Утопія малого міста: як фестиваль «86» змінює Славутич

На рубежі квітня і травня у місті Славутич відбудеться 4-й Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики «86». До міста з 25-тисячним населенням з’їдуться гості з усієї України й закордону. Громадське поспілкувалося з організаторами фестивалю про спадок Чорнобиля, урбаністичне мистецтво та культурний менеджмент у малих містах.

Міф про Славутич

Славутич — одне з наймолодших міст України. Його будували для переселенців із Прип’яті відразу після аварії на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 року. У проектуванні та зведенні Славутича взяли участь архітектори та будівельники з восьми республік Радянського Союзу. Тринадцять кварталів Славутича назвали на честь міст, які брали участь у будівництві. Уже навесні 1988-го до новобудов почали заселятися містяни. Відтоді Славутич майже не змінився: недобудований готель і невідкрите кафе «Пінгвін» наче застигли у часі.

Надія Парфан – креативна директорка фестивалю «86». Фото: Наталка Дяченко

Надія Парфан: «Славутич — місто пізньої утопії, абсолютно одноосібний, унікальний простір для України. Тим не менш, його можна порівняти з соцмістечками — з ідеєю дезурбанізму, коли місто не має бути багатоповерховим і машинним, а навпаки — зеленим, малоповерховим і пішохідним. У місті має бути гармонія людини та природи. На початку 30-х київський архітектор Альошин збудував у Харкові соцмістечко для робітників тракторного заводу. Цей район для людської тканини, для міста-мегаполіса Харкова є артефактом. Київські Дарниця, ДВРЗ, Чоколівка — також приклади дезурбанізму. Чи ось інші атомогради: Нетішин, Южноукраїнськ. Славутич — це щось чудесне, це казка. У нього можна навчитися тому, що планування може бути корисним, що не можна все віддати на поталу хаосу, бо інакше у нас виходять Позняки, у нас виходить дикий ринок — те, що відбувається зараз у Києві на станції метро «Героїв Дніпра». А Славутич сьогодні — це повний психодел і кайф».

Фото: Наталка Дяченко

Для більшості українців назва фестивалю «86» асоціюється не з роком заснування Славутича, а з роком великої катастрофи — вибуху на ЧАЕС. Власне, рік заснування Славутича також зумовлений цією трагедією. Цьогоріч над четвертим енергоблоком атомної станції мають добудувати новий саркофаг. Але остаточне закриття станції триватиме ще півсторіччя: близько двох тисяч людей досі працюють там. Більшість із них живе у Славутичі.

Фото: Roman Pilipey/EPA

Контекст Чорнобиля та Прип’яті міцно вплетений у життя Славутича. Співзасновник фестивалю «86» Ілля Гладштейн називає молоде покоління, яке народилося незадовго до вибуху чи відразу після нього, «піонерами згарищ». Саме це покоління має переосмислити катастрофу. Від нього залежить і те, що про Славутич знатимуть в Україні та світі.

Надія: «Ми хочемо змістити увагу з минулого на сучасне та майбутнє: з Прип'яті на Славутич. Є люди, які хочуть з'їздити у місто-привид, зробити там однакові фотографії. Вони готові платити за це шалені гроші. А є люди, які приїздять у Славутич і відкривають для себе живе, сучасне, цікаве місто. Сама ідея річниці аварії — це щось таке від ЦК і пленумів, це не до нас. Чорнобиль — це тема для переосмислення. Так було у 2014 році, коли ми привозили «Обіцянку Пандори» — фільм американського номінанта на Оскар Роберта Стоуна. У 2015-му ми привозили «Російського дятла», який здіймає тему Майдану — нам цікаво було поглянути на тему з такого ракурсу. Минулоріч показували фільм «Чорнобильські бабусі». Нас абсолютно не цікавила «тридцята річниця», але нас цікавив зв'язок поколінь: бабусі Полісся — дуже цікава тема, але не розкрита. Цього року ми привезли стрічку «Радіація на узбіччі», де фігурують сталкери. Чорнобиль — це такий порожній означник. Дуже важливо, чим ти його наповниш.

Ми переосмислюємо це місце, цю машину з точки зору людини: її життя, екзистенції, кохання, смерті, близькості, драми. Ми намагаємося подивитися на тему в контексті майбутнього, а не лише минулого. Чорнобиль — це не обов’язково про жертовність і катастрофу. Чи можлива, наприклад, у зоні відчуження найбільша в країні сонячна ферма? Це питання абсолютно не стосується того, яка саме річниця це буде: 29-а, 30-а чи 31-а. Це питання кудись туди, далі. Наш Чорнобиль трішки інший, аніж для президента, який приїздить у Зону раз на рік».

Тета Цибульник — програмна координаторка фестивалю «86». Фото: Наталка Дяченко  

Тета Цибульник: «Це мені нагадало, як я спілкувалася з французьким кінознавцем, який спеціалізується на історії українського кіно. Він висловив думку, що три теми, які зупиняють розвиток нашої культури — це теми Голодомору, Чорнобиля та Майдану. Я зрозуміла, що він орієнтувався на експлуатацію цих тем у такому консервативному, пафосному ключі. У той час, як є досить багато способів говорити на ці теми. Не можна сказати, що вони вичерпалися, попри те, що вони доволі активно проговорені. Завжди є способи подивитися на Чорнобиль з небанальних ракурсів, знайти нові нюанси та контексти. Дуже важливо, аби подія у малому місті взаємодіяла з контекстом і видобувала з міста цю історію, перетворювала її на міф».

Фото: Олександр Бурлака

Місто не може жити лише однією подією на рік. Тож команда «86» займається у Славутичі не лише фестивалем. Чеська мисткиня Катержіна Шеда курує проект «Made in Slavutych», в рамках якого містяни мають встановити світовий рекорд, що потрапить до Книги рекордів Ґіннеса. У Славутичі з’явилися нові публічні простори, кіномайстерня, а минулого року почали роботу над амбітним проектом із будівництва цілого кварталу: у тридцятирічному Славутичі має з’явитися квартал, натхнений Афінами, яким три тисячі років. Славутичани разом із архітекторами та урбаністами створять план міського простору, який згодом мають втілити у життя.

Тета: «Проект «14-й квартал» заснований на залученні спільноти. У ньому ми відштовхуємося від ідеї про низку кварталів, які пов'язані з іншими містами. Цей проект дає змогу славутичанам побудувати 14-й квартал — Афінський, оскільки він реалізовується у партнерстві з грецькою організацією. Майже півроку ми досліджували організацію публічного простору, яким може бути квартал, наскільки це може бути символічний, артистичний або функціональний простір».

Піонери децентралізації

Фестиваль «86» з’явився навесні 2014-го, відразу після революції, анексії Криму та перед початком бойових дій на сході України. Цього року фестиваль відбувається лише вчетверте, але багатьом його відвідувачам здається, наче він існує вже давно.

Фото: Roman Pilipey/EPA

Надія: «Коли ми починали «86», ніхто не знав слова «урбаністика» і не розумів значення слова «децентралізація». Ми були піонерами децентралізації, зокрема, культурної. Є виняток із проектом у містечку Шаргород, але він був недовготривалим. Тож коли ми починали, на нас всі витріщалися й питали: «Навіщо їхати в якийсь Славутич? Чому вам у Києві не сидиться?» А зараз це настільки в тренді: є фестиваль у Сєвєродонецьку, наші партнери роблять фестиваль у Червонограді. Ми живемо в 47-мільйонній країні, де від сходу до заходу тисячі кілометрів, багато міст мають свою історію. І ці міста мають, що запропонувати, — варто лише дати їм це зробити».

Ілля Гладштейн — програмний директор фестивалю «86». Фото: Наталка Дяченко

Ілля Гладштейн: «Аби конкурувати з подіями у великих містах, ми робимо те, що ніхто до нас не робив. Ми відрізняємося концептуальним підходом: робимо багато, але не робимо все. Те, що ми робимо, має мати сенс, неповторний зміст. Звісно, ми намагаємося ще й шукати нові методи».
Надія: «Наш метод дуже людиноцентричний: дуже важливо, аби славутичани теж робили все з нами. У нас є велика команда місцевих волонтерів, яка щороку росте. У Славутичі змінився мер, змінилася айдентика, але головне — відбулися зміни в головах людей. Ми не можемо сказати, що це зробили ми, але ми стали певним тригером, каталізатором великого процесу».

Фото: Наталка Дяченко

В Україні більшість подій відбувається у кількох великих містах. Більшість подій із цієї більшості відбуваються в Києві. Але в світі фестивалі у малих містах — не дивина. Каннський фестиваль, Карлові Вари, Оберхаузен, Іглава — великі кіноподії в невеликих містах, які щороку приваблюють поціновувачів мистецтва та створюють умови для розвитку туризму.

Ілля: «Канни програвали у популярності Ніцці, тож вони вирішили зробити там фестиваль і таким чином привабити до себе людей. Те саме стосується чеських Іглави та Карлових Вар. Муніципалітети невеликих міст підтримують подібні проекти. У нас з цими фестивалями зовсім різні амбіції — ми не хочемо робити «фестиваль категорії А», але їхній досвід точно можна й варто переймати. По всій Україні групи активістів починають робити свої події у малих містах. Зовсім нещодавно у Сєвєродонецьку відбувся фестиваль театру, наприклад. У кожного міста є щось, довкола чого можна вигадати міф, знайти ідентичність, які зацікавлять людей ззовні».

Фото: Roman Pilipey/EPA

У п’ятиденній програмі цьогорічного «86» є театральні перфоманси, музичні концерти, лендарт і навіть аудіотур, але логічний наголос організатори роблять, як і раніше, на кіно.

Надія:  «Ми працюємо з різними засобами, але кінопрограма — це найбільше наших зусиль і творчості. Решту ми переважно делегуємо гостьовим кураторам. В Україні взагалі немає кураторських кінофестивалів. «86» — маленький фестиваль, але ми дуже ретельно ставимося до відбору фільмів у нашу програму. Про кожен з них ми можемо у деталях розповісти. Цього року в нас буде українська прем'єра фільму Джима Джармуша «Дядько Говард». Стрічка про Нью-Йорк 80-х, про близького друга Джармуша. Це культовий персонаж, а фільм міг би лишитися непоміченим. Усі сходили на «Патерсона», усі люблять Джармуша, але він багато знімає — і такого Джармуша у нас зазвичай не показують. Багато класного кіно проходить повз».

Трейлер фільму «Дядько Говард»

Далекі та близькі

Програма фестивалю «86» формується довкола спільної теми. Минулого року, наприклад, темою було «Коло поколінь».  Цьогоріч — «Близькість».

Ілля: «Більше половини людства живе у містах, ми сидимо одне в одного на голові, але водночас ми дуже далекі одне від одного. З одного боку, технології зближують людей, які перебувають на різних континентах. З іншого, вони віддаляють тих, хто сидить за одним столом».

Трейлер фільму «Демон міста»

Пошук близькості здається справді актуальною темою у час, коли у світі з’являється дедалі більше стін. Чи не найпомітнішою такою стіною для України стала «лінія розмежування» на Донбасі. Часто людей відділяє одне від одного навіть не військова техніка, а доволі умовний бар’єр непорозуміння.

Проект «86» MyStreetFilms: Рубіж — це можливість розповісти історії людей зі сходу України. Якщо в країні чи інформаційному просторі з’являється кордон, його все одно можливо подолати.

Надія: «Схід — він такий рубіж, міфологізований фронтир. Є реальність, а є старий міф Стаханова. Ми не знаємо, який зараз Донбас, так само, як ми не знали історії поліських бабусь. Є невідома нікому винахідниця клею ПВА, яка щодня ходить на базар у Сєвєродонецьку, а ми чуємо натомість про вату, про сепаратистів. Стереотипи навряд можна порівняти, але в обох випадках це застаріла міфологія, яка дуже шкодить. Славутич — це так зване мономісто, прив'язане до підприємства, дуже особливого підприємства — ЧАЕС. І міста на сході України теж схожі саме цим: Сєвєродонецьк пов'язаний з хімічним заводом, Краматорськ із машинним, Маріуполь з Азовсталлю — це постіндустріальний контекст, який дуже зближує Донбас і Славутич».

Фото: Олександр Бурлака
Коли йдеться про культурну децентралізацію та подолання бар’єрів, команда «86» не зупиняється лише на контексті кіновиробництва у Славутичі чи на Донбасі.

Надія: «Ідея 86 — прибрати опозицію «там» і «тут», децентралізувати ставлення і мову. Ми пережили багато логістичних незручностей. У Славутичі організувати подію не так просто, у Краматорську ще важче. Але дуже важливо позбутися цього києвоцентризму: Донеччина, Луганщина, Слобажанщина — усюди дуже різні міста.  Навіть міста з однієї області — уже різні світи. Уміння не робити поспішних спрощень, схопити складність — це дуже важливо. Саме цьому вчить критичне мислення та хороше мистецтво».