ENRU

За сином в «ЛНР»: Як мати шукає військовополоненого Валентина Богдана

22-річний контрактник Валентин Богдан потрапив у полон до бойовиків взимку 2016 року. Майже одразу батькам видали документ, який підтверджує, що він у заручниках. Проте вже у червні в міжвідомчому центрі СБУ повідомили, що Валентина у списках на обмін немає.

За фактом зникнення хлопця відкрили кримінальне провадження Золочівським відділом поліції. Згодом справу передали у Львівське управління нацполіції, а звідти, після листа батьків до головного військового прокурора Анатолія Матіоса, її забрала військова прокуратура.

Безуспішність пошуків змусили маму Олександру Богдан 11 червня самостійно їхати в самоназвану «ЛНР» і шукати сина. Вона пробула там один день — 15 червня.

Через місяць після її поїздки, Громадське приїхало в село Єлиховичі Львівської області, щоб дізнатися,  чи зрушили з місця пошуки сина. Далі — пряма мова Олександри Богдан.

Олександра Богдан screenshot з відео Громадське

ДІМ

Живемо серед лісу. Валентин тут народився і виріс. Він веселий хлопець. У школі так собі навчався, були проколи всякі. Закінчив Золочівське ПТУ за фахом ремонтника автомашин. У вересні 2014-го в 19 років пішов служити за контрактом у місто Золочів.

Я просила, щоб він цього не робив, але він собі постановив, що піде.
Пізніше сказав, що їде на полігон в Яворів. Потім з’ясувалось, що він написав заяву про перевід у яворівську 24 окрему механізовану бригаду.

Там, у грудні, йому відірвало пальці, — на правій руці немає трьох фаланг. Нам він сказав, що в руках запальничка вибухнула. Ще пальці добре не загоїлися, а його в лютому забрали на Схід.

Спочатку вони були в Кримському Лисичанського району, а потім їх перевели в Попасну, Новоолександрівку. Скільки нам дзвонив, завжди казав, що все добре.

ЗНИКНЕННЯ

З 26 грудня 2016-го його телефон був поза зоною. Останній раз говорив із дружиною. Сказав, що як буде на базі – передзвонить, бо якраз їде в машині та не може говорити. Після того зв’язок із ним обірвався.

31 грудня нам подзвонив сержант Романюк, який представився командиром Валентина і пояснив, що син у полоні. У січні Валентин подзвонив сам і сказав, що все нормально: «Мамо, я живий. Де я — не можу сказати. Нічого не можу сказати». Це була двохвилинна розмова.

Пізніше, 26 січня, нас викликали в центр АТО, дали довідку про те, що він в заручниках. Сказали, що будуть думати як його звільнити, мовляв, вони прості солдати, їхали без зброї легковою машиною з медзакладу і заблукали.

За їхньою інформацією, хлопці їхали з Попасної в Лисичанськ лікувати зуби. За 70 км… Я запитувала, як вони могли заблукати, якщо стільки місяців їздили тією дорогою. «Ми не можемо знати», — відповіли мені.

Коли ми були в Києві, хлопці, які повернулися з полону, попередили нас, щоб ми добре пильнували, бо СЗЧ (самовільне залишення частини) написати найпростіше, командир знімає з себе відповідальність. Буквально через два тижні після поїздки нам повідомили з військкомату: «На вашого сина прийшло СЗЧ. До повного з’ясування обставин ми нічого не можемо вам написати». Ми не сподівалися такого почути.

screenshot з відео Громадське

Прес-офіцер 24-ї ОМБ Володимир Фітьо у коментарі Громадському підтвердив, що хлопці були у складі бригади. За результатами службового розслідування встановили факт неприбуття в розташування частини у встановлений термін.

«За нашою інформацією вони відпросилися у командира для поїздки в інше місто на електричці. Натомість, без відома командування, поїхали своєю машиною, і дорогою назад заблудилися», зазначив Фітьо.

Він також наголосив, що СЗЧ — це не кримінальний злочин і що деталі правопорушення з’ясують після повернення хлопців з полону.

ПОШУКИ

8 червня мені повідомили, що в списках на обмін немає ні Валентина, ні іншого хлопця — Артема Віндюка, з яким він їхав машиною.

Одного разу у міжвідомчому центрі при СБУ нам сказали: «Може вони на дискотеку поїхали?». Я кажу: «Так, півроку там танцюють і додому не дзвонять».

Розумієте, напевне, треба трохи подумати, що ти говориш батькам, які чекають дітей і взагалі не знають, де ті перебувають.
На номер, з якого взимку дзвонив син, нам відповідали двічі.

Перший раз чоловік сказав, що він з Києва і до Луганська немає жодного стосунку. Другий раз пояснив, що з Харкова. Більше телефон не відповідав. СБУ не хоче перевірити номер, бо кажуть, що не мають відкритого провадження, — справа у військовій прокуратурі.

«Валентин Богдан є у списках на обмін в категорії заручників. Ми перевіряли, їх номери — його й Артема Віндюка, які пробивалися на непідконтрольній Україні території. Проте сторона «ЛНР» їх не підтверджує. Наразі нам підтвердили 70 осіб зі списку, що вже є великим прогресом», — повідомили Громадському у міжвідомчому центрі СБУ.

Батько з сестрою Валентина на акції в Києві screenshot з відео Громадське

ПОЇЗДКА В «ЛНР»

Брат полоненого Артема Віндюка підказав нам, що можна поїхати в «ЛНР». Ми з його мамою вирішили, що зустрінемось з представниками іншої сторони — хоч будемо знати правду, спитаємо, що сталося і чому хлопці потрапили в полон.

Поїхала я і Галина — мама Артема Віндюка. На пункті в «ЛНР» Галину пропустили одразу, а в мене почали з’ясовувати, чому я їду. «Син у полоні», — відповіла я. Був мандраж, забрали паспорт, пішли кудись. Думала, що не пропустять, але вийшов старший і сказав: «Можете йти».

Від Станиці Луганської ми їхали 10 хвилин до комендатури. Перше питання хлопців там: «Хто вас сюди пустив?». Потім дві години чекали на коменданта. Він приїхав і передзвонив до Ольги Кобцевої – керівника робочої групи по обміну полоненими від «ЛНР», яка запросила нас до себе в так званий «дім уряду».

Ми прийшли. Вона каже: «Навіщо ви сюди приїхали, ваших синів тут нема» і додала, що якщо вони знайдуться, вона повідомить через Медведчука або Качанова (керівник міжвідомчого центру обміну полоненими при СБУ). Казали, що Кобцева грубо ставиться до батьків полонених, але вона з нами досить спокійно розмовляла.

Луганськ нормальний, люди працюють, їздять. До нас ставились, ніби ми жителі цього міста. Тільки те, що з мовою, — там більше звикли по-російськи. Оскільки ми звикли українською, могли там якось не так слово сказати (перед поїздкою нас попередили, щоб ми намагалися спілкуватися російською мовою). Може хтось і глянув на нас, що ми не їхні. Але я б не сказала, що по нас це було видно.

В 6 годині вечора ми вже їхали назад. Нам казали: «Хочете, переночуйте в готелі». Але там російські гроші, а ми мали тільки українські. Може б і домовилися з людьми, але, кажу: «Чого будемо сидіти, якщо наших хлопців нема?»

Потім в мене була думка, що може треба було залишитися на другий день, проситися, може б ця Кобцева таки щось… Ну, але як вона нам через місяць каже, що їх нема, то видно, що дійсно їх там немає.

Минув місяць. Досі жодної інформації немає. Одна думка – де син. В селі як в селі: господарство, город… Але одне питання: де він зараз перебуває, і коли це все закінчиться, щоб хоч на якийсь час його побачити та знати, що він живий.

Підписуйтесь на наш канал в Telegram