Волинь: асиметрія пам’ятей. 8 істориків про рішення польського парламенту

7 липня Сенат Польщі, верхня палата парламенту, а за нею 22 липня і нижня палата — Сейм — ухвалили постанову, що визнала масові вбивства польського мирного населення на Волині в 1943 — 1945 роках «геноцидом жителів Другої Речі Посполитої, вчиненим українськими націоналістами».

Це рішення підтримали 442 депутати, десять утрималися, жодного голосу проти. Перша хвиля емоцій з обох боків та неприйняття того, що відбулося, в Україні минула. Настає час для осмислення, прогнозів, пошуку шляхів, якими далі може розвиватися політика пам’яті в Україні.

«Іграми пам’яті» в інтересах політиків називає такі політичні рішення один із найвідоміших теоретиків та дослідників політик пам’яті в Центрально-Східній Європі, французький історик Жорж Мінк. Ми звернулися до нього, а також до десятків українських та польських істориків з проханням прокоментувати те ж питання: як постанова польського парламенту може вплинути на політику пам’яті як у Польщі, так і в Україні та як вона вже впливає на польсько-українські відносини.

Польські історики, на відміну від українських, відгукнулися не так активно. Будемо сподіватися, що одна з причин для цього — сезон відпусток. Ми наводимо різні думки: як ті, що дають відповіді на питання про те, як рухатися до примирення в умовах асиметрії чи навіть конфлікту пам’ятей, так і максимально критичні до рішення Сенату й Сейму.

Ця поліфонія голосів і думок і може стати основою для діалогу і збереження стратегічного партнерства в нових умовах, які значною мірою визначені агресією Росії проти України. 

 Жорж Мінк, президент Міжнародної ради досліджень Центральної та Східної Європи, професор Коледжу Європи (Натолін)

Польські еліти, які стояли у витоків відходу від комунізму та консолідації демократії, були сформовані в дусі добросусідства та повної відкритості до таких сусідів, як Білорусь, Литва та Україна. Це відома геополітична доктрина «регіону ULB» (Україна, Литва, Білорусь), сформована польським публіцистом Юліушем Мєрошевським та публіцистом і громадським діячем Єжи Ґедройцем у французькому місті Мезон-Лафітт. Вона спирається на таку ідею: потрібно відійти від болісного минулого перед можливою небезпекою відродження російських імперіалістичних амбіцій.

Водночас потрібно підтримувати контакти з російськими демократами. Саме через це президент Польщі Лех Валенса (1990 — 1995) був першим, хто визнав суверенітет України. Це також причина обмежень, встановлених для роботи різних комісій істориків (польсько-німецьких, чехословацько-німецьких, німецько-ізраїльських, тощо) у 1990-х роках, а також комісії польських та українських істориків, створеної на вимогу громадських організацій, щоб нейтралізувати ворожість, породжену конфліктним та болісним минулим. Ця комісія була покликана визначити кількість жертв масових вбивств на Волині та операції «Вісла» з тим, щоб потім дати визначення цим актам. Втім, до неї практично не дослухалися.

Інструменталізація болісної пам’яті населення, етнічна тональність щодо жертв репресивних акцій задля суто політичних цілей є більш вигідним та рентабельним, ніж пошук компромісу й консенсусу

Починаючи з 2000-х років, громадська дума зазнала впливу певних політичних партій, зокрема партії «Право і справедливість». Ці сили мобілізувалися навколо наступної ідеї: для того, щоб вибачити злочини минулого та примиритися, потрібно винести їх на обговорення в публічний простір. Звідси постійне посилення уваги до цих питань, що призвело до повернення на порядок денний теми Волині та ухвалення польським Сеймом постанови, яка визнала масові вбивства поляків на Волині злочином проти людяності.

