ENRU

Спогади про депортацію: «Я буду говорити до останнього подиху»

Це історія 78-ї Ельвіри Мамутової з Бахчисарая, яку депортували з Криму, коли їй було сім. Що сьогодні відчуває та як живе очевидець найтрагічнішої події в історії кримських татар. Що найбільше турбує та про що мріє жінка, яка змогла повернутись з далекого Узбекистану у рідний Крим?

 Ельвіра Мамутова. Бахчисарай, 2016 рік

«У 1944 в нашому будинку жив радянський офіцер»

«Мені був сьомий рік. Нас троє і бабуся, батькова мама, 78 роки. Бахчисарай вже тоді звільнили —  до нас підселився радянський офіцер. Жив він у бабусиній кімнаті. Мама за ним доглядала, готувала, молоко заквашувала йому; то щось приготує, то він каже: «Господине, що не виперете мені..?» і мама прала йому. А він — самотня людина, військовий. Так ми і жили.

17 травня був сильний дощ. Ми з сестрою бігали у дворі. Темніло, і мама нас покликала додому. Вже був вечір, вже й їсти треба, і спати треба вкладати нас. Прийшов офіцер, і мамі каже: «Господине, ви знаєте, нас не чекайте, лягайте спати. Тільки я вас одне попорошу — ви о 3 годині ночі мене розбудіть, будь ласка».

Так ми всі лягли спати, о 3 годині мама його розбудила і повернулась до себе в ліжко. І раптом, буквально через 5 хвилин, стукіт у двері в нашу спальню. Мама відкриває, а він каже: «Можна до вас зайти?». Бабуся спить, мама спить, тітка спить — всі ми спимо, я сплю. Він сів на край дивану і каже: «Так, сьогодні всіх висилають з Криму, крім росіян, українців, греків, болгар і турків». (Депортація з Криму греків, болгар та вірменів почалася 27 червня 1944 р.  ред.) Мама каже: «Це що виходить тільки кримських татар висилають?». А він каже: «Виходить так. Так що зберіться, не турбуйтеся» 

Він же міг ввечері сказати нам…»

 Ельвіра Мамутова. Бахчисарай, 2016 рік

Потяг в невідомість

«Ми їхали в вагонах для худоби. Нас було кілька сімей в одному вагоні. Закривалися і вікна і двері. З таким гуркотом закривалися ці двері... Ми завжди жмурились і притискалися до батьків.  Вікна закривали, дихати нічим, задихалися, води немає — нічого немає. Якщо десь зупинявся на 5 хвилин поїзд, якщо є водокачка, хто встиг — набрав воду, а хто ні — немає.

Раптом приїжджаємо на якусь станцію, чуємо плач, крики — хтось помер. Виходять чоловіки і швидко-швидко за 5 — 10 хвилин повинні встигнути викопати могилу. Скільки вони встигли? Сантиметрів 20 — 30? Викопали землю, закопали, і поїхав далі потяг».  

Мамутові — бабуся і дід Ельвіри Мамутової

Кінцева зупинка

«Тоді ми вже знали що з євреями було. Думали, що везуть на розстріл. 

Наша сім'я потрапила в різні місця — мамина мама зі своїми чотирма дітьми — в Узбекистан, в Бухарську область, а ми з папиною бабусею і сестрою — в Ферганську область. Там вже нас солдати з автоматами зустрічали. А ці узбеки кричать нам, що ми зрадники: «Ось, зрадники приїхали!» Вони озброїлися камінням і палицями, щоб нас бити, розумієте? Ось так нас зустрічали. 

Депортована бабуся Мамутова

В Узбекистані знайшли в будинку одного узбека кімнату, а нас 9 людей: троє дітей і мама, бабуся і четверо дітей — 9 осіб. І нам дали узбецький будинок: ні вікна, нічого — одні двері. У них вікон не було, вони не мали поняття, що таке вікна. Нагорі під стелею така ось дірка зі склом — це, значить, вікно, звідти світло б'є, і двері постійно відкриті».

В Узбекистані Ельвіра Мамутова закінчила университет, отримавши медичну освіту. Вийшла заміж та народила двох дітей. Під кінець 70-х років Ельвіра вперше повернулась до Криму. Щоправда, як турист. Радянська влада забороняла кримським татарам перебувати на території кримського півострову. Мови про повернення не було. Лише у 1989 році після пом'якшення радянської політики щодо депортованих кримських татар сім'я Мамутових приїхала в Крим з дітьми та тіткою жити. 

Ельвіра Мамутова на мітингу в Узбекистані 80-ті роки

«Що вам там треба? Йдіть звідси!»

Приїхавши в Крим, я з тіткою та дітьми поїхала Бахчисарай до будинку, де народилась і звідки нас вислали. Ми його знайшли. Підійшла, дивлюся — двері, які тато поставив. В 1940 році робив ремонт в будинку і у дворі, і він поставив хвіртку, навіть засувка була та сама — все, як тато робив. Я хоч і маленька була, але пам'ятаю як зачинялися ці двері. Я тітці кажу: «Знайшла! Іди сюди! Знайшла!» І дивлюсь, в цей час йде жінка, повертається в нашу сторону і каже: «Що вам там треба?! Набридло все! Ідіть!» Я кажу: «Це ви мені чи кому говорите?»  А вона: «А кому я ще буду говорити ?! Що вам тут треба?!», а я кажу: «Я до себе додому прийшла!»

Я клопотала цей будинок забрати, але мені не віддали його. 

В будинку за цим парканом жила до депортації сім'я Ельвіри Мамутової

Дуже складно було влаштуватись на роботу. Не брали, бо кримська татарка. Хоча терапевти тоді дуже потрібні були. Пощастило влаштуватись лише після того як побачили як я працювала. Пам'ятаю як виїхали до одного хворого ставити крапельницю. 

«Доктор, а де ви були 5 років тому?» — А я кажу: «В засланні», «В якому це засланні?» А я кажу: «В сталінському засланні».

Після влаштування у лікарню Ельвіра Мамутова отримала багато вдячних відгуків від пацієнтів, а головний лікар допоміг з дозволом на будівництво будинку в Бахчисараї, де жінка живе й досі. 

Ельвіра Мамутова, робочі будні у лікарні

«Я чекаю дня повернення Криму»

Щастя цієї влади, що я не ходжу нікуди. У мене маленький прапорець є, наш національний прапор, я візьму цей прапор і піду з ним. Кажуть: «Прапори можна. Тамгу не можна вішати» — я онукові дала вчора гроші, сказала: «Купи мені тамгу — плювати я хотіла на їх заборони!» (ред. Тамга —  герб кримських татар). Я буду одягати і ходити. Я навіть не знаю як це назвати, мені слів не вистачає. Це прийти в чужий будинок, в мирний будинок прийти і відібрати його Батьківщину, і ще командувати над ним, і ще знущатися над цим народом, над дітьми — «путінська реабілітація» називається. Він нас «реабілітував». Нехай мені хоч язик відріжуть — я буду говорити до останнього подиху. Я чекаю повернення Криму і молюся Аллаху, щоб він нам повернув нашу Батьківщину.

 

Мої доньки поїхали з Криму. Не витримали. Середня працювала в школі викладачем. Так ці проросійські не дали їй працювати. Вона з усіма посварилася, висловила їм все, що у неї в душі. Вона ось така ж різка, пряма. Всім сказала що думає і написала заяву директору на звільнення, а та отетеріла. Вона була про неї дуже хорошої думки, тому що як комісії були — вони в її клас водили. 

«Ми потерпимо, але дочекаємося вільної країни»

Ми дочекаємось. Витягнемо всі свої прапори, які ми дуже міцно заховали, вийдемо знову на дорогу і будемо радіти. Звичайно, дуже шкода, що когось ми не дорахуємося, таких як Решат Аметов ( ред. — Решат Аметов був закатований невідомими поблизу Білогірська у  2014 році під час анексії Криму).  Дуже шкода, що ось уже більше року хлопці сидять ні за що. Нізащо! Ніяких звинувачень їм немає, а їх тримають. «Підпалювали машини» — звинуватили невинних хлопців, а тепер знайшовся палій, зізнався і сказав, що він спеціальні фарби приніс, які підпалюють. Він зізнався і його відпустили, а цих хлопців тримають досі, і буде суд! Де справедливість? Це російська справедливість?

Сьогодні, як в Крим приїжджають росіяни, дивуються з нас і кажуть: «Де б ми не були, ніхто не сказав, що стало матеріально важче жити, ніхто не сказав, що став менше отримувати».  А я їм кажу: «Ви знаєте, наш народ ці труднощі за труднощі не вважає. Ми вийдемо, попрацюємо, знайдемо, що поїсти — нам більше прикро, більш потрібна свобода в думках, в справах. Ось, що нас більше пригнічує».