«Гайку закрутив – і вперед!», – так учасник АТО Ілля Шувалов говорить про свій протез, який йому поставили 3 місяці тому. Хлопцеві 21, він займається спортом, жартує над соціальним статусом «я – інвалід» і, попри ампутацію, не шкодує про участь в АТО, бо «робив те, що вважав за потрібне». Як Ілля живе і чим займається зараз, він розповів Громадському.

З Іллею ми зустрічаємося перед тренуванням. Вже декілька місяців він займається кросфітом. Почав, коли ще навіть не мав протезу.

«Було розмінування. Сіра зона. Треба було зробити інженерну розвідку – виявити та знешкодити міну. Ми виявили декілька. Мій товариш підірвався, я пішов його витягувати і теж підірвався, – згадує Ілля і додає. – Це мій вибір, я не шкодую. Було мало часу думати. Що довше думаєш, то більше крові з нього виходить і він може загинути».

У госпіталь Ілля потрапив 4 травня 2016 року. Спочатку лікувався у Дніпрі, куди його привезли вертольотом, потім – перевели у Вінницю, а звідти – вже до Києва, де зробили операцію.

«В мене багато друзів-ампутантів, з якими я спілкуюся. Вони запропонували – давай протезуватися з нами, нормальні протези, ходимо, спортом займаємося. І я погодився», – розповідає Ілля.

Для учасників АТО діє спрощена процедура протезування. За протез сплачує держава. Потрібні наступні документи:

  • витяг з наказу командира військової частини (начальника територіального підрозділу) або довідка про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва), видана командиром військової частини (начальником територіального підрозділу), з відомостями про участь в АТО,

  • рішення чи висновок військово-лікарської комісії про потребу у протезуванні,

  • копія паспорту та ідентифікаційного коду,

  • направлення з органу соцзахисту, що дійсно цей учасник АТО стоїть на обліку.

Відповідно до законодавства кожен учасник АТО може обрати собі протезне підприємство і протезиста самостійно. Ілля разом з товаришами вирішив робити протез в інженера-протезиста Олександра Павловича Стеценка.

«Я знаю, що деталі замовлялися з Німеччини, а тут вже Олександр Павлович збирав, – каже Ілля. – Залежно від того, як митниця пропускає, так механізми і йдуть. Бувають нюанси. В мене от товариш більше як півроку чекав свою ногу, тому що була партія нових протезів, а їх ще не замовляли в Україну раніше».

Коли комплектуючі привезли з Німеччини, почалася підгонка протезу під культю. «Я одяг протез і Олександр Павлович почав підганяти його під мене: стопу опустити, трубку підрізати, вище-нижче зробити. Підігнав і питає: «Ну як?» Кажу: «Я ж не знаю, як воно має бути». Це, як механіка: там гайку підкрутив, там закрутив – і вперед», – говорить Ілля і йде займатися - тренер вже чекає.

Тренування триває годину. З Іллею кросфітом займаються ще троє товаришів, двоє з них — теж з протезами. Комплекс вправ досить інтенсивний, використовують штанги, гантелі, гімнастичні кільця, гирі та м’ячі.

Ілля час від часу жартує: «Я закидую здалеку фішку «я-інвалід», але всім все одно, ніхто не ведеться». Не зважає на це і тренерка Олеся: «То ти для себе інвалід, а в залі – звичайна здорова людина, яка прийшла займатися спортом».

На питання, чи можна займатися спортом з таким протезом, Олександр Стеценко, який ставив його Іллі, зазначає — і так, і ні. «Хлопці займаються спортом, це їм не заважає, але все ж таки для спорту потрібні окремі протези. І коли ми робили протез Іллі, ми теж не думали, що він буде займатися кросфітом».

Після тренування хлопець зізнається: «Я звикаю до протезу, але ще трошки відчувається, що це вже не своя нога і так буде завжди, тому є трохи дискомфорту».

