Декілька днів тому я готувалася до лекції про питання екології та клімату у візуальній культурі та сучасному мистецтві, як раптом, на злобу дня, алгоритми Facebook підкинули свіжий «екоманіфест», автором і виконавцем якого є український поп-музикант Іван Дорн. Точніше, не він сам, а з подачі московського музею «Гараж», де проходить виставка з назвою-гаслом «Прийдешній світ: екологія як нова політика. 2030-2100». 

Маніфест складається з трьох коротких відео: «Про мене», «Про неї» і «Про нас», основний посил яких полягає у необхідності захищати «її» — природу. На перший погляд це виглядає, може навіть, благородно: вже в перших рядках Дорн повідомляє, що усвідомлює, що його мистецтво має вплив, і він використовує цей інструмент, щоб повідомити — планета в кризі.

І справді, лише сліпий і глухий сьогодні здатен цього не помічати: північну півкулю накривають хвилі аномальної спеки; льодовики тануть у реальному часі, вперше оголюючи Гренландію; ООН публікує доповідь Міжурядової науково-політичної платформи про колосальне зниженні біорізноманіття: близько мільйона видів тварин і рослин опинилися на межі вимирання, і причина цього — людина. 

Водночас маніфест Дорна не допомагає розібратися з кризою, яка посилюється, а навпаки — нормалізує її причини через усталені патріархальні наративи, а також запозичує її для ринкових відносин поп-культури, учасником якої сам і є. Екологія і проблема впливу людини на клімат сьогодні дійсно є нагальними, та створюючи маніфести, важливо пам'ятати, хто ви, з яких позицій говорите і як.

Ці три відео — цінний експонат для культурологині в environmental humanities. Якщо прибрати поезію, те, що відбувається на екрані, зводиться приблизно до наступного. Білий гетеросексуальний чоловік гортає тіндероподібний dating app у пошуках самки, і раптом знаходить профіль Землі, на аватарці якої стоїть річковий пейзаж і вказано геологічний вік — чотири з половиною мільярди років. «Про мене» каже, що він «екосексуал» і об'єктом (це важливо!) його любові стає навколишнє середовище. 

Далі «посил вагомий в голову вам направляю» — каже він з виглядом людини, яка зрозуміла істину і готова повідомити з висоти свого «розумію, що впливаю» менш розвиненим представникам людського виду. 

Дорн наводить сухі факти, які щойно почерпнув в інтернеті, і закінчує категоричним моральним імперативом про необхідність бути «чистим всередині». (Спасибі, що пояснив, Іване!). 

У третьому відео він у романтичній обстановці надягає обручку на листочок мовчазній троянді, чию думку, до речі, ми так і не дізнаємося. Дорн зробив пропозицію природі, «тим самим підкреслюючи, що бере на себе відповідальність за навколишнє середовище», — радісно відгукнулися популярні медіа. 

Я ж пропоную проблематизувати, по-перше, таку об'єктивацію природи, по-друге, — претензію на універсалістське об'єктивне знання і, по-третє, — сам майданчик, який робить таку заяву можливою.

Екоманіфест транслює вкрай упереджене популярне розуміння екології, яке відштовхується від концепції модерної людини — індивіда, який завжди підноситься над природою і відділений від неї в політичному і етичному сенсах. 

Об'єктивація природи, тобто погляд згори чи збоку, втілює освітянське прагнення розділяти, панувати і експлуатувати світ, спираючись на начебто нейтральне наукове знання. Та цей погляд, як і наука в цілому, ніколи не був нейтральним. 

Перші зображення Землі були результатом картографування, за яким слідувало завоювання територій і видобуток ресурсів. Ранні дослідницькі експедиції фінансувались колоніальними силами, де головними меценатами вчених виступали торговельні палати та страхові компанії. Тут насамперед важливі самі форми побудови знання, які у випадку із західною традицією гуманізму вкрай неекологічні. 

Квадранти, секстанти та інші інструменти на борту кораблів, в експедиціях і «нових землях» були потрібні не для неупередженого спостереження за положенням небесних тіл відносно планети, а для безпечної навігації і розрахунку, необхідних для розширення сфери економічного і політичного впливу колоніальних сил. Саме ця історія зробила можливими нинішні форми капіталізму, екстрактивна логіка яких є причиною кліматичних змін, що прискорюються.

Знайома нам екологічна риторика стала популярною у другій половині ХХ століття, і вона також пов'язана з історією візуалізації-об'єктивації Землі, що продовжує усталений наратив людини над природою. 

У 1972 році екіпаж космічного корабля «Аполлон-17» зробив фотографію планети Земля. Це зображення, відоме як The Blue Marble (англ. — «синій марбл») миттєво увійшло в популярну культуру, разом з тим сигналізуючи появу природоохоронних рухів і водночас посилюючи відсторонений і неупереджений погляд на планету ніби з боку. Примітно, що того ж року була впроваджена Програма ООН з охорони навколишнього середовища. Екологічний рух бачить Землю в якості підопічної людини.