Це все відбувається без врахування визначення геноциду, сформульованого науковцем-правником Рафалом Лемкіним (запровадив термін «геноцид», як правове поняття — ред.), та, власне, геополітичних інтересів самої Польщі в часи, коли російський імперіалізм вчиняє агресію проти України, тим самим перевіряючи опірність та солідарність країн ЄС щодо його країн-членів, які входили до Радянського Союзу.

На жаль, ми живемо нині в час, коли в Польщі певні особисті та упереджені інтереси переважають над геополітичною мудрістю. Інструменталізація болісної пам’яті населення, етнічна тональність щодо жертв репресивних акцій задля суто політичних цілей є більш вигідним та рентабельним, ніж пошук компромісу й консенсусу. Це поширене й універсальне явище. Воно домінує в періоди послаблення демократії, домінування авторитарної влади, яка використовує історію в своїх цілях, та вдається до її ревізії задля зосередження влади й знищення політичних супротивників. Саме це нині відбувається в Польщі. Така політика негативно позначиться на польсько-українських відносинах у середньостроковій перспективі, попри велику кількість друзів України з-поміж польських інтелектуалів.

 Павел Укєльський, польський історик, політолог   

У польсько-українських відносинах минуле відіграє напрочуд значну роль. Не буде перебільшенням стверджувати, що саме вона є найскладнішим елементом у взаємодії наших країн та народів. Через це будь-яка діяльність у царині пам’яті викликає велике зацікавлення та відіграє політичну роль.

Постанова Сейму вшановує всіх жертв злочинів на Волині, наголошуючи, що, водночас, не можна релятивізовувати акції у відповідь (akcjе odwetowe), здійснені солдатами польського підпілля. У змісті постанови віддана шана також тим українцям, які, не мирячись зі злочинами, теж втратили життя.

Виважена та занепокоєна історичною правдою постанова викликає в української сторони багато емоцій, оскільки вперше на такому високому політичному рівні заявлено про те, що ті вбивства були геноцидом.

Варто наголосити на тому, що в Польщі немає жодних суперечок щодо цього, історики погоджуються щодо характеру цих злочинів. Єдине, що стає предметом дискусії, то це те, чи варто про це говорити відкрито, чи, з огляду на важку ситуацію України, відсунути цю тему вбік.

Історичні питання будуть викликати емоції настільки довго, наскільки не зможемо з ними примиритися

Я особисто вважаю, що лише правда може об’єднувати й сприяти побудові здорових відносин між народами, оскільки сама постановка питання в такому стилі, що, мовляв, український народ не готовий до того, є образливою для українців. Два народи-партнери мають бути спроможними розмовляти відкрито, навіть якщо це неприємна розмова. Тому з нетерпінням чекаю на чергову зустріч Польсько-українського форуму істориків, який я, як колишній віце-президент Інституту національної пам’яті, мав честь створювати. Зустріч запланована на жовтень, стосуватиметься волинських злочинів. У дискусії візьмуть участь найвизначніші спеціалісти з обох країн.

Історичні питання будуть викликати емоції настільки довго, наскільки не зможемо з ними примиритися. У Польщі велике занепокоєння викликало ухвалення законів щодо уславлення ОУН-УПА в день візиту польського президента Борислава Коморовського до Верховної Ради, спротив викликає також формування міфу незалежної України на основі УПА. При цьому повністю випускають з поля зору темні сторони армії, яка вчинила на Волині організовані етнічні чистки.

Думаю, що разом можемо багато зробити для пошуку спільних героїв, які не будуть провокувати таких емоцій. Маю на увазі, поміж інших, Симона Петлюру. Лише в такий спосіб можемо здійснювати політику пам’яті без конфронтації, що унеможливить вбивання путінською пропагандою клина поміж народами.

 Роман Кабачій, доктор історії, експерт Інституту масової інформації 

На мою думку, постанова щодо Волині пришвидшить внутрішньоукраїнський історичний діалог, який наразі відбувається майже підкилимно. Ідеться про дискусії поміж умовно ліберальним і умовно консервативним нуртом істориків. Суспільство захоче почути (і це вже видно по запрошуваних на ефіри експертах) різне бачення цієї проблеми. У польсько-українських стосунках мусить, нарешті, діяти тверде реалістичне партнерство, а не базована на рожевих думках візія про «адвоката у Європі», який нам постійно щось «мусить».

У Польщі нині поставили крапку в тому, до чого довго йшли. Це позиція консервативних політиків. Є ініціатива заснування Ради історичної дипломатії при МЗС Польщі. Нинішній директор Інституту національної пам’яті Ярослав Шарек хоче ексгумації євреїв у Єдвабному, щоб довести, що їх убили німці, а не поляки.

Водночас, у польському суспільстві сильним є ліберальний ідеологічний нурт. Люди не забудуть миттєво, що вони в «Газеті Виборчій» читали про зовсім інший підхід до історії. Щодо України я бачу лише одиничні погляди, які йдуть в польському ключі, що, мовляв, треба визнати «геноцид». Більшість перебуває в романтичній візії, що наші герої ніколи не могли бути поганими й такого робити.

У польсько-українських стосунках мусить, нарешті, діяти тверде реалістичне партнерство, а не базована на рожевих думках візія про «адвоката у Європі», який нам постійно щось «мусить»

Фільм про Волинь Войчєха Смажовського та інші ініціативи поляків не дозволять нам заснути, будуть стимулювати рефлексії. Це не означає, що українська позиція буде монолітною. Будуть обговорення, будуть дискусії. У цьому сенсі ця постанова матиме насправді позитивний ефект. Важливо відзначити, що в Україні немає істерики щодо цієї постанови Сейму. Її формулювання є доволі обтічними: йдеться про злочини, вчинені «українськими націоналістами».

Комітет із закордонних справ Верховної Ради видав заяву, де негативно оцінив постанову польського парламенту, визнав її оцінки політично та юридично некоректними. Це було зроблено, коли український парламент пішов на канікули, і виглядає як умивання рук, що, мовляв, ми відреагували. Треба створити спільну польсько-українську комісію, щоб це справді був діалог. Звісно, якщо на це в наших парламентарів вистачить часу й натхнення.

Проблема в тому, що якраз від польської сторони можна очікувати пропозицій проведення спільних поїздок істориків, журналістів для дослідження цієї теми, а українська сторона, як завжди, буде на цьому економити й казати, що коштів нема. Відповідно, результат буде той самий.

 Леонід Зашкільняк, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії Центральної та Східної Європи ЛНУ ім. Івана Франка

Суспільна думка в Польщі впродовж останніх 20 років вперто готувалась і підводилася до нинішнього стану. Це була, як видається, цілеспрямована політика, якій навіть не змогли чинити опору польські фахові історики, а також більшість притомних людей. Незважаючи на численні зустрічі, дискусії істориків і громадських діячів з обох сторін, хтось уперто й послідовно тиснув на владні структури, ЗМІ, громадські інститути — їхні прізвища в Польщі теж добре відомі. Політика сучасної правлячої групи в цій країні зробила цю постанову реальністю.

Практично в усіх музеях сучасної Польщі про період ІІ світової війни, зокрема щодо концтаборів, можна знайти кадри про те, що конвоювали євреїв, поляків і громадян інших країн, а часом і брали участь у знищенні «українські поліцейські». Немає жодного слова про участь у цих акціях ані польських, ані чеських, ані французьких, ані голландських поліцаїв на службі гітлерівців.

Волинська трагедія — це трагедія не тільки поляків, а й українців, і тільки так її можна трактувати з історичних позицій. Загалом Україна могла би висунути подібне звинувачення у геноциді (за визначенням геноциду згідно з Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 1949 років) за знищені українські села, вбитих українців. Останніх загинуло від рук поляків і польського підпілля в роки ІІ світової війни не менше, а може, і більше, принаймні так показують деякі документи, котрі сьогодні вже вводяться в науковий обіг, а загальні втрати українців у війні втричі перевищують польські.

Практично в усіх музеях сучасної Польщі про період ІІ світової війни, зокрема щодо концтаборів, можна знайти кадри про те, що конвоювали євреїв, поляків і громадян інших країн, а часом і брали участь у знищенні «українські поліцейські». Немає жодного слова про участь у цих акціях ані польських, ані чеських, ані французьких, ані голландських поліцаїв на службі гітлерівців

Кожен воєнний злочин залишається тільки злочином, як і сам збройний конфлікт або іншими словами — війна. Але тоді треба рівноправно трактувати злочини українських повстанців, борців за волю України, і польських підпільників проти українців в роки тої страшної війни. До цього не зайвим було б додати і злочини проти українців у 1917 — 1918 роках, впродовж усього міжвоєнного періоду. Вони дуже добре підпадають під визначення пункту ІІ Конвенції 1948 року.

Одне слово, розповідати історію цих подій можна і треба. Але чесно й відверто, з врахування України й українців як суб’єктів європейського розвитку, а не «випадкового» сусіда Польщі. Незважаючи на все і знаючи, що поляки, як й інші народи, мають різні погляди, я все ж таки оптимістично дивлюсь у майбутнє.

Інсценований «наступ» польських шовіністів і великодержавників є звичайною антиукраїнською акцією, що лежить в одному ряду зі збройною та інформаційною війною проти України, яку провадить вже багато років Росія та її правителі. Вивищення великодержавних намірів зіграло з польськими політичними елітами злий жарт у 1939 році.

Сподіваюсь тільки на одне: по-перше, найближче майбутнє підважить амбіції нинішніх політичних керманичів Польщі; по-друге, за останню чверть століття українці й поляки налагодили численні й міцні зв’язки і домоглися справжньої приязні між двома народами. Ця приязнь, спираючись на молоді освічені покоління поляків і українців, пробудить розум від сну і залишить у минулому «тіні чудовиськ».

 Ярослав Грицак, доктор історичних наук, професор Українського католицького університету 

До  останнього часу польській еліті вдавалося утримуватися від того, аби приймати такі резолюції. Я був учасником акції польсько-українського примирення, і я знаю, як це було непросто, часом це робилося дуже великою ціною. Останній раз це було в 2013 році. Тоді обидві сторони виявилися на висоті.

В Польщі до влади прийшла політична сила, яка хоче перекреслити усі здобутки Польщі за останні 25 років, зокрема, це сила, яка хоче поруйнувати конструкцію європейської історичної пам’яті, яка була побудована на примиренні. ПіС (партія «Право і Справедливість» — ред.) — це  та еліта, яка пробує здійснити самовбивство Польщі. Ідеться про частину польської еліти, це не вся еліта. Проблема в тому, що вона має стабільну підтримку в сучасному польському суспільстві — близько 40 %. Але  я бачу це як епізод. Стратегічно ця постанова навряд чи щось змінить у відносинах між Києвом і Варшавою. Крім ПіСу, є ще правіша сила — партія «Кукіз'15», яка займає зараз ксенофобську позицію. Вони обіцяли переглянути польську позицію щодо Волині.

Проблема полягає також в тому, що  історична пам'ять поляків скорочується, вона не сягає далі періоду Другої світової війни. Коли поляки говорять про Волинь, вони не хочуть говорити про те, що сталося до Волині, що сталося у 1918 — 1919 роках, у 1938 році тощо. І так виглядає, що ця різня береться нізвідки, тільки тому що були українські націоналісти. Це дуже небезпечне явище.

Ми маємо розуміти, що для поляків Бандера – це дуже негативний герой. Що б ми не говорили, що б ми не робили, для значної частини польського суспільства він був, є і залишається бандитом. Чомусь відбувалися такі збіги, що коли польський президент Броніслав Коморовський приїздив до Києва чи коли український президент Петро Порошенко їздив до Варшави на саміт НАТО, тут же в Україні ухвалювалися рішення про Бандеру, Шухевича, про зміну назв вулиць. Поляки бачать в цьому закономірність.

Хто б не прийшов до влади у Києві та у Варшаві, вони будуть вважати один одного стратегічним союзниками, зокрема, тому що є поруч Росія. Ця резолюція є скоріше епізодом і навряд чи стратегічно змінить польсько-українські стосунки

Водночас, ми маємо бачити, що мають місце певні позитивні елементи в польсько-українських відносинах. Представники польської та української політичних еліт та інтелектуалів обмінялися листами, де вони попросили вибачення. Ідеться про польських політиків, які нині не належать до правлячої партії, але зберігають свій вплив. Символічний акт Порошенка у Варшаві, коли він схилився на коліна перед меморіалом волинським жертвам, є актом довшої засяги.

Я вважаю, що, попри всі заяви, цей епізод мине, останній сплеск буде у жовтні, коли покажуть фільм польського режисера Войцєха Смажовсьткого про Волинь, а він дуже провокативний. Далі після листопада відбудеться повернення до реальності. Хто б не прийшов до влади у Києві та у Варшаві, вони будуть вважати один одного стратегічним союзниками, зокрема, тому що є поруч Росія. Ця резолюція є скоріше епізодом і навряд чи стратегічно змінить польсько-українські стосунки.

 Олександр Зінченко, український історик, радник голови Українського інституту національної пам’яті 

Постанова Сейму щодо Волині — це спроба переглянути попередні напрацювання. У 2013 році в польському парламенті події розгорталися схожим чином, але тоді була проголосована постанова в редакції, яку запропонувала тодішня правляча партія «Громадянська платформа». Тодішню опозицію з «Права і справедливості» ті формулювання не влаштовували, і вони провели їхню ревізію 22 липня.

Це неприйнятно, коли політики намагаються голосувати історичні факти. Вони, звичайно, можуть спробувати проголосувати будь-які факти, навіть силу тяжіння Землі, але вона від цього не зміниться. Так само, якщо ставити на голосування кількість жертв певного конфлікту, то від цього історичні факти не зміняться. Якщо польські дослідники кажуть, що жертвами цього конфлікту стали до 100 тисяч поляків, а політики кажуть, що понад 100 тисяч поляків (або як у попередній редакції постанови – «сто і кількадесят тисяч»), то постає питання: якщо політики сформулюють це в інший спосіб, ніж історики, то це вплине на кількість реальних жертв? Це небезпечний шлях, коли політики починають диктувати історикам, що ті мають говорити.

У постанові йдеться про те, що українське цивільне населення ставало жертвами «akcji odwetowych», тобто акцій у відповідь. Я хотів би запитати в авторів постанови, за що відповідали українські діти або жінки, які ніколи не брали зброї до рук? У Польщі часто звучить, що українці релятивізують, тобто виправдовують злочини ОУН і УПА, але ж сам термін «акція у відповідь» є виправданням злочинів польських парамілітарних формацій: Армії Крайової, Батальйонів хлопських, Національних сил збройних, яких ця постанова Сейму визначає виключно як героїв і оборонців цивільного населення.

Ми маємо взаємну асиметрію пам’яті про минуле, і ця постанова не долає її, а тільки закріплює, підсилює упередження та стереотипи щодо українців

Є українські невинні жертви цього конфлікту. Є їхні родичі. Постанова польського Сейму щодо них є абсолютно несправедливою. Ідеться про тисячі людей. Ми можемо говорити про Сагринь, Павлокому, Верховини, про десятки інших сіл. Я вже бачив такі реакції українців: «Мого діда вбили, хоч він ніколи не тримав зброї в руках, а тепер ще й мене звинувачують у тому, що я геноцид влаштував?!»

Ми маємо взаємну асиметрію пам’яті про минуле, і ця постанова не долає її, а тільки закріