ENRU

Маленький господар великої вежі

63-річний Сергій Мустяце приїхав на Закарпаття з Кишинeва у 80-х. Спершу працював головним конструктором вертольотів на місцевому заводі. Але 20 останніх років він керує найбільш важкодоступною телевізійною станцією в Україні — «Красна», що на Тячівщині Закарпатської області. Вежа розташована на висоті 1300 метрів над рівнем моря на вершині гори Конець. Місцеві порівнюють підйом туди з підкоренням Говерли.

За відсутності снігу, дощу та інших природних катаклізмів підйом від найближчого села (Красного) займає три години, а взимку – 5-6 годин. Зв’язківцю ж деколи доводиться долати цю відстань по кілька разів на день. Втім, за багато років для Сергія ці підйоми стали просто прогулянкою, а вежа – другим домом, який потрібно доглядати, ремонтувати і постійно вдосконалювати.

Як уродженець Молдови потрапив у малесеньке село в Карпатах? 

Я з дитинства мріяв про авіацію. Пілотом стати не сподівався, бо завжди мав проблеми з очима. Бо хто такий пілот? Водій таксі на повітряному транспорті. Але ж ту залізяку має хтось спланувати, зробити, підготувати до польоту. І я вирішив вступати до Харківського авіаційного інституту. З першого разу не пройшов, тому два роки відслужив у Чехословаччині, а вже з другої спроби таки пробився.

Після закінчення навчання я розгорнув карту Радянського Союзу і почав думати, куди б то поїхати працювати. Оскільки в інституті я серйозно займався альпінізмом, варіантів було небагато – потрібні гори поруч. Тому я розглядав місцевість поблизу Тбілісі, Баку, Ташкенту, Іркутську. А потім один з "покупців" випускників запитав мене: "А в Дубове не хочете? В Карпатах, з дому вийшов і вже в горах". Я відразу погодився.

Як відбувалася ваша адаптація в новому середовищі і на новій роботі? Це ж зовсім інша мова, культура, клімат…

З адаптацією проблем не було. В армії я вивчив французьку, тут – відразу українську з її місцевим колоритом (пан Сергій говорить такою ж мовою, що й місцеві, – прим.). Жив спочатку в гуртожитку, в кімнатці на чотирьох людей. 

В чому полягала ваша робота тут?

У 1978-ому Дубове було глухим селом на декілька десятків хат, бажаючих їхати сюди було не так багато. Якщо приїжджали, то три роки відпрацювали і до побачення, вакансій було багато. Мені часу на "розкачку" не давали і за півроку я вже був начальником бригади. Вертолітний завод у Дубовому, на якому я працював, був секретним об'єктом. Тут робили агрегати для радянських вертольотів. А у 1984-ому ми виготовили першу частину єдиного у Союзі легкого гелікоптеру МІ-34, номінально спроектованого як спортивний. Ним і займалися надалі до самого розпаду Союзу. Потім тут все порізали, продали. І не як прилади, а як металобрухт. До 1996-го року я намагався хоча б зберегти тут унікальне обладнання. Але куди? Зараз там пустка, жахлива картина. 

Коли зникала програма, то ноги в руки і серед ночі йшов на вишку. Під час Чемпіонату Світу з футболу дзвонили мені і казали: «Якщо не включиш, то в село можеш не спускатися»

І, власне, після цього ви опинилися на телевізійній станції. Але це ж зовсім інша сфера. Як ви туди потрапили?

За мене слово замовив мій колега, альпініст. Я погодився з однією умовою: якщо завод знову запрацює, я повернуся туди. Наївний був. 5 травня 1996-го року я вперше вийшов наверх, на вишку. І вже 20 років туди-сюди, вверх-вниз. 3-4 години в один бік, зимою ще довше. 

Які функції цієї телевежі? Чи є взагалі в ній сенс в наш час?

Зараз телевежа ретранслює три українських телеканали – «UA. Суспільне», «1+1» та «Інтер» для чотирьох навколишніх сіл. Якщо просто, то усю ту брехню, яку нам показують, ми транслюємо людям. Зараз, звісно, багато людей ставлять собі супутникові тарілки, але в 90-их ми були єдиними передавачами інформації. Коли зникала програма, то ноги в руки і серед ночі йшов на вишку. Під час Чемпіонату світу з футболу дзвонили мені і казали: «Якщо не включиш, то в село можеш не спускатися». Або, якщо серіали переривалися ( та сама «Рабиня Ізаура»), то жінки мені такі скандали влаштовували, мовляв, майте совість. 

Розкажіть про побут на вежі. Яким він був тоді, коли ви тільки прийшли працювати сюди і як виглядає зараз?

Після того, як у 1998-му мене призначили керівником, тут почалася справжня побутова війна. Я привчав людей, що сміття ми повинні складати в одному місці, посуд має митися в гарячій воді із спеціальним засобом, а не як раніше: кинув в воду, жир не капає, значить, нормально. Поволі все змінилося. Тепер всі знають, що таке дисципліна і субординація. На сусідній телевежі такого нема, вони з хащів прийшли, грубо кажучи. Чай з консервної банки випити – то для них нормально. Забити цвях у поліровану шафу – теж нормально. А що? Треба ж куртку десь повісити. На нашій вежі з 1996-го року з керівництва не був ніхто. А коли нема контролю, то цим займаюся я.

Скільки там працює людей, що ви там їсте, чим займаєтеся у вільний час?

Нас працює четверо, кожен - тиждень в місяць. Далі три тижні вдома. Їмо - що взяв, те й твоє. Магазину через дорогу тут немає (сміється). Але я тягати з собою мішки з помідорами і огірками немає сенсу. 90% того, що ми споживаємо впродовж тижня, - це вода. Декілька разів на рік попутними вантажівками завозимо мішки картоплі, овочів, круп, цукру, а далі кожен сам собі господар. У вільний час читаємо, хто хоче, в Інтернеті бавиться.

На нашій вежі з 1996-го року з керівництва не був ніхто. А коли нема контролю, то цим займаюся я

А хто є вашим керівництвом?

Місцеве сидить в Хусті, ще вище – в Ужгороді. Називається це «Закарпатська філія концерну радіомовлення, радіозв’язку і телебачення». Підпорядковано це все, звичайно, Києву. 

Чи не є ваша робота на вежі свого роду спробою втечі від людей і цивілізації?

Знаєте, я так скажу: там можна цивілізовано відірватися від цивілізації. Влітку у нас там часто можна зустріти отари і табуни коней, які пастухи женуть в гори. Інколи заїжджають туристи і дослідники. Я вважаю, що кожен має чесно виконувати свою роботу, де б він не був. Що закон пише, то я від А до Я виконую.

Я маю на увазі, де вам комфортніше: в селі серед людей чи там нагорі на самоті? Не хочеться змінити роботу?

А хто мені там потрібен? Крім мене, того ніхто не може зробити та й не має права. Розповім вам історію. Приходили повз вишку якось вівчарі і один старенький дядько мене спитав: «Тобі скільки жити залишилося? От мені років 5-7, а далі – доживати». Дійсно, от, кажуть, дожив до 90 років. А скільки він жив? Якщо завтра я переїду звідси чи щось інше станеться, то після мене на вишці все залишиться. Хтось прийде і запитає: «Хто це все тут зробив?» «Ну от, був такий-то», йому скажуть. Рано чи пізно ти підеш, а що залишиться після тебе? А так, то міняти щось вже пізно, варіантів не так багато. Піонерський азарт вже звичайно згас, але...

Продовження читайте на сайті Громадського.Львів