Ти не можеш змінити те, з ким ділиш кордон – хорватська журналістка

Вважається, що зазвичай війни починаються там, де існує давній конфлікт, старі протиріччя. Як у суспільстві, яке не мало такого досвіду можна породити ненависть? Чого варто остерігатися?

Виходячи з досвіду Хорватії, це не так важко зробити. Варто лише переконати певні меншини, що ті в небезпеці. Щось може загрожувати їхній мові, праву на працевлаштування чи, можливо, чомусь іншому інше. Достатньо змусити їх боятися, немов з ними станеться щось погане, у них відберуть певні права, і люди навіть не сумніватимуться, просто повірять. Достатньо створити продуману атмосферу страху: “Дивіться, вони змінили владу! Хтозна, чи новий уряд захищатиме вас так само, як минулий. Вас змусять покинути власні будинки і ніхто вас не захистить… Окрім нас. А ми тут, поряд, за кордоном”. Такий наратив створював для нас Белград, коли Мілошивеч заявляв сербам: “Сербія там, де живуть серби”.

З чого ж тоді почалася війна у вашій рідній Хорватії?

Ще наприкінці існування компартії Мілошевич показав, що хоче бути наймогутнішою людиною на просторі колишньої Югославії, що він той єдиний здатний вестиме за собою всю країну, ґрунтуючись на тому, що серби — найчисельніший народ в екс-Югославії. Відповідно серби мають вищий за інших статус, тоді, як в інших республіках до них ставляться не так, як серби на це заслуговують… Не знаю точно, що саме означає: “не так, як серби на це заслуговують”, бо ми були рівними, у Югославії ніхто не питав про національність, ніхто на це не зважав. Аж раптом вона стає чимось важливим. Стає важливим серб ти, боснієць, хорват чи словак. “То ти з Македонії? Я маю бути обережним.” У чому різниця? Ми жили разом, просто не змогли розділитися мирно. Я пам’ятаю, як наш президент запропонував створити вільну конфедерацію, а після того, як пройде час, вирішити що робити далі. Мілошевич одразу категорично відмовився.

Є речі, що видаються невідворотними, але як можна уникнути нав’язування ненависті та створення образу ворога?

Ненависть легко приходить, але її важко позбутися. В наші дні особливо небезпечною є мова ворожнечі. Чому? Бо під час війни багато жертв. Між двома народами постало багато проблем, які досі непросто вирішити: на чиїй території зникли люди, чи були вони вбиті у Сербії чи деінде? Багато родин так і не отримало відповідей на питання, де їхні рідні, чи вони живі? У більшості випадків уже ні. Але важливо знати відповіді на питання, які ятрять старі рани. Це перше, а друге те, як провадиться Гаазький трибунал, як погодитися з його результатами. Він занадто довгий, тож людям важко пояснити, що простіше цього не зробиш. Ми дійсно знаємо, що чинили ті чи інші люди, але остаточний вирок їм не так просто винести.

Звідки черпати це терпіння?

Для Хорватії важливою була наявність мети. В нашому випадку – це членство у ЄС. Коли ви хочете бути частиною Євросоюзу, потрібно бути терплячими, задовільнити багато вимог. Це здебільшого юридичні аспекти: закони, які розглядаються на різних рівнях. Одна з вимог - вирішення проблеми воєнних злочинців З часом Гаага, суд, створений найбільшою міжнародною організацією — ООН, заявила, що більше не має жодних претензій до Хорватії щодо воєнних злочинців, процес завершено. Лише тоді ми змогли йти далі. У нас була мета: не лише Євросоюз, а ще й мир та розвиток у власній країні. На жаль, економічна криза цьому завадила, тож ми поки там, де ми є.

Які у вас зараз відносини із сербами?

Навряд чи можна сказати, що ми друзі, але ми хороші сусіди і саме це важливо, бо ти не можеш змінити те, з ким ділиш кордон. На персональному рівні люди, звісно, підтримують дружні стосунки. Чому би й ні? Нам легко подорожувати між країнами, ми часто влаштовуємо зустрічі на різних рівнях, здебільшого наша співпраця пов’язана з обміном товарами.

Як досвідчений репортер, як ваше бачення подій в Україні, а також дій Росії?

Знаєте, що мене шокувало? Подив міжнародної спільноти тому, що сталося. Якщо когось і можна назвати передбачуваним, так це президента Путіна. Він кожного дня показує, що збирається робити завтра, тож нічому було дивуватися. Вся новітня історія відносин України та Росії повниться цими дрібними газово-переговорними проблемами, починаючи з Тимошенко і до сьогодні.

Яка ж роль міжнародної спільноти у цій ситуації?

По-перше, у Європейського Союзу немає єдиної позиції в міжнародній політиці, він не має єдиної стратегії безпеки. Кожна країна має власний характер міжнародної політики та оборони. Це проблематично. Як звести їх до єдиного знаменника? Спочатку потрібно знайти компроміс на рівні Європи, а потім на черзі ще й Сполучені Штати. ЄС бореться за свої економічні інтереси, бо їх багато чого поєднує фінансово з Росією, та і з Україною, а Штати зацікавлені в лінії НАТО в Європі.

Потрібно знайти компроміс і з Європою, і з Вашингтоном. Про це потрібно пам’ятати під час переговорів.

Чи може ця ситуація бути вирішена без міжнародного втручання? Багато
українців не сподіваються на допомогу ззовні.

Під кінець часто втрачаєш наснагу і віру в те, що трапиться щось вартісне, бо кожен конфлікт чи війна закінчується по-своєму. Це займає час. Іноземні держави мають внутрішні зустрічі, на яких погоджують план дій. Остання пропозиція від Збіґнева Бжезинського полягала в тому, що найкращою для України буде фінляндська модель, яка зробила прогрес в економічних відносинах із Росією у післявоєнні роки. Фінляндія — член ЄС, але не повноцінний член НАТО, країна долучилася
до партнерства лише заради миру. Мені здається, що на даний момент Росія не бажає мати НАТО біля своїх кордонів поблизу Чорного моря, адже якщо встановити там натівський щит, то очедивно, що він не для Північної Кореї, а для країн Центральної Азії, Середнього Сходу і для Росії. Їхні військові бази знаходяться у Криму.

Це все виглядає дуже прагматично, але чи завжди це насправді так?

Як коли. Це питання політичної гордості і демонстрації сили. Сучасний світ більше не одноніполярний. Можливо, Росія набагато помітніша у політиці, ніж двоє інших гравців, — Китай та Індія, та їх не можна ігнорувати, з ними потрібно вести діалог. Вони не регіональні сили. Це
набагато могутніші країни. Не можна сказати: “Ми мали Велику сімку, а зараз маємо Велику вісімку, тож Росія з нами”. Те, що відбувається зараз, свідчить про те, що Росія ніколи не була разом нами.

Ви маєте досвід у висвітленні подібних конфліктів. Що нового ви вбачаєте в українській ситуації?

На жаль, історія повторюється і ми недостатньо добре вчимося на власних помилках. Це мій єдиний висновок.

Що саме ми повинні були вивчити?

По-перше, потрібно уникати конфліктів, якщо це можливо. Якщо ні, потрібно приготувати план дій до того, як його почне вигадувати для вас міжнародна спільнота. Потрібно зрозуміти чого ви хочете і
відстоювати це. Варто визначити у якій мірі ви готові йти на компроміси, бо у будь-якому зіткненні є щось, що можна вирішити компромісом. Після конфлікту, на жаль, ситуація вже ніколи не буде такою, якою була колись.

/ Наталя Гуменюк