Війна через призму особистого

4 лютого в Києві відкрилася виставка документального проекту «Ветерани». Серія робіт фотографа Саші Маслова об’єднала учасників Другої світової війни з різних куточків світу. Для її створення автор відвідав більше 20 країн на трьох континентах і зібрав понад 100 історій. Проект відзначали видання Esquire, New Yorker, Washington Post, The Guardian. В Україні його демонструють уперше.

«Я хотів показати війну через особисті історії різних її учасників — не лише солдатів, а й медсестер, полонених, дітей війни. Про ті жахливі події у кожного досі своя правда. Але є одне спільне — ніхто не казав мені про ненависть до конкретного народу чи країни. Усі всім пробачили, — розповідає фотограф Саша Маслов. — Це був складний проект, іноді важко було стримувати емоції, але я закривав рот і мовчки записував та фотографував. Це був довгий і витратний проект, але ж у таких знімках і є справжня робота фотографа».

До кожного зі знімків серії «Ветерани» додається історія людини, що зображена на фото. Усі їх можна прочитати на сайті фотографа. Саша Маслов старанно уникає поділу історій на кращі чи гірші, відмовляється виокремлювати якісь, але часто згадує саме цю — українця Дмитра Верхоляка.
 

«Я народився в Галичині. Коли почалася перша хвиля радянізації, брат сказав мені, що він краще втече на Захід, але не буде служити російським. Я знайшов його тільки через півстоліття — в Австралії. Мою рідню жорстоко репресували в першу хвилю, а друга практично повністю знищила наше сімейство.
 
Під час німецької окупації я подався в Тернопільську область і влаштувався працювати на фермі. Коли я залишав рідну домівку, мати сказала мені: що б не трапилося, я не повинен накладати на себе руки, бо це найтяжчий гріх. Я не раз згадував її заповіт, будучи в таборі.
 
Чотири роки я пропрацював на фермі, і коли я повернувся додому, прийшли так звані «визволителі» — російські. Я бачив, як вони катували і принижували українців. І попросився в Українську повстанську армію.
 
Через рік мене перший раз поранили, всадили п'ять куль в ногу. Нас було п'ятеро, всі діти, ми жили в лісі. Нас накрили бійці НКВС.
 
Одного разу мене залишили в лісі одного, тому що я не міг ходити, а самі вирушили за їжею в село. Мене знайшов старий партизан на ім'я Гонта. Він запитав мене, чому я один, і я розповів йому все, і про рану теж. Він розлютився, пояснив, що так бути не повинно, сказав, що мене ніколи більше не кинуть, і пішов.
 
Увечері за мною повернулися мої хлопці і поклялися, що ніколи мене більше не кинуть. Вранці до нас прийшла медсестра. Командування вирішило, що медсестри повинні навчити солдат надавати першу допомогу. Я вчився на своїй рані.
 
Ми продовжували воювати навіть після того, як війна закінчилася. Радянські були як німці, якщо не гірше. Вони залякували і підкуповували людей, щоб вийти на нас. Мене заарештували в 1952 році. Допитували, катували. І на двадцять п'ять років запроторили до мордовських таборів.
 
У 1980 році я повернувся в Україну. Я не міг працювати лікарем, не міг виїжджати з села, не міг виходити з дому після десяти. Така була моя свобода.
 
Якимось дивом мені вдалося влаштуватися масажистом. Я пропрацював десять років, з 1981 до 1991. Тепер я живу в Маркові. Мені дуже допомагають сусіди, у мене є пенсія. Так я нарешті в вісімдесят років став вільною людиною».

Виставка «Ветерани» триватиме з 4 по 28 лютого в просторі Port Creative Hub.

 
/Фото: сайт фотографа Саші Маслова
Над матеріалом працювали: Алла Кошляк, Андрій Шурпенков, Юліанна Сліпченко
 
Слідкуйте за Громадське Культура на Facebook