Визнання самопроголошених «республік»: Путін грає в довгу гру

У лютому російська Держдума розгляне пропозицію визнання так званих «ДНР» та «ЛНР» незалежними державами. Про це російським медіа повідомили депутати від російської компартії, які ще 19 січня внесли проєкт відповідного звернення до президента Путіна.

Авжеж, у контексті нинішнього російсько-українського загострення ці повідомлення привернули серйозну увагу. Зокрема, міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба сказав, що такий крок позначатиме офіційний вихід Росії з Мінських домовленостей. 24 січня, щоправда, міністр додав, що наразі не бачить підстав вважати визнання так званих «республік» неминучим, і назвав усе «частиною великої гри з розхитування ситуації».

На користь такої думки свідчить низка чинників. Перший і головний: ініціатива йде від формальної опозиції в російському парламенті. Безперечно, в геополітичних питаннях компартія є (та й не може не бути) вірною прибічницею путінського курсу. І даний пароксизм активності «опозиціонерів» навряд чи стався без відома (чи ба навіть вказівки) влади. Однак якщо влада діє руками комуністів — значить, не хоче «світитися» сама. Про що непрямо свідчить і стриманість офіційної реакції Кремля.

Другий нюанс: чому ініціативу розглянуть аж у лютому? Розклад пленарних засідань Держдуми наразі такий: 25 і 26 січня, потім — наступного вівторка й середи, а потім — ще два тижні роботи в комітетах. Однак якби Путін вже ухвалив рішення про визнання так званих «республік» — слухняна Дума могла би впоратися й сьогодні-завтра.

Ба більше, можна було б обійтися взагалі без ініціативи «знизу»! Її б висунув сам же Путін, зібравши бали на «захисті співвітчизників», як це було й під час анексії Криму. Натомість питання відкладається чи то на тиждень, чи то на три, а чи й на довше. Принаймні, станом на полудень 25 січня офіційної інформації про внесення питання до порядку денного не було (як і взагалі порядку денного засідань на наступний тиждень).

Напрошується версія, що ініціативу підігнано під заплановану на 26 січня зустріч у межах «нормандського формату» за участі радників лідерів України, Росії, Німеччини та Франції (зокрема, від України участь традиційно братиме голова Офісу президента Андрій Єрмак). Проте є підстави вважати, що гра не настільки дрібна.

Зрештою, стратегічних проривів від цієї зустрічі чекати не доводиться в будь-якому разі — просто тому, що радники не ухвалюють жодних рішень: вони, щонайбільше, готують підґрунтя для ухвалення цих рішень тими, кому, власне, й «радять».

До речі, уперше на можливе визнання самопроголошених «республік» Путін натякнув ще 30 листопада, під час інвестиційного форуму в Москві. Тоді російський керманич на згадку окупованих РФ районів Донеччини та Луганщини вжив не звичний вислів «невизнані республіки», а ще й додав уточнення: «поки що». Чи варто щоразу аж так виловлювати кожне слово Путіна — теж питання, але в медіа сепаратистів цьому моменту присвятили якщо й не перші, то принаймні другі сюжети у випусках новин.

Насправді ж у розпорядженні Путіна завжди була опція визнання окупованих «республік» або приєднання цих територій до складу Росії після «референдуму» на кшталт кримського. Або ж спершу одне, а згодом — і друге. Авжеж, навіть перше спричинило б для Москви цілу низку ускладнень, головне з яких — вже згадана «смерть» Мінських домовленостей. Ті, звісно, і зараз перебувають у стані «не живого, але й не мертвого» кота Шредінгера, проте Путін аж ніяк не бажає стати для них офіційним могильником.

А найголовніше — це означало б на невизначений термін розпрощатися з ідеєю «повернути» окуповані території до складу України на російських умовах, тобто зробити регіон заразом і повідком, і кайданами для зовнішньої та внутрішньої політики Києва.

Якщо ж ідеться про долучення «ДНР» та «ЛНР» до складу РФ — найімовірніше, це не лише потягне за собою додаткові санкції Заходу, а й поставить тему окупованих територій поряд із темою Криму. А Росія в усі можливі способи уникає цього вже вісім років.

З іншого боку, визнання спрацює на підкріплення тез російської пропаганди про «захист співвітчизників» (нагадаємо, на окупованих територіях вже роздали близько 700 тисяч російських паспортів). Низка оглядачів звертають увагу ще й на те, що в «конституціях республік» закріплено твердження про те, що їхні території складаються з повної території двох відповідних областей. А отже, якщо Москва визнає суб’єктність «ДНР» та «ЛНР» — вона автоматично визнає і їхні претензії на підконтрольну законній українській владі (більшу за площею) частину Донбасу.

Себто тема визнання завжди буде і козирем у рукаві Путіна, і водночас — гранатою без чеки, яка в разі необережного поводження може вразити свого ж власника. Втім, за правильного використання усе ще здатна підірвати внутрішні позиції української влади.

Нагадаємо, однією з ключових тез політичної пропаганди проти Петра Порошенка (якого Володимир Зеленський відверто вважає своїм головним політичним суперником) є втрата Криму і неповернення окупованих «республік» — попри те, що під час першої події Порошенко ще взагалі не був президентом, а друга стала радше наслідком співвідношення російських та українських сил, аніж дій чи бездіяльності Києва. Сьогодні ж нема підстав сумніватися, що президент Зеленський, який ще 2019 року обіцяв не висуватися на другу каденцію, все-таки це зробить. І, напевне, йому б дуже не хотілося, щоб тепер уже йому дорікали «остаточною втратою частини України».

Такою неявною, але відчутною загрозою вельми зручно шантажувати. Не існує причин, з яких Росія не вдавалась би до шантажу. Це такий собі спосіб «кинути гранату», якщо Москва вирішить, що це може спричинити заворушення чи серйозну політичну кризу в Україні.

Ось це і є «гра в довгу», до якої вітчизняне керівництво ще не факт, що готове, і не відомо, наскільки це беруть до уваги наші західні союзники. Можливо, Путін знайде спосіб посилити шантаж, поки що відклавши остаточне рішення. Провалити ініційоване комуністами звернення російським депутатам буде не дуже зручно: попри всю свою керованість, громадяни РФ, розпалені неоімперською істерією (а тим більше такі самі мешканці окупованих територій), вважатимуть це зрадою. Втім, вирішення питання можна нескінченно затягувати на різних щаблях розгляду…

Сама по собі ця тема завжди лишається на порядку денному гібридної війни, навіть якщо її поки нема на порядку денному Держдуми. Власне, нам просто нагадали, що вона нікуди й не зникала.

Що ж, якщо Росія сподівається продати відмову від визнання самопроголошених «республік» як «поступку», за яку Україна змушена буде здійснити якісь незворотні кроки — комусь, можливо, доведеться поступитися своїм післязавтрашнім рейтингом заради довгострокових інтересів країни.