Свою першу золоту медаль харків’янка Євгенія Бреус завоювала в командних змаганнях з фехтування на візках у вересні 2015 року на Чемпіонаті світу. А вже цього року, у травні, на чемпіонаті Європи в Італії вона виборола «бронзу» в індивідуальному заліку та «золото» у командному.  

27 серпня Євгенія у складі національної паралімпійської збірної команди України поїде на олімпіаду в Ріо. А поки що вона готується до змагань. Журналісти Громадського розпитали Євгенію Бреус про життя «до спорту», фехтування, стосунки між спортсменом і тренером, а також про що мріють паралімпійські чемпіони.

Я з Миколаєва. Працювала там медсестрою. Це цікава робота, але я зрозуміла, що не для мого характеру. Згодом я пішла навчатися до фармацевтичного університету, народила дитину. Через два роки у мого сина виявили онкозахворювання і мені довелося пролежати з ним у лікарні в Києві 7 місяців. Тоді я зрозуміла, що життя, здоров'я — ось, що найважливіше.

До фехтування треба дозріти головою, але, частіше за все, наш вид спорту починаєте тоді, коли травма з нами стається. У мене вона сталася давно, ще у 8 років. Але з фехтуванням на візках я познайомилася у 28. Це було дещо запізно, але за 3 роки мені вдалося отримати ліцензію на участь у чемпіонатах і змаганнях. Ніколи не думала, що займуся фехтуванням і настільки його полюблю.

Стояло питання, що нам взагалі не буде, де тренуватися. Нам виділили для тренувань актову залу на навчально-тренувальній базі ФК «Динамо». Трохи незручно, бо зал не передбачений для тренувань, не має спеціальних мішеней, і температура у залі має бути відповідною. Це польові умови, але ми щасливі, що вони взагалі є.

Хвилювання виникає поетапно: спершу зранку, коли тільки прокидаєшся. Це хвилювання треба «вигнати» фізичними вправами і воно відходить, і на секунду з'являється знову, коли одягаєш фартух, підключаєшся до станка.  

Ми приїжджаємо на змагання гордо, бо ми — українці. З суперниками не важливо переміг ти чи програв, але повага у нас присутня.  

Нам дуже важливі спаринги і наявність сильного суперника. У шаблі легше атакувати і важче захищатися, у шпазі навпаки — легше захиститися, ніж атакувати.

Найголовніше, що має бути між спортсменом і тренером, — це взаєморозуміння. Він має відчувати мене. Це мистецтво – уміння тренера підібрати ключі до кожного спортсмена.

Заздрості у спорті бути не може, хіба — образа на самого себе.

Не всі у нашому суспільстві нормально нас сприймають. У шортах на протезі ти спокійно не підеш, всі будуть дивитися. Я на це не звертаю уваги. У Європі з цим простіше, але мені подобається, як Україна останнім часом змінюється.

«Здорові» — це ми їх так називаємо (сміється — ред.). У нашому житті завжди присутній «чорний гумор». Ми, люди, які мають певні вади, вже не помічаємо їх, це наше життя.

Головна мрія — перемогти на паралімпійських іграх. А ще, коли у тебе дитина постійно запитує: «Мама, а коли в нас буде свій дім?», то мета тільки одна — мати своє житло.

У житті певно мають бути труднощі, щось має «бабахнути» по голові, щоб ми все проаналізували і зрозуміли, як далі жити. Травма сталася, не знаю чому так зі мною, з іншими спортсменами, певно, так повинно було статися. Потрібно жити, боротися, «гризти». Життя — це боротьба, і вона дуже цікава, її потрібно любити!

З 7 по 18 вересня в Ріо-де-Жанейро відбуватимуться ХV літні паралімпійські ігри. Участь у них візьмуть спортсмени з понад 170 країн. Від України до Ріо поїдуть 155 паралімпійців, щоб позмагатися за першість у 14 видах спорту, зокрема, академічному веслуванні, велосипедному спорті, волейболі сидячи, голболі, дзюдо, пауерліфтингу, плаванні, легкій атлетиці, кульовій стрільбі, стрільбі з лука, настільному тенісі, параканое, фехтуванні на візках та футболі ДЦП.

/Катерина Куницька, Костянтин Казимко

Поділитись: