Ольга Айвазовська — учасниця політичної переговорної підгрупи в Мінську. За її участі відбулися два останні засідання. Утім, окремі сторони вже виступають проти її подальшої участі у переговорах. За словами Айвазовської, причина — її публічна позиція: у процес повинні бути втягнуті не лише учасники переговорів, парламент, президент, а й все українське суспільство. Саме тому вона детально та безпристрастно розповідає про те, що насправді відбувається у Мінську.

«Це просто великий стіл: з одного боку — представники України, з іншого — Російської Федерації і самопроголошених республік, а на чолі — координатор»

Окрім Тристоронної контактної групи —  Україна, Росія та ОБСЄ — в Мінську засідають чотири підгрупи, які працюють дистанційно одна від одної. Вони мають спільні засідання або обмін документами та інформацією. Проте такий обмін відбувається дозовано, оскільки основна комунікація між підгрупами направлена на Трьохсторонню контакту группу.

В підгрупах також представлені неформальні позиції самопроголошених «республік». Ця комунікація називається «діалогом» — їхні документи, пропозиції вислуховуються, але не беруться до рук. Така невербальна особливість.

Це просто великий стіл за яким з одного боку сидять представники України, з іншого — Російської Федерації і самопроголошених республік, а на чолі — координатор. Наскільки я бачу по динаміці процесу, для того, щоб не створювати конфлікти особистого характеру, тобто не кричати один на одного, не доводити це до абсурду, то комунікація — не зрежисовано, а так природньо склалось, — іде через координатора — представника ОБСЄ П`єра Мореллі. Цей діалог потрібен, щоб розуміти позиції, куди ми можемо рухатися.

Ми розуміємо, що «ДНР», «ЛНР» і РФ погоджують свої позиції. Перед початком першої зустрічі 23 березня, на якій я була присутня, в приміщення, де мала працювати політична підрупа, охоронці не пустили, а, заглянувши, ми бачили офіційних представників РФ і двох цих самопроголошених утворень. Вони, напевно, погоджували певні позиції і вже на засіданні політичної підгрупи 6 квітня роздатки у всіх трьох цих учасників були однакові — з однаковими підкресленнями тез, порівняльна таблиця по міжнародних практиках і документах щодо позиції ОБСЄ, БДІПЛ (Бюро демократичних інститутів та прав людини — ред.), Венеціанської комісії щодо виборів і таке інше. Тобто ми можемо говорити, що це єдиний фронт.

 

 

«До засідань їм готують дуже добрий драфт про реальну ситуацію в Україні. На це потрібно рефлексувати, пояснювати — чому так»

«Ситуація в Україні під великою лупою. Важко сказати, хто саме готує інформацію для переговірників з іншого боку – представники ФСБ, чи аналітичні центри, або менеджери в так званих «республіках», але все, що відбувається тут, добре їм відомо: політичні процеси, коаліціада, прем’єріада, ЦВК, члени якої 9 років повноважень перебирають. І це все використовується як аргумент проти. Наприклад, якщо мова про повноваження ЦВК під час виборів на окупованих територія, то одразу піднімається цей файл про 12 членів, які перебирають 9 із 7 років повноважень. Що є суспільна недовіра до цьго органу, бо він не переобирається без будь яких законних на те підстав. Їм готують дуже добрий драфт, який базується на реальній ситуації в Україні. На це потрібно бути готовим рефлексувати, пояснювати чому так».

 

 

«Вибори — інструмент, який розв’язує конфлікт»

Найбільш гострі питання за моєю участю — вибори і амністія, але ми більше нічого й не обговорювали протягом двох останніх зустрічей.

Російська сторона йде чітко по букві Мінських угод-2. Ми знаємо, що там спочатку — вибори, а потім — кордон. Хронологія дуже чітка. Можна дискутувати з приводу лінгвістики, пунктуації, ще якихось питань, але в документі чітко написано так. Ми розуміємо, під яким тиском тоді ухвалювалось це рішення — йшли реальні бойові дії, гинули люди, створювались котли — це був шантаж, в результаті якого в одну ніч без кінця і краю велись переговори і був прийнятий цей документ  і кількість жертв зменшилась.

 

 

Ми повинні говорити відверто, що вибори будуть, тому що це дійсно інструмент, який розв`язує конфлікт. Але для цього потрібні передумови: повинен бути якісний закон, повинні працювати медіа, припинитися обстріли.