Парадоксально, що такий спалах обізнаності і заклопотаності планетою стає можливим виключно через розвиток військової промисловості, мета якої — все те ж розширення сфери економічного впливу. 

Холодна війна забезпечила колосальне фінансування космічних досліджень, які — тут знову парадокс — були спрямовані не стільки у відкритий Космос, скільки на Землю. 

Радянський Супутник 1, який вийшов на орбіту в 1957 році, і його наступні версії були розроблені як геофізичні лабораторії, що могли збирати інформацію про магнітне поле, радіаційний пояс та іоносферу. Картографія, що стала можливою завдяки супутниковим даним, ознаменувала новий виток експлуатації Землі. Проте, як нескладно здогадатися, не у всіх політичних і економічних гравців на карті світу можливості були рівними.

Фактично, екологічна риторика ООН завжди була вкрай аполітичною, оскільки продовжувала пропагувати універсалізуючі терміни на кшталт «людства» з його спільною відповідальністю за навколишнє середовище. 

Водночас ні в планах ООН, ні в її звітах не називалися справжні причини екологічної кризи. Ця повістка завжди була на користь країн першого світу — бенефіціарів видобутку і монетизації ресурсів і головних меценатів організації. 

Звіт ООН пише «Індонезія втратила мільйони гектарів лісу», замість того, щоб вказати ключових осіб, зацікавлених в пальмовій олії — виробництво якого порушує екосистеми Індонезії та клімат Південно-Східної Азії. ООН досі друкує буклети про необхідність навчити африканських дітей читати, і досі мовчить про своїх спонсорів, через яких африканські діти змушені працювати за менше, ніж долар на день на видобутку кобальту, на якому Силіконова долина — головний адепт екологічного способу життя — робить свої мільярди.

Питання екології відмінно вписалося в ринкові відносини, де нагнітання кризи породжує цілу систему товарів, послуг, риторик і навіть політик, які добре продаються. Однак універсалізуючий гомогенний наратив «людства» — головний інструмент у цій корпоративній системі — не лише віддаляє розуміння реальних причин і можливих рішень екологічної кризи, а й примножує насильство, заглушаючи окремі голоси менш представлених груп і форм дії, не ставлячи під сумнів позиції сили, які зробили таку ситуацію можливою. 

Саме в цій парадигмі і виступає Дорн, який проблемами екології зацікавився лише торік, коли виявив, що йому в подорожі ніде поставити намет, адже «навіть дика природа була загиджена». Його коментар якнайкраще підсумовує суть новомодної одержимості питаннями екології: тільки коли екологічних криза стала видимою в країнах першого світу — коли вона зачепила інтереси людини, яка ще вчора безтурботно кружляла на танцполі, — тоді ця людина раптом щось зрозуміла і відразу ж почала mansplaining. 

Але в екоманіфесті, Іване, говорити повинна була троянда.

Дорн і виставка, яка його запросила, підтакує популярному сьогодні наративу Антропоцена — запропонованою назвою для нової геологічної епохи, позначеної незворотнім упливом людини на геологію та екосистеми планети. «Довели до дисбалансу» — зачитує нам він, відлунням тези про те, що планета Земля була складною системою, здатною до підтримки динамічної рівноваги за допомогою саморегуляції, доки цей баланс не порушила людина з її науково-технічним прогресом. 

«Природи немає» — каже головна сторінка виставки, демонструючи обізнаність про конфлікт людини і природи. Та ці жести також аполітичні, оскільки уникають специфіки про відповідальність в контекстах, в яких вони здійснюються.

Тут російські популярні майданчики запозичують модний кліматичний наратив, все більше віддаляючись від власної політичної реальності, в якій колоніальна логіка є причиною кризи у внутрішній політиці і агрессорської логіки — у зовнішній. 

Виставка запозичує критику західноєвропейського гуманізму, капіталізму та інституціоналізації системного насильства, яке зокрема і призвело до екологічної кризи. Але проблема в тім, що ця критика не перекладається на радянський контекст; так само як і сценарії майбутнього, якими задається проект, неможливі без того, щоб критично подивитися на минуле, яким досі живе імперська Росія.

Це минуле складається з тоталітарного перекроювання земель, екосистем, етнічних груп і людських доль. Тут домінував підхід до землі і до людини як до якогось ресурсу, який можна добувати і виснажувати без кінця, адже запаси гігантських площ СРСР (скроєного таким самим насильством), здавалося, не мали меж.

Однак зв'язок між сталінізмом і арештами журналістів, які пишуть про проблему вивозу сміття в Москві, — очевидний не всім. Зв'язок між висушеним Аральським морем і анексованим Кримом — на жаль, теж. 

У двох кілометрах від виставки «Прийдешній світ: екологія як нова політика. 2030-2100» сотні людей б'ють за вимогу демократичних виборів, поки три мільйони гектарів Сибіру у полум’ї, яке Росія вважає за краще просто проігнорувати. Це все — десятиліття не розібраної історії, тисячі замовчуваних голосів і стільки ж ненаписаних маніфестів. Та це — предмет вже іншого тексту.

/Опубліковано з дозволу авторки та видання supportyourart.com

Поділитись: