«Відчуваєш себе не пацієнтом, а безвольним підлеглим». Психолог про військові госпіталі

«Травма банально кончена, тупорилий удар ногою об камінь. Я ухвалив чоловіче рішення: нічого із цим не робити, нікуди не йти. Бо чоловік звертається до лікаря тільки тоді, коли спис у грудях заважає йому спати. Я ж такий “герой війни”. А десь через тиждень виявилося, що від удару утворилася міжм’язова гематома, до якої ще якась інфекція додалася. Мені вже зробили сім чи вісім операцій. Двічі з мене шкіру знімали та робили пересадку на місце удару. 

Усе через те, що вчасно не звернувся по допомогу. Не знаю, скільки ще пробуду в госпіталі. В одному психологічному дослідженні я прочитав: що кращий настрій у поранених, то швидше відбувається загоєння їхніх ран, зрощення кісток. У наших госпіталях мало переймаються настроєм поранених», — говорить Андрій Козінчук, капітан 67 окремої механізованої бригади, військовий психолог.

Випускник Військового інституту КНУ ім. Шевченка, Андрій багато років служить у ЗСУ. Провів безліч консультацій, тренінгів і семінарів для учасників війни, їхніх сімей і волонтерів, допомагаючи їм відновлювати емоційний ресурс.

У вересні 2023 року Андрій потрапляє до шпиталю. Згодом його переводять до ще одного, потім — до іншого. І так уже майже чотири місяці. Сам психолог, Андрій теж потребує психологічної підтримки.

Психологічний супровід у наших військових госпіталях не практикують. Тож, аби поговорити, як ведеться бійцям, які багато місяців проводять на лікарняному ліжку, — hromadske навідалося до Андрія у шпиталь.

«Спочатку треба відновити ресурс»

Як ти до потрапляння в госпіталь зазвичай говорив із пораненими про лікування?

До того, як самому застрягнути у шпиталях, я мав для поранених тільки одну пораду. Я їм казав, що 50% успіху лікування залежить від лікарів, а 50% — від пацієнта. Ти можеш потрапити до дурних лікарів, поганих медсестер чи санітарів — але ти маєш докласти своїх зусиль, щоб стати на ноги. Головне — виконуй усі призначення і не роби дурниць. Наприклад, мені не можна душ приймати, щоб волога не потрапила в рану, — а я психону й піду в душ. Або мені потрібно нормалізувати рівень цукру — а я буду хавати солодощі. Це дурниці, які шкодять лікуванню. Тепер, після майже чотирьох місяців у госпіталях, я ще багато чого нового можу сказати пораненим.

Скажи зараз.

Слід усвідомити, навіщо ти потрапив до шпиталю. Ти тут, аби тобі допомогли. Тож ти повинен говорити лікарям про все, що тебе турбує, — отримати максимум інформації про свій стан. Ти повинен знати, за який результат ти борешся, не тішити себе нездійсненними надіями.

Медики не повинні лукавити з пораненим — не треба йому говорити, що все буде добре, якщо насправді не буде. Людина мусить знати про свої проблеми, щоб мобілізувати себе для їх вирішення.

Ще важливий момент: під час лікування у жодному разі не можна втрачати зв’язок зі своїм підрозділом, зі своєю сім’єю, друзями. Найбільший жах у шпиталі — панічний страх, що ти вже нікому не потрібен. Поранені іноді так сильно бояться бути нікому не потрібними, що навмисне відмовляються від спілкування — немов хочуть якнайшвидше звикнути до цілковитої самотності. А треба самим телефонувати, писати, запрошувати й приймати відвідувачів. Не будеш відгороджуватися від світу — почуватимешся потрібним, побачиш перспективу в житті.

Поранена людина в госпіталі не може бути постійно врівноваженою і веселою. Хочеш поскиглити — поскигли; хочеш випустити агресію — випусти. Після скиглення зазвичай приходить усвідомлення своєї проблеми і якийсь план дій.

У мене, наприклад, був період, коли я не міг визначитися, що робити далі. З моєю травмою, найімовірніше, я не зможу виконувати обов'язки на лінії бойового зіткнення, а це означає, що мені треба шукати для себе інше місце. Як це зробити? Я мав мільярд питань до себе, та поступово їхня кількість зменшувалася, ситуація ставала дедалі зрозумілішою.

Тобі допомагає тримати емоційну рівновагу те, що ти сам психолог?

Не дуже. Я бачу свої проблеми, але не завжди розумію, як їм зарадити. Допомогти іншій людині в критичній ситуації чи самому собі можна, коли маєш внутрішній ресурс. А коли його немає — треба шукати людину, якій довіряєш, і просити допомоги в неї. Я собі знайшов. Дуже крутий дядько. Я до нього звертаюся, коли мені недостатньо власних сил і підтримки хлопців із моєї бульбашки.

А як змінюється психічний стан, коли мусиш довго перебувати у шпиталі?

Опишу таку собі загальну канву. Спочатку радієш, що опинився в безпеці. Потім розумієш, що вляпався надовго. Тоді вже стає тяжко. З’являються думки «я нічого не можу, я помру бомжем біля підземного переходу». А далі або чітко розумієш, як уникнути поганого сценарію, або виникають плани суїциду — останнє, на щастя, стосується не багатьох.

А чому виникають суїцидальні думки?

Тому що мотивації та енергії в тебе менше, ніж тягаря зовнішніх та внутрішніх проблем. Людина може впоратися із ситуацією, тільки якщо у неї ресурсу більше, ніж проблем. Якщо менше — людині потрібна підтримка. На жаль, що у нас все ще немає культури просити про психологічну допомогу.

Допомогти — це насамперед заспокоїти?

Не говори мені про заспокоєння! Це помилка. Заспокоювати людину в такому стані — те саме, що людині, яка нажерлася горілки з біляшами, казати, щоб вона не блювала. Навпаки, треба, щоб блювала. А тут треба, щоб вона все своє емоційне гівно із себе вичавила.

Що їй для цього треба?

Щоб її вислухали. Психолог — це людина, яка вміє слухати, а не лізти з порадами, коли їх не просять. Спеціалісти не знецінюють переживання бійця, говорячи, що нічого страшного не відбулося. Треба допомогти людині зрозуміти масштаб проблеми, її важливість, способи її вирішення. Дати їй потрібну для цього інформацію. Тобто допомогти людині відновити її ресурс. Тоді, з уже відновленим ресурсом, людина свідомо зможе підійти до свого лікування — нестиме свою частину відповідальності за ситуацію.

На чому ще хочу наголосити: немає універсальної фрази, яка дасть «святий підсрачник» людині. Усе дуже індивідуально. Психолог когось одного може мотивувати матюком, а іншого — треба називати сонечком і красунчиком. Головне — допомогти людині відновити енергетичний та емоційний ресурси й водночас дати їй відчути її цінність.

«Самозахист подовжує страждання»

В Ізраїлі пораненого в госпіталі першим зустрічає саме психолог. Ти змінив уже три шпиталі. Тебе там психологи зустрічали?

Лежу досить довго, але не бачив, щоб психологи наших поранених зустрічали.

А як у шпиталі було б доцільно організувати психологічну допомогу?

Думаю, мають працювати дві категорії психологів: для поранених і для самого персоналу шпиталю. Має бути психологічний супровід пораненого впродовж усього лікування. Для початку варто було б з’ясувати, у якому ментальному стані поранений, яка допомога йому потрібна, чи є кому з рідних або друзів про нього турбуватися. Це взагалі дивно: ще з 2014–15 років у нас говорять про психологічну реабілітацію, якісь кадри готують, а жодного психолога в госпіталі я не зустрів.

Для персоналу також обов’язково має бути психолог, бо й медики емоційно вигоряють. Не можна емоційно вигорілому медикові наближатися до пораненого, бо від цього, крім сраки, обом нічого не буде. От до війни я проводив тренінги для лікарів приватних клінік, деякі клініки наймають для себе штатних психологів. Невже так важко знайти психологів для госпітального персоналу? Мене це обурює. Зараз цим переймаються пацієнтські групи, волонтери, хто завгодно — але не самі госпіталі. Фігня якась.

Як тоді поранені дають собі раду?

Хтось іде в чорний гумор, хтось впадає в депресію, хтось дістає своїх рідних. Хтось вживає алкоголь. Зазвичай люди тягнуться до своїх друзів чи побратимів. Поламана кістка може зростися без гіпсу, та тоді зростається вона неправильно. Так і психіка — вона може саморегулюватися, тільки людина буде довше й глибше страждати.

Тобі не кортить проводити для хлопців сеанси психологічної допомоги?

Я тут у статусі пацієнта, тому не афішую свій фах. Якщо бачу, що людині погано, можу підійти до неї як товариш, сказати: «Братику, може чимсь допомогти?». Але не буду нав’язувати себе, шукати тут для себе клієнтів — це дуже неетично.

Як пораненому зорганізувати 24 години доби, щоб не збожеволіти від тривалого лікування?

У шпиталі є розпорядок дня: огляди, процедури, приймання їжі. Він певним чином зорганізовує. Лікування має стати лише частиною життя, а не підмінити собою все життя. Я завжди на зв’язку зі своїми побратимами. Вітаю їх зі святами, обговорюю якісь новини. Той одружився, той розлучився, того кудись перевели — новин повно. Але буває таке, що хлопці не можуть зі своїми спілкуватися, бо вони, наприклад, на позиціях, а там немає зв’язку. Чи гірше — їх усіх знищили, таке теж може статися, це війна. Тоді вони мали б спілкуватися зі своєю родиною, але це набагато важче. Сім’ї зазвичай не в темі ситуації та переживань їхнього пораненого родича. Узагалі наші поранені переважно сидять в інтернеті — це простий спосіб убити час і відключитися. Але поганий, якщо ми говоримо про комунікативні навички. Бо посидів місяць в інтернеті, а потім дратуєшся від півгодинної розмови з дітьми чи з батьками.

Якщо коротко: у шпиталі треба постаратися зберегти всі зв’язки з людьми, які ти мав до поранення. Я, наприклад, збираю кошти для своїх хлопців — оголосив збір у Facebook і створив банку, куди мої клієнти переводять мій гонорар за заняття з комунікації. Так, я з госпіталю продовжую надавати консультації приватним компаніям і цим заробляю для хлопців гроші. А ще я багато читаю. Подумав, що навряд чи матиму колись у житті ще стільки часу для читання, то чому б його не використати? От чого мені тут не вистачає, так це свободи пересування. До театру мене сьогодні не випустили, зустрічати Новий рік із хлопцями — теж. Від конкретно цих обмежень справді потерпаю.

«Поранення — тимчасова ситуація»

На твою думку, яким має бути ставлення персоналу шпиталю до поранених?

У нас це режимні установи, а не лікувальні. Я разів п’ятнадцять за тиждень чую, що це військова частина. Ти відчуваєш себе тут не пацієнтом, а безвольним підлеглим. Ти розумієш, що твоє завдання не лікуватися, не поновлювати сили, а виконувати накази. Це ж різні речі. Мене це шокує. Не треба поцілунків на кожному кроці, але не треба і перетворювати госпіталь у якийсь дисбат.

На емпатію, вміння слухати, комунікувати в наших госпіталях рідко звертають увагу. На Заході все це записано в протоколи лікування, а в нас — ні. Я у шпиталі ставлю підпис, що ознайомлений із забороною на паління, із купою іншої фігні, тоді як мені потрібне зовсім інше: нормальна комунікація з персоналом.

Наприклад, мені бракує інформації про мій стан: як мене будуть лікувати, як я можу сприяти свому лікуванню. Лікарі багато питають, але мало що розповідають самі — особливо про перспективи. Вони дуже не люблять щось прогнозувати, щоб їх не ловили на слові.

Ще часто не вистачає тактовності від персоналу. Іноді буває жахлива фамільярність або навіть і зневага. Мовляв, ти їм роботи додаєш, бардак розвів — хоча пацієнт без сторонньої допомоги часом води випити не може. Або починають нам втирати, що у нас війна ж у країні! Кому ти про війну говориш?! Лежачим пораненим?! Твою мать!

Ще до повномасштабки деякі цивільні лікарні запрошували психологів, щоб із їхньою допомогою покращити комунікацію з пацієнтами. Вони розуміли, що в них є проблема. Вгадай, кого не було на цих зустрічах? Представників військових госпіталів! Вони й без психологів усе знають — ставлять крапельниці за протоколами. І тут п*здець. Їм насрати на діалог із пацієнтом, на емпатію. Це, до речі, теж до питання щодо їхнього професійного вигоряння — проблемами персоналу теж мають опікуватися.

А от що може бути для пораненого стрижнем, який не дозволить втратити самоповагу та контроль над собою?

О, це дуже важливий момент! Поранений не має права втратити свою ідентичність військового. Вона допомагає зберегти його гідність. Треба розуміти, що твій статус — не хворий, не поранений, а — військовослужбовець, захисник. Американці це чудово розуміють. У американському госпіталі бачив: лежить боєць, живого місця на ньому немає, увесь у трубках, апарати пікають, А на склі біля нього — зображення його в парадній формі з нагородами. І звертаються до нього, називаючи його звання, — як до військового, а не хворого. Йому й усім зрозуміло, що його теперішній стан — це тимчасово. Головне ж у ньому не поранення і безпомічність, а його роль як воїна. У цьому дуже багато гідності та поваги до військовослужбовців. Це дуже крута штука, до якої наші ніяк не можуть додуматися.