"Ці 10 років мене не покидали мрії" Андрій Хливнюк | Hromadske.art

Гурт «Бумбокс» знають в Україні і світі. Він був створений за ініціативи вокаліста Андрія Хливнюка та гітариста Андрія Самойла 10 років тому. Зараз в історії гурту 6 студійних альбомів, безліч дуетів та десятки зіграних концертів. Андрій Хливнюк розповів у студії про свої сподівання в 2004.

Про телебачення

- Як ставишся до ТБ?

Традиційно, не дуже. Нам брешуть з телеекранів і ситуація докорінно не змінюється. МАсмедіа брешуть, на жаль це факт.

Я дуже вірю і хочу, щоб журналісти не робили цього. Якщо журналісти будуть і далі свідомість під себе чи під своїх замовників підганяти, то шансів у нас нема. І можна скільки завгодно говорити, що в сьогоднішній ситуації це потрібно і так далі… ні, це не правда. Я, як частина цього суспільства, як і всі люди, потребую правди. Ось і все.

Про сподівання

- На що ти сподівався у 2004 і зараз?

У 2004 я сподівався на те, щоб займатися лише музикою, а не працювати ще на двох роботах, на те, що платівку, над якою я працюю, надрукують. Сподівався, що на одній з репетицій я таки потраплю в ту ноту, в яку треба. Тоді це було актуально. Тоді ж я сподівався, що країна зміниться.

І зараз все майже те ж саме. Пройшло 10 років, але сподівання ті ж: я так само хочу потрапляти в ноти, щоб суспільство було більш придатним для нормального життя в моїй країні і щоб платівка, над якою я працюю, була успішною і комусь потрібною.

- Що не покидало тебе ці 10 років?

Мене не покидали мрії. Почуття гумору мене не покидало. Друзі мої, слава Богу, мене не покидали, справжні. Вони були здорові і теж бажали розвиватися, рости.

Про музику

Я ніколи не пошкодував, що все проміняв на музику. Це те, чим я люблю займатися і хочу займатися до кінця. Хоча, якщо я перестану отримувати від цього насолоду, я припиню це.

Мене нещодавно запитали «чи можливо з ресторанного музиканта вирости і збирати великі зали?» і я зрозумів, що я ресторанний музикант, який збирає великі зали. Я теж дуже довго працював у ресторанах Києва і це було фантастично! В будь-якій роботі нема нічого поганого. Адєе важливо, наскільки ти цю справу любиш, віддаєшся їй і хочеш довести свою справу до ідеального.

- Опиши свого слухача

Це міф. Ніхто ніколи не пише для когось. Хай мене поправить хтось, але автори ніколи не пишуть для когось. Вони пишуть для себе. Це сублімація, це діалог із собою, це набір почуттів, в певному моментів важливих речей, які потім об’єднуються в якийсь доробок.

- Чи може зараз музика чимось зарадити ситуації в нашій країні?

Ну, музика, як і була, так і лишилася засобом очищення, відпочинку від реальності та драматичних подій. І надзавдання музики сьогодні – це помирити. Загалом у мистецтва є задача – людяність, а людяність потребує миру. Ми не можемо зараз дозволити собі продукт, який би генерував ненависть. Я не бачу ненависті в тому, що артист закликає зі сцени або своїм прикладом захищати країну. Ворогів можна поважати. На жаль, не завжди і не всіх, і багато в чому не сьогодні, але можна.

Я хотів би виступати всюди. І в Росії, бо це чудова велетеньска країна. Там живуть чудові творчі люди. Зараз нам слід не забути, що вони просто є.

Про ювілей у Києві

28 лютого в Палаці Спорту - це буде наймасштабніший концерт за історію гурту. Цього разу ми самі виступаємо організаторами. Масштабність цього заходу в тому, що ми знову в 2004 році. В тому, що відбувається подія, якої я чекав усе своє життя, але вона відбувається взагалі не в той час і не так, як мені хотілося б. Найменше, чого б мені хотілося (отоді в 2004) – це грати стадіони, коли в країні йде війна. Це все схоже на дивний сон, який ось-ось закінчиться. Сподіваюся, для нас добре.

Людям все одно потрібна шпаринка, щоб дихати. І моє велике щастя і пиха в тому, що я до цієї шпаринки маю відношення.