Зараз у Іллі стоїть тимчасовий протез, який ставиться на півроку. Після того, як м'язи усихають, уже під саму культю, в залежності від того, як вона зменшилася, підганяється верхня частина протезу, який буде вже на наступні 3 — 4 роки. Потім кожен учасник АТО з ампутацією, має право замінити його на більш новий, сучасніший протез. Документи повторно здавати вже не потрібно.

«Виготовлення протезу — це майстерність, – вважає протезист Олександр Павлович. – Всі комплектуючі закуповуються. А верхня частина робиться нами і з’єднується з протезом. Можна купити деталі, але якщо приймальна гільза буде погано зроблена, протез спадатиме, мулятиме. Важливе вміння фахівця визначити тип протезу, підігнати його під культю, яка змінюється з часом».

Ілля вважає, що з протезом йому пощастило — і з документами проблем не було, і «ногу» хорошу поставили. Згадує історію свого знайомого, який вирішив робити протез на Київському протезному заводі:

«Його протез дуже поступається моєму. Ампутація в нього схожа, нижче коліна, але деталі протезу набагато гірші, стара техніка використання матеріалів. Радянський союз для всіх вже закінчився, але там він ще продовжується... В мене протез такий, що коли ступаю пружина пом‘якшується, тримається краще, а той, наче… палицю примотали до ноги і вперед».

Коли Іллі тільки поставили протез, розказує, що ходив, не знімаючи два дні, але потім стає важче: «Десь натирає, десь давить. Це ж не своя нога, вже не так зручно. Я не завжди з протезом ходжу. В душ, спати лягаю, або вже муляє — то береш знімаєш і все. Без протезу я також можу. Я коли у Києві у госпіталі лежав, ще протеза не було, то на палицях пішов і аж ввечері прийшов. А що робити? Треба якось далі жити. Не треба себе урізати у чомусь, треба йти далі. Вперед, вперед і ще раз вперед».

Питаю у нього, як  пережив ампутацію: «Спочатку важко, думаєш, як це без ноги. Треба зрозуміти, що далі, як це буде. Це нова планка в житті, яку треба пройти і жити далі. А потім, розумієш, що можеш навіть спробувати більше, ніж хтось. Ідеш далі, стає легше і відпускає. Стрибнути я, правда, не зможу, і стопою не відчуваю, як я своєю лівою відчуваю, на сходах трошки важче. Так вийшло в житті».

На запитання, чим він займається ще, крім кросфіту, хлопець каже: «Відпочиваю, збираю документи… стаю інвалідом. Треба зробити собі посвідчення інваліда. Що воно дає? Як я розумію, пенсію і все».

Ілля розповідає, що багато хто навіть не помічає, що у нього не має ноги. «Якось їхав у машині і водій мене питає: «Футболіст? Травма?» Кажу: «Ні, ноги не має», а  водій так здивовано: «Як так, не має?».

Зазначає, що люди, які пережили ампутацію, часто жартують на цю тему: «Ми якось з друзями стояли, говорили, а тоді Толік каже: «А ви знаєте, що у нас на шість чоловік три ноги?» Ми так подивилися, порахували — і правда. На 6 людей — три ноги. Посміялися і все нормально», – усміхається Ілля і виходить з тренувальної зали. На нього чекають друзі.

– Кость, Кость, а скільки в тебе по часу тримає нога? – вже на вулиці питає Ілля у товариша. У Костянтина теж була ампутація, вище коліна.

– 70 годин. Знімаю і ставлю на зарядку протез, – відповідає він.

– А скільки коштує?

– 987 тисяч гривень. – каже Костянтин.

– Продай ногу і купи квартиру в Києві, – жартома пропонує Ілля.

– Нога дорожча. Я її не оцінюю.

«Я звикаю. Менше питань задають. Що швидше люди звикнуть, то  простіше мені буде з ними спілкуватися. Люди є різні, хтось плачеться, а я питаю: «В тебе дві ноги? Дві! Так чого ти плачешся?!» – говорить мені на прощання Ілля.

Поділитись: