ENRU

«У мене збулася дитяча мрія – рятувати людей»

З Ларисою Горбаченко ми зустрічаємося у лікарні імені Мечникова в Дніпрі, саме сюди привозять поранених українських військових із зони бойових дій. Тут, розповідає Лариса, вже четвертий рівень лікування – операції, діагностика, лікування, терапія. «Он ті вікна, за ними відбувається найскладніше – це реанімаційне відділення» – розповідає жінка.

Першу ж допомогу надають на фронті, саме це і робить Лариса. Вона — волонтерка-парамедик у 66-му мобільному госпіталі — прийшла на війну не стріляти, а рятувати життя.  

Лариса родом з Хмельниччини, там живуть її батьки. Три роки тому вона ще навчалася в медичному університеті в Чернівцях. Потім почався Майдан:  

«На Майдан мене мама не впустила. Я намагаюся не брехати і не замовчувати, де я. Я їй дзвоню і кажу: мамо, я купила білети до Києва. Вона каже, окей, скажеш о котрій приїдеш, я тебе там зустріну. Я зрозуміла, що мами в Києві зараз точно не треба. Потім був місцевий Майдан в Чернівцях, коли я поставила маму перед фактом, що я буду тут і нікуди йти не збираюся».

Лариса Горбаченко Фото: Микола Веприк/Громадське

Тоді у Чернівцях під час акцій протесту поранених не було, Лариса з подругами лікувала учасників місцевого Майдану від застуди, перев'язувала побутові травми. Потім, коли почалися бойові дії, збирала допомогу для військових. Разом з друзями з хмельницького «Правого Сектору» провели перший аукціон «військових трофеїв». На зароблені кошти допомогли військовим добровольцям (тоді на передовій ще були добровольчі батальйони):  

«Те, що хлопці попривозили нам з передової: різні осколки, гільз багато, у нас був прапор з метеовишки – з Донецького аеропорту, ми його не продали. Ми виставили цей лот з історією, але всі тримали кулачки, щоб цей лот не продався. На щастя, він і не продався. Заробили ми тоді гарну суму і доклали хлопцям на машину в АТО».

Тоді дівчина вирішила їхати в зону бойових дій, дізналася про створення батальйону «Госпітальєри», просилася туди в комбата, не пускав:  

«Кажуть, ти маленька, худенька, куди ти поїдеш. Там бронежилет носити треба, каску, важко, стріляють. Але все одно поїхала».

«Госпітальєри» зараз виконують в Україні функцію парамедиків Фото: facebook.com/Chaika.Glaros

Парамедиків офіційно в Україні немає, розповідає Лариса. Але «Госпітальєри» якраз і виконували їхні функції. Це фронтові медики. Вони працювали на передовій лінії, ходили з військовими у бої, чергували безпосередньо на бойових позиціях:  

«На позиціях є черговий медик завжди, десь поряд – група медиків. Якщо є якесь поранення, медик надає допомогу, передає по рації групі медиків, тоді під’їжджаємо і евакуйовуємо. Перший етап – це медична допомога, другий етап – стабілізація. Зараз у нас чергує група в Авдіївці – в стабілізаційному пункті, далі – етап лікування, там більше допомагаємо хлопцям фінансово». 

Ларисі зараз 25 років. Скільки за час боїв врятувала людей, каже, не рахувала. Страшно теж не було. З посмішкою розповідає, як поблизу Авдіївки були між артилерією українських військових і артилерією бойовиків, а над головою постійно літали снаряди. Каже, до цього звикаєш, там відчувається все інакше, така собі військова болісна романтика. Запам'ятовуються лише перші смерті:  

«Перша смерть – це Старогнатівка. До нас привезли хлопця у стані клінічної смерті. Пробували відкачати, завели серце, але воно зупинилось знову – травми несумісні з життям, там була дуже важка травма мозку. В Авдіївці також привозили цивільну жінку. Тоді, як журналіста поранило, з ним була в квартирі жінка, вона приїхала до нас в стані клінічної смерті, її по дорозі відкачували, живою завезли в операційну, але не встигли підготувати до операції, померла по дорозі. Ти запам’ятовуєш певні моменти, чому воно так сталося. Перший час звинувачуєш себе, потім розумієш, що напевне справді так мало статися».  

Там же на війні, Лариса познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Його поранило в ногу під час боїв за Білокам'янку біля Старомихайлівки, що у Донецькій області:  

«Він тоді був бородатий і єдине, чим я його запам’ятала, поки приїхали до нас, йому вкололи знеболююче, і три людини бігали ловили, щоб зробити обстеження. Він вперше вдягнув нову, привезену волонтерами форму. Було поранення ноги, на ній — джгут, нижче джгута — форма відрізається, ніхто там не буде роздягати, витрачається час. І він так кричав: «що ти робиш, будеш мені нові штани зашивати». Я казала, що, звісно, все зашию» (Сміється — ред.)  

Через рік чоловік сам прийшов працювати в «Госпітальєри», вони познайомилися з Ларисою знову, він її згадав саме через ту історію: «А, це ти та дівчина, що нові штани мені порізала».  

В травні 2017 року вони одружилися і чекають дитину.

Фото: facebook.com/Chaika.Glaros

Зараз Лариса працює в цивільній лікарні, їй порадили берегти себе та обстежитися, але дівчина до декрету збирається ще повернутися на роботу. Каже, що їй пощастило бути людиною, чия дитяча мрія втілилась у життя:  

«Я — єдиний медик в родині. Я та людина, в якої дитяча мрія збулася. Змалку дуже хотіла бути «дохтойом» (смішно пародіює дитячу вимову — ред.)».  

Лариса, насправді, здійснила дві дитячі мрії одразу. Незважаючи на те, що їй лише 25 років, вона сама вчить людей рятувати життя собі та тим, хто поруч:  

«Те, чим я глибоко в душі пишаюся, – ми навчаємо людей з медичною освітою і без врятувати життя після поранень. Багато з тих, хто закінчують курси і стають парамедиками без офіційних державних бумажок йдуть на передову і рятують людям життя». 

Щоб бути медиком, замало вивчитися шість років чи пройти курси, треба з особливою увагою ставитися до людей, розповідає Лариса. Вони, каже, все відчувають, і не має значення при тямі людина чи ні.

Зараз Лариса, окрім стати мамою, мріє здійснити мрію комбрига – створити в Україні умови для гідної фізичної і психологічної реабілітації військових після бойових дій.

Розробити гідну систему непросто, пояснює дівчина. На це потрібні світлі голови, підтримка держави та гроші. «Госпітальєри» та 66-й мобільний батальйон фінансували за гроші діаспори, волонтерів, але зараз ця хвиля допомоги поменшала в десятки разів:  

«Зараз вона не скажу що зовсім загасла, але, напевне, разів в десять-двадцять менша. Люди втомилися, всі ці джерельця фінансування підсихають. Люди думають, передусім, що б їм поїсти, у що б вдягнутися. Всі жують цю тему «війна, війна», так що ж ви жуєте, ви виграйте цю війну».

Проте Лариса не втрачає натхнення. Каже, якщо є покликання, то просто треба робити і любити свою роботу.

Лариса Горбаченко Фото: Микола Веприк/Громадське