Логіка, яку займає і українська сторона і багато європейців, які стежать за виборами або займаються темою України, — всі погоджуються, що проводити вибори, коли присутня армія чужої країни або не забезпечений безпековий фактор, не можуть бути проведені. Вказано, що ОБСЄ має вести спостереження, але ОБСЄ не буде вести спостереження, якщо там знову гинуть люди, якщо там є важке озброєння. Ніхто з європейців не буде ризикувати власним життям, щоб моніторити вибори на Донбасі.

Якщо ми хочемо демократичний інститут виборів, то цьому має предувати дуже чіткий перехідний період, який буде передбачати повернення українських медіа. Це означає, що певний період часу — і це має бути верифіковано третьою стороною, — жодних жертв, жодних поранених в ході бойових дій. І це не може бути два тижні чи три, це має бути декілька місяців, півроку, рік.

Дискусія ведеться навколо поліцейської місії. Це українськ позиція, посіяна на певний ґрунт. Якщо безпека буде забезпечуватися трьома сторонами — Україна, поліцейська місія ОБСЄ і ще якесь третє утворення, то ми не повинні забувати про правила і умови амністії. Під амністію не можуть підпадати громадяни, які здійснювали військові злочини, викрадали людей. Як би це не було названо, «народна міліція», чи якось по-іншому, це можуть бути лише ті особи, які не брали участь у військових злочинах, подібних кримінальних діях. Але, якщо є поліцейська місія, то це все ж таки двоє на одного, тобто Україна в більшості.

 

 

 

Амністія. «Комітети правди», як інструмент

Українська сторона має послідовну позицію, що амністії для всіх бути не може. Історія з Майданом – трагічна сторінка, але війна з використанням тяжкої зброї, катуваннями, вбивствами — це інші обставини. Для визначення винних мають бути створені спеціальні комітети.

Ідея була в тому, щоб створити так звані «комітети правди, або якісь судові інстанції в юрисдикції яких буде доведення третьою стороною невинуватості. Це мають бути українські суди, але це лише ідея, такого немає в українській практиці. Під це потрібен закон, інституція, якесь навчання, бо це зовсім інша природа. Є презумпція невинуватості, а є презумпція винуватості, коли людина має доводити, що вона не винна».

З українського боку на Мінських переговорах виникає позиція, що така практика може інсувати, хоча в свою чергу опоненти заявляють, що «у нас всі тримали в руках зброю», що їм не на руку.

 

 

«Я туди буду їздити стільки, наскільки дозволить мені мій бюджет, моя зарплата»

Поїздки  та проживання в Мінську учасники переговорного процесу сплачують особисто. Я не знаю чому так система працює. Це напевне, така форма волонтерства, яку очікує від нас українська дипломатія. Хоча я б хотіла, щоб це було переглянуто, бо особи, які там працюють тривалий період часу, витратили значні кошти. Це не претензія. Я туди буду їздити стільки, наскільки дозволить мені мій бюджет, моя зарплата, і скільки буде потрібно. Коли все це розійдеться, тоді, на жаль, моя участь стане там неможливою».

 

 

«Не може Україна стати винуватцем зриву Мінську-2, тому що ми залишимося сам на сам»

Ціна провалу цього процесу дуже висока. Хотілося б, щоб в результаті перемовин в тому числі з Україною і з державною владою було чітке розуміння цінності переговорного процесу. Ціна його провалу дуже висока. Мова не лише про жертви, а й про міжнародних партнерів, санкції, адвокатів. Я не хочу влаштовувати дискусії про дайте гроші на проїзд. Це складно, і якщо немає, то немає. Але стратегія під роботу в Мінську повинна бути випрацьована більш детально.

Я розумію, що в Україні криза політична, я розумію, що вона частково закінчилася, або ми взяли паузу. Рішення про санкціях щодо РФ будуть ухвалюватися в червні: або ми маємо вчитись жити без санкцій і тоді Україна сам-на-сам, або ми повинні щось робити, щоб Україна показала себе як ефективного перемовника, але в той же час не відступила ні на жодну позицію від інтересів держави і її народу.

Відсутність якогось документу, або погодження глобального всередині – це виклик, а не трагедія. Але, щоб це не стало трагедією, потрібно деякі рішення приймати просто невідкладно. Не може Україна стати винуватцем зриву Мінську-2, ми просто не можемо собі цього дозволити, тому що ми залишимося сам-на-сам».

Я не хочу кричати «зрада». Її там немає, я про це зазначила після своєї першої поїздки. Це важка рутина, декларації з різних сторін, які поки що не сходяться в якусь суму рішень. Але Україна повинна зробити все, щоб не вона стала винуватцем зриву, якби до цього дійшло.

 

 

/Анастасія Станко, Євген Спірін. Hromadske.Схід

Поділитись: