Вибили зуби, потім — п'ять пострілів в голову: історія розстріляного в «ДНР» школяра

Наприкінці червня 2017 року в Ялті (за лінією Інтерполу) затримали екс-комбата «ДНР» 46-річного Вадима Погодіна, позивний «Керч». Ялтинський міськсуд заарештував його, щоб видати українським правоохоронцям.

Погодіна звинувачують не просто в убивстві, а в тому, що він командував розстрілом шістнадцятирічного школяра Степана Чубенка.

В липні 2014 року хлопця затримали в уже окупованому Донецьку, тому що на ранці десятикласника помітили синьо-жовту стрічку, а серед речей знайшли шарф футбольного клубу «Карпати» — цього виявилося достатньо. Додому в Краматорськ Стьопа більше не повернувся.

Громадське публікує матеріал «Нової газети» в рамках партнерства незалежних медіа Східної Європи.

З протоколу допиту одного зі свідків злочину:

«Поруч з блокпостом, перпендикулярно дорозі, були споруджені лінії оборони у вигляді окопів. При цьому бойовики батальйону «Керч» здійснювали контрольно-пропускний режим...

Я став свідком того, як на блокпосту, який розташовувався на дорозі до селища Моспине, Погодін, Москальов і Сухомлинов застрелили неповнолітнього хлопця Чубенка Степана. Про даний факт я детальніше розповідав у рамках іншого кримінального провадження.

Відразу після позбавлення життя цього хлопця, Погодін віддав наказ у військовій манері бойовику на прізвисько «Ведмідь», який служив на вказаному блокпосту, щоб той організував поховання Чубенка. Я покинув селище Горбачево-Михайлівка, оскільки побоювався за своє життя».

Горбачево-Михайлівка, розстрільне село

«Знаєте, хто головний двигун слідства? Мама Стьопи, — каже полковник Ігор Новосельцев. — Наполеглива. Тому що стільки людей пропало і пропало — все, з кінцями. І проти дітей велика хвиля насильства здійнялася. До війни такого на Донбасі не пам’ятаю, а я з 93-го року в карному розшуку працюю».

Новосельцев — старший оперуповноважений з розкриття злочинів проти особистості Управління карного розшуку ГУ МВС України в Донецькій області. Він і його нинішній керівник, давній колега, полковник Артем Васицький плюс група силовиків званнями нижче «вийшли» в Краматорськ восени 2014 го.

«Керч» (Погодін), «Буба» (Сухомлинов), «Жора» (Москальов)

Звучить як «вийшли з оточення». Багато з тих, з ким служили (на кшталт екс-начальника Донецького УБОЗу на прізвище Дикий, зараз «міністр внутрішніх справ ДНР»), з'ясувалося, все життя чекали Росію.

На той час Краматорськ вже перебував у стані «після війни»: 77 зниклих безвісти, 87 невпізнаних тіл. Невеликий загін Гіркіна-Стрєлкова захопив і майже три місяці тримав у страху місто, де тільки в міліції значилося до півтисячі співробітників, не рахуючи управління СБУ, двох прокуратур і військової комендатури, розташованої на місцевому аеродромі, де, до того ж, дислокувався спецпідрозділ.

«Не знаю, до кого мама Стьопи раніше зверталася. Побачив її в кабінеті Васицького, — згадує Новосельцев, — залишився послухати».

Батьки кілька місяців шукали сина «за блокпостами», домоглися від «Народної Республіки» страшної правди, пережили впізнання тіла, не втратили глузд, поки тривала судмедекспертиза, привезли додому в пластиковому мішку щось рідне, що називалося тепер останками, ховати...

У кримінальному провадженні, порушеному на території, підконтрольній Україні, один зі свідків добровільно вирішив допомогти слідству — зняти камінь з душі. Він спостерігав страту в Горбачево-Михайлівці від початку до кінця, але знав убивць тільки за прізвиськами: «Керч», «Жора», «Буба».

Їхні прізвища та інші відомості, що незаперечно підтверджують особистості, встановили самі батьки Стьопи, цілодобово моніторивши соціальні мережі та сайти на кшталт «Російської весни». Також вони знайшли безліч фото «Керча» (Погодіна), «Жори» (Москальова) і «Буби» (Сухомлинова).

Свідок упізнав усіх і пізніше приїхав до Краматорська, — оскільки Горбачево-Михайлівка, як і раніше, під контролем так званої «ДНР», — для проведення слідчого експерименту — реконструкції побачених ним подій: як серед білого дня стратили Степана.

«Копали ногою, доки сидів зв’язаний під комендатурою. Зуби вибили. Повели до берега річки. Руки скрутили за спиною скотчем, футболку — на голову. Кросівки з нього перед розстрілом зняли, мародери. «Керч» вистрілив в потилицю. Всього пострілів п’ять ... Досить подробиць ...» — закриває блокнот мій співрозмовник.

Мамі дали очну ставку зі свідком. Вона почула набагато більше, включаючи фразу: «Вибачте, що не врятував вашого сина...» розшукала ще очевидців, які, після сумнівів і попри страх, погодилися виступити в суді. Відбити хлопчиська у бандитів ніхто з жителів Горбачево-Михайлівки не ризикнув. Справу спрямувили до суду в листопаді 2015 року.

У «ДНР», за особистою вказівкою глави самопроголошеної республіки Захарченка, злочин також розслідували. І вийшли на тих же людей — Погодіна, Москальова, Сухомлинова. Москальова навіть затримали та допитали. У розпорядженні «Нової газети» є протокол цього допиту.

З протоколу допиту Москальова («Жори»)
«... наприкінці липня 2014 року в смт Горбачево-Михайлівка прибув Погодін В.В., який дав наказ військовослужбовцям підрозділу «Керч» доставити до нього Чубенка С.В.

Потім Погодін В.В., без достатніх підстав підозрюючи Чубенка С.В. в участі в українській організації «Правий сектор», вважаючи останнього причетним до спалення в Одесі 2 травня 2014 року учасників Антимайдану, а також відмінних від його (Погодіна В.В.) політичних та ідеологічних поглядів, що суперечать ідеям побудови Донецької Народної Республіки, вирішив здійснити навмисне вбивство неповнолітнього Чубенка С.В.

Для виконання зазначених злочинних цілей, він залучив військовослужбовців підрозділу «Керч» Сухомлинова М.В. і Москальова Ю.А., яким повідомив, що Чубенко С.В. є членом організації «Правий сектор» <...>, за що Чубенка С.В. належить розстріляти.

<...> Сухомлинов М.В <...>, перебуваючи на краю окопу, зробив постріл у потилицю неповнолітнього Чубенка С.В., який стояв на колінах в окопі зі зв’язаними за спиною руками. З огляду на те, що після пострілу Чубенко С.В. мав ознаки життя, Погодін В.В. взяв у Сухомлинова пістолет і зробив ще не менше чотирьох пострілів в потиличну зону голови Чубенка С.В., від яких той помер на місці. Згодом Погодін віддав наказ Москальову Ю.А. (З метою приховування слідів злочину) здійснити поховання тіла Чубенка С.В».

Погодіна, Москальова та Сухомлинова звинуватили в убивстві, скоєному групою осіб з мотивів ідеологічної ненависті, суд постановив помістити їх під варту. Але в квітні 2015-го прокуратура «ДНР» повідомила офіційним листом: «Фактичне місцеперебування зазначених осіб не встановлено».

Москальова в «ДНР» все ж упіймали. Він переконав суддів у тому, що особисто не стріляв. Матері Стьопи запропонували написати заяву: вимагаю, мовляв, відшкодування моральної та матеріальної шкоди. «Хочу, щоб пахав​ на довічному ув’язненні, а гроші в дитбудинок «Антошка» перерахував, яким Стьопа опікувався!» — відповіла вона.

Обвинувачений відсидів недовгий термін і втік з Донбасу на батьківщину, в Чувашію. За інформацією журналістів, у Чебоксарах Москальов був заарештований за «червоною карткою» Інтерполу — в міжнародний розшук всіх трьох убивць Степана подала Україна. Видачі, з невідомих причин, не відбулося, і «Жору» випустили на волю.

Буба (Сухомлинов) «загубився» в Росії незабаром після скоєння злочину, і досі про нього нічого невідомо.

Заарештованого в Криму ватажка — «Керча» (Погодіна), неодноразово судимого, полковник Новосельцев добре пам’ятає ще з мирного Донецька: «Свавільний, але зі зв’язками нагорі. Розумієте, так? УБОЗ його кілька разів затримував, СБУ вела — вивертався щоразу».

— А батальйон «Керч» розпустив, знищив своєю мученицькою смертю 16-річний Степан Чубенко.

«Сталева» Сталіна Чубенко. Фото Ольги Мусафірової

«Сталева»

Маму Степана звуть Сталіна. «А це ім’я — похідне від слова «сталь», «сталева», тобто сильна, а не від того, що ви подумали», — каже вона.

Чоловік Віктор, високий, ставний, звертається до дружини «Сталечка». Вона викладає російську мову і літературу в школі, де навчався Степан. Уродженка Магадану, в Краматорськ переїхала, коли вийшла заміж — з початку дев’яностих. Громадянка Росії, в Україні має посвідку для постійного проживання.

Коли про те, що сталося, дізналася завдяки ЗМІ вся країна, юнакові посмертно надали звання Народного героя України (недержавний орден, заснований волонтерами), а в МЗС поцікавилися, чому Сталіна не приймає українське громадянство.

— Мене з російським паспортом ніхто ніколи на Донбасі не пригноблював, поки не прийшли та не «захистили». Нехай знають — є росіяни, які теж люблять Україну, а від Батьківщини не відрікаються навіть зараз, — відповіла вона.

Вдома у Чубенко я провела два дні й дві ночі. Про Стьопу мені розповідали в теперішньому часі, без сліз, показували відео (мама розібрала в комп’ютері архіви). Ось воротар місцевого «Авангарду» (велике футбольне майбутнє, вважають тренери, талант плюс цілеспрямованість) під Новий рік просить у Діда Мороза нові наколінники та рукавички, хитро вказуючи в листівці магазин і ціну (сім’я живе дуже небагато). Дід Мороз обіцяє подумати: «А поки, дорогий Стьопа, кладу під ялинку орфографічний словник, щоб ти не засмучував мене помилками».

Традиція домашніх «капусників» та інших стінгазет переноситься на створену Степаном міську команду КВК. Він займається греко-римською боротьбою, читає на конкурсі військові вірші Симонова, складає пісні та «План з розвитку дитячо-юнацького футболу в Донецькій області», не на свої роки самостійний і вільний — головний біль учителів, яким подобаються сумирні «посередні» діти, улюбленець дівчат, нянька для малечі у дворі, борець за справедливість...

— Нам хочеться думати: Стьопку розстріляли на кілька днів раніше, ніж вважається. І він менше страждав, — вимовляє Сталіна. Батьки ходили в літню спеку Горбачево-Михайлівкою з фотографією зниклого сина, в Донецьку на телебачення їх не пустили. «А за кого він у вас?» — цікавилися місцеві. І ховалися за парканами.

Бійці батальйону «Керч» любили просто так, для розваги, стріляти понад головами. Якийсь «ополченець» зглянувся: «Пам’ятаю цього хлопця. Йому вибір дали: воювати разом з нами або... (пауза) довго рити окопи».

Потім почали брехати про мінометний обстріл, під час якого всі «робокопи» (так називали полонених) розбіглися.

Громадянство Росії допомогло матері пробитися на зустріч з Захарченком. Той обіцяв сприяти. Незабаром Чубенко повідомили: на жаль, Степана немає серед живих.

Встановили членів розстрільної команди. Повернули паспорт юнака. Сказали, що його звинувачували у зв’язках з «Правим сектором» і в тому, що спалював людей в Одеському будинку профспілок... А ще сказали, що не плакав і не просив помилування перед смертю. Ексгумацію провели 6 жовтня. — На День вчителя, — уточнює Сталіна.

— Істерика у дружини, — поділився зі мною Віктор, — сталася лише раз. Вона знайшла душевну розраду у вірі: у Бога всі живі. А я тоді зірвав з грудей хрестик і жбурнув під ліжко.

Поглянути в очі вбивцям

Дивлюсь передвоєнний відеоролик. Стьопа крокує на чолі маленької групи футбольних фанатів з синьо-жовтими прапорами. Обличчя закриті шарфами або медичними масками, як у хлопців на Майдані в Києві. Скандують «Краматорськ це Україна!», «Героям слава!». Між ними та перехожими — не вулиця, а прірва... Переконувати й  сперечатися марно.

Під час обстрілів він допомагає літнім сусідам спускатися до бомбосховища. Мати намагається відокремити війну від сина. Їде з ним в Росію, довести до ладу могилу бабусі. Степан не витримує, повертається раніше терміну: «Я не пацюк, щоб ховатися. Україна в небезпеці!» Ризиковане зізнання в місті, де навіть деякі педагоги рідної школи агітували за сепаратистський референдум.

У Сталіни — тека зі зверненнями в різні інстанції, які допомагають їй зробити так, щоб вбивці постали перед судом. Як і раніше хоче глянути їм в очі. Домоглася майже неможливого — офіційних довідок з Держкомкордону України та з аналогічного російського відомства. Дати перетину державного російсько-українського кордону «туди» і «назад» виключають саму можливість відвідування Степаном Чубенком Одеси в день відомої трагедії.

Генерал Антюфеєв, який в «ДНР» грав роль «віце-прем’єра по роботі із силовим блоком», «начальник військової поліції» Аносов, тодішній так званий «міністр» оборони Стрільців, «заступник міністра оборони» Березін не дали відповіді на листи матері. Мовчить і український омбудсмен Лутковська.

Суд над «заочниками» Погодіним, Москальовим і Сухомлиновим у місті Торецьку (згідно із законодавством, процес відбувається в місті, максимально наближеному до того, де скоєно злочин) два роки перебуває в неактивній фазі. Засідання постійно скасовують: то суддя перебуває у дорадчій кімнаті у іншій справі, то прокурор не приїхав, то адвокати обвинувачених.

З приймальні генерального прокурора РФ Чайки (туди Сталіна Чубенко написала в 2015-му) надійшло роз’яснення щодо екстрадиції. Приватній особі, тобто матері убитого, згідно із законом не можуть видати обвинуваченого, затриманого за лінією Інтерполу, а генпрокуратура України з цього питання тоді ще не звернулася.

У другому зверненні (від 17.07.2017) Чубенко нагадувала: Москальова, затриманого в Росії, вже випустили на свободу, за Погодіна, який зараз перебуває в СІЗО Сімферополя, теж клопочуть. Відповідь поки що не надійшла.

Соратники «Керча» записали кілька відеозвернень, в яких заявили, що Погодіна чекає суд за те, що він «ополченець». Ім’я Степана Чубенка не згадав при цьому ніхто. З закликом не видавати «Керча» виступив і колишній «міністр оборони» «ДНР» Ігор Стрєлков. Після його звернення низка кримських і федеральних ЗМІ опублікували матеріали з загальним посилом: «героя Новоросії» не можна видавати.

Приєдналася Держдума РФ: депутати Дмитро Бєлік і Сергій Шаргунов заявили, що зроблять все можливе, щоб «захисник Донбасу» не опинився в руках Києва. А 17 липня керівник «Союзу добровольців Донбасу» Олександр Бородай в інтерв’ю інформагентству «Новоросія» заявив, що видача Вадима Погодіна Україні не відбудеться.

Разом зі Сталіною я пішла в Краматорську міську прокуратуру. Нас прийняв перший заступник прокурора Ярослав Косенков і справедливо нагадав мені як журналісту: ніяких коментарів він давати не має права, все через прес-службу.

Після візиту Сталіна повернулася додому і розмістила в фейсбуці відкрите звернення до влади та суспільства:

«У міській прокуратурі Краматорська готовий пакет матеріалів, на підставі яких треба просити екстрадиції Погодіна в Україну, але досі прокуратура Краматорська не отримала офіційного звернення від Генеральної прокуратури України, як того вимагає процедура. Відповідно, і Генеральна прокуратура України досі не звернулася з питанням екстрадиції до влади Криму.

Я вважаю, що проблема в тому, що в офіційному запиті ГПУ не знають, як назвати окупаційну владу Криму, до якої повинні звернутися. Але я впевнена, що це не може бути приводом для того, щоб робота, яку виконали слідчі, виявилася марною і правосуддя не перемогло... Якщо протягом доби необхідні дії не будуть відтворені, я буду змушена звернутися до української та закордонної преси та почати протестну акцію біля стін Генеральної прокуратури».

Допис став бестселером. Сталіні дзвонили журналісти, депутати Ради, представники Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні. Минулої п’ятниці заступник генпрокурора України Євген Єнін публічно оголосив: він звернувся в Генпрокуратуру РФ з проханням видати Вадима Погодіна, який по-звірячому вбив Степана Чубенка.

«Зради» немає, попередив Єнін. Міжнародні конвенції та практика судів наднаціональної юрисдикції свідчать про обов’язок держав здійснювати правове співробітництво, навіть якщо вони перебувають у стані війни та окупують частини своїх територій.

«Судити можна в Росії»

Велика частина соратників Вадима Погодіна, почувши прізвище Чубенко, від спілкування відмовляються. Одні відразу кидають трубку, інші називають справу «фіктивною», кажуть, що судити «Керча» можна і в Росії, і прощаються.

Депутат Держдуми Дмитро Бєлік переслав до редакції відповідь з МВС Росії на своє звернення на захист Погодіна:

«У базі даних Генерального секретаріату Інтерполу громадянин України Погодін Вадим, 16.01.1971 р, з 2015 року значиться в розшуку з метою арешту і видачі з ініціативи правоохоронних органів України за вчинення вбивства в липні 2014 року. У даний час Генеральною прокуратурою Російської Федерації проводиться екстрадиційна перевірка у справі Погодіна».

«Нова газета» звернулася до прокуратури з проханням дозволити кореспонденту провести короткострокове побачення з Вадимом Погодіним, щоб дізнатися його позицію щодо висунутих звинувачень. До теперішнього моменту (звернення було подане 18 липня) питання розглядають.

Підписуйтесь на наш канал в Telegram