ENRU
BBC

В очікуванні Ріо. Історія друга: жити захотілося і я поплив

Призер паралімпійського чемпіонату світу та Європи з плавання Антон Коль займається плаванням з дванадцяти років, професійно – з 2012. У свої 26 в його медальній скарбничці — срібні та бронзові нагороди чемпіонатів світу та Європи. Про шлях від проектувальника до спортсмена, щоденні перешкоди, перемоги та мрії Антон розповів журналістам Громадського напередодні від’їзду до Ріо.

Мама відмовилася від мене після мого народження, до чотирьох років я перебував у пологовому будинку, потім мене перевели до дитячого будинку. Декілька років тому друзі намагалися знайти мою маму, але через війну добувати інформацію стало непросто, російська сторона відмовилася співпрацювати і все на цьому обірвалося. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В ОЧІКУВАННІ РІО. ІСТОРІЯ ПЕРША: ЧЕМПІОНКА СВІТУ З ФЕХТУВАННЯ НА ВІЗКАХ ЄВГЕНІЯ БРЕУС

Я особливо не переймаюся через те, що її не знайшли. Для мене набагато ближчими є люди, які мене виховували, були поруч. Я розумію, хто така мама, але для мене це абсолютно чужа людина. Часто бувають ситуації, після Олімпійських Ігор, наприклад, коли з’являються раптом мами: «Я тебе все життя шукала…». В такі моменти дуже неприємно її бачити. Можливо, це жорстоко, але мене життя так виховало. Швидше за все, наша зустріч обмежиться холодним рукостисканням, не більше.

Вперше потрапив до басейну, коли було років десять. Нас повезли тоді групою, але по обличчях тренерів зрозумів, що з мене нічого не вийде. Спробував іще декілька разів, але так і сталося — мене списали. 

А я тоді настільки загорівся плаванням, так захотілося! Я зрозумів, що все, це – моє. І тоді почав плавати, користуючись нагодою, коли виїжджали кудись на річку. Там я і тонув, всяке бувало. Після таких випадків два місяці боявся заходити в воду. Але бажання навчитися плавати було сильнішим, ніж той страх. А потім одного разу друзі просто скинули мене у воду з катамарану і я поплив. Жити захотілось і я поплив. 

Захопився я сильно малюванням. І дійшло аж до будівництва. Я почав креслити, складати кошториси. Закінчив будівельний, отримав диплом техніка-будівельника, попрацював декілька років у цій сфері. В Дніпрі декілька будинків є, збудованих за моїми проектами, двоповерхові, з мансардами. І раптом в один момент все набридло! Почав розводити собачок бійцівських, було весело. 

Потім настали тяжкі часи: мене перевели в інше місце проживання, до іншого інтернату. Така «каша» іде, поки ти ростеш. Це пансіонат, який простіше називається «будинком для інвалідів» або «будинком для людей похилого віку». Це не надто приємні моменти. В таких місцях... Те, що я бачу і спостерігаю — дуже страшно «загинаються» люди. Скажімо, мені пощастило, що я займаюся спортом. А там чимало людей на візках і їм важко. Вони закінчують там просто. 

Наша держава влаштована так, що якщо надається харчування і дах над головою, то таким людям ніби нічого більше й не треба. Наче худоба якась. Може грубо, але так...

Опинившись там, я почав потихеньку-потихеньку плавати, ходити в басейн. У мене друзі були, які в паралімпійському русі, дали номер телефону тренера. Мені завжди плавання дуже сильно допомагало в депресивні моменти. Тоді, коли здавалося, що все втрачено і життя немає.

Я був срібним призером чемпіонату світу в Монреалі, там «срібло» і «бронза». Перший мій виліт був в Португалію. Там була класифікація на чемпіонаті Португалії, мене затвердили як спортсмена вже, присвоїли розряд. Дуже круто! Мені дуже сподобалася ця країна. Вони такі прості! Потім чемпіонат Європи відбувався в Голландії. Теж «срібло» і «бронза». І ще був чемпіонат світу в Глазго: «срібло» і «бронза». І ось в Мадеро «бронза» передолімпійська, чемпіонат Європи був.

Вперше опинившись за кордоном, я був у захваті від того, що бачив. Зовсім інший світ, все-все по-іншому. Ну а люди ті ж, на жаль. Але трошки добріші, щоправда. Там умови життя абсолютно адекватні. Все зручно, скрізь можна заїхати. 

В Україні ж більшість басейнів недоступні для інвалідів. Вони просто недоступні. Скрізь сходинки, вузькі проходи, роз'єми. Ні спуститися, ні під'їхати. Дуже складно. У нас пандуси якщо будують, то їх будують для галочки. А під яким рівнем — на нього ногами не зайдеш. Лише останні два роки почав звертати увагу, що починають з'являтися на дорогах, на тротуарах заїзди. Почали робити на бордюри заїзди. Раніше такого не було.

У мене «спина» — 50 і 100 метрів. Це дві дистанції, які я на змаганнях пропливаю. Але найбільше подобається спокійне довге плавання під час тренування, коли поплив собі і поплив. І ніхто мене не чіпає. Заспокоює дуже добре. Але ми зараз таке не плаваємо.

Зараз, напередодні ігор, пропливаю від півтора до два-два з половиною кілометри за одне тренування. Буває і три. 

З тренером мені, звичайно, дуже пощастило. Він дуже хороша людина. І як тренер, і як наставник... Якби, напевно, мені інший якийсь тренер попався, я навряд чи протримався б стільки часу під такими навантаженнями.

Ось цей ось цикл, одне і те же, — це дуже важко. Як таких, психологів у нас немає спортивних. Наш психолог — це наш тренер. Всі психологічні моменти я обговорюю з ним. Буває, приходжу, дивлюся, а мені важко, сил немає, хочеться відпочити. Пара слів від тренера — і все, знову працюю.

Поза зборами я проживаю в Дніпрі. Там складність полягає в тому, що ми плаваємо в замалому басейні. Плюс переїзди – живу в 15 кілометрах від басейну. Ну, як звичайній людині? Застрибнув в маршрутку, за 5 гривень проїхався. Мені ж це обходиться на таксі в 200 гривень на день. Часто тренер підвозить, дякую йому.

Фінансування? Ну от з’явилася інформація, що наші призові будуть втричі меншими, ніж у олімпійців. Здоровим більше пощастило, у них хороші розцінки. 

У нас є стипендія, на «пожити» її вистачає. А от якщо потрібно щось купити чи хочеться відпочити, то вже доводиться напружуватися і шукати якогось підробітку. Наразі, коли маю час, проектую теплиці. 

В Дніпрі мене часто люди впізнають на вулицях, в транспорті, магазинах. Вітаються, дякують. І це дуже надихає, в такі моменти розумієш, що все не даремно, хтось слідкує за тобою, вболіває, підтримує. 

Зараз я майже постійно на зборах, тому вільний час намагаюся проводити зі своєю дівчиною. Їй, звичайно, величезне спасибі за те, що вона все це терпить, всі мої від'їзди-заїзди… Як тільки я приїжджаю, ми в кіно йдемо, гуляємо. Я часом навіть з друзями не бачуся. Але друзі то таке, друзі зрозуміють (сміється).

Мрія спортивна — ну, звичайно, як у всіх спортсменів — отримати золото на олімпійських іграх. Виграти його. Це, по-моєму, у кожного спортсмена така мрія. Ну а неспортивна ... Це створення сім'ї. Ну, все в процесі. 

Напевно, перш за все, ти доводиш собі, що ти нітрохи не гірший людей, які нібито вважають, що у них є руки і ноги і їм все дозволено. По суті, так воно і є, але вони це не цінують. У нас же трохи інша специфіка. Ми цінуємо те, що нам доля підносить. І я розумію, що це унікальна можливість самореалізуватися і утвердитися, кимось стати. Не просто там сидіти десь на вахті за комп’ютером або в офісі, павутину з себе знімати, а так, серйозно так. Це набагато цікавіше.

Спорт — це не просто — фізично викладаєшся, працюєш як кінь. Але ще треба велику моральну складову закладати в голову. Умиротворення таке, спокій. Це не як у фільмах показують — «фир-фир» і погнав! Такого тут немає. У плаванні таке не допускається. Лише спокій, правильне джерело мудрості, і тоді потихеньку-потихеньку все вийде.

З 7 по 18 вересня в Ріо-де-Жанейро відбуватимуться ХV літні паралімпійські ігри. Участь у них візьмуть спортсмени з понад 170 країн. Від України до Ріо поїдуть 155 паралімпійців, щоб позмагатися за першість у 14 видах спорту, зокрема, академічному веслуванні, велосипедному спорті, волейболі сидячи, голболі, дзюдо, пауерліфтингу, плаванні, легкій атлетиці, кульовій стрільбі, стрільбі з лука, настільному тенісі, параканое, фехтуванні на візках та футболі ДЦП.

/Галя Бойко, Євген Єврейський