, білий. Перший раз — не впав, другий — трохи гірше. А потім як помазали водою на початку хребта — і знову, то в мене аж нога затрусилася».

«Сьогодні ми вас не затримаємо»

Всередині березня чоловіків почали відпускати. Віталія Ільченка й Олександра В. — першими, Олександра Тесленка — після них.

«Нас зранку вивезли, висадили біля кладовища. Ми думали, що нас везуть на розстріл. Ще просили в них покурити. Дали нам 7-8 сигарет і кажуть, щоб 5 хвилин не розпаковувалися [не знімали мішки з голови]. Вони поїхали, і лише тоді ми зрозуміли, що нас відпустили», — каже Віталій.

«Це було 14 березня. День народження моєї дружини Даші. Я зустрів її дорогою додому, вона йшла за гуманітаркою. Вона — одразу в сльози. Я поламаний, порваний, брудний. І моя дружина — чиста, красива», — згадує Олександр В.

На цьому росіяни не полишили сімʼю чоловіка. Щодня о 6-8-й ранку вони приїздили до них додому, обшукували будинок, перевіряли, чи чоловік на місці. «Сьогодні ми вас не затримаємо»,— казали військові Олександру після чергових обшуків.

Олександр В. не мав більше сил чинити опір, боявся. Щосекунди нагадували про себе поламані ребра, гнійні рани на випалених до колін ногах, які не було чим лікувати. Навпроти будинку Олександра росіяни поставили свої міномети і спрямували їх у бік двору, де за парканом стояв дитячий батут.

«Вони мене дуже залякали. Я боявся з двору вийти. Їде вулицею БТР, а мене вже трусить». 

Від напруги Олександр і Даша вирішили виїздити з села. Щойно вони склали речі в машину, як у двір увірвалися військові. Чоловіку вибили зуби й забрали автівку.

«А коли в них була нова ротація, мене вивезли знову. Не знаю, куди саме. Памʼятаю, що повернули наліво — напевно, це було Глибоке або Стрілече. Три дні я там просидів. Єдине згадую, що це була якась шикарна дача, дуже велика. І в одній із зал, у камінній, нас зі ще двома чоловіками тримали. Іноді підсаджували когось, щоб розговорили. Потім відпустили». 

Невдовзі історія повторилася: до двору підʼїхали два «Урали», два БТР і рота людей у чорній формі, щоб забрати одного змученого Олександра.

«Навпроти двору стояв БТР із направленим кулеметом, снайпер сидів, з городу заходили, із сусідських дворів заходили, по периметру під кущами сиділи». 

Олександра протримали 5 годин із мішком на голові та перевʼязаними руками й відпустили. Він стояв десь під парканом чи стінкою, того разу не вдалося зрозуміти, куди саме його привезли.

«Якби ми тоді з дітьми виїхали, чоловіка б точно вбили»

10-го вересня росіяни прийшли в дім Олександра В. востаннє. Вкотре шукали зброю, але знайшли лише форму й вудки його дядька-рибалки.

«Добре, цього разу забирати тебе не будемо», — знову чув Олександр.

«А 11-го ми йдемо з дружиною до чоловіка місцевого, щоб зашити дітям взуття, і бачу військових із нашим маркуванням: синій скотч, піксельна форма. Я почав плакати. На трасі не було жодного орка. 

— Бажаю здоровʼя!

Перепитую в дружини, чи мені раптом не здалося».

Олександр ще довго не міг отямитися. Після 200 днів окупації складно було повірити, що село звільнили й до будинку більше не зайдуть росіяни. Його переповнювала радість і водночас злість та агресія. Якби не сімʼя, каже, то сів би знову на БМП і поїхав воювати. І стріляв би в бік росії, не замислюючись, попри те що там живе його рідна сестра.

«Морально вони мене сильно подавили. У мене в Шебекіно сестра живе, вона мешкала тут, а потім виїхала. Я її ненавиджу. Я хочу, щоб у них так само було горе». 

Здається, що власне горе Олександр і Даша лише зараз почали усвідомлювати та проживати. Їм важко залишатися в домі, який щодня обшукували росіяни. Страх, що кордон близько і вороги можуть прийти знову, бере гору.

«Розкажіть, де зараз безпечно в Україні, куди нам їхати з дітьми? Ви ж краще знаєте, ми лише чуємо короткі уривки новин від родичів, коли зрідка вдається їм додзвонитися, — запитує в нас Даша. — Другого разу я не витримаю. За чоловіка дуже тривожно. Не впевнена, якщо все повториться, що його відпустять. Боюся, що вибитими зубами і поламаними ребрами не обійдеться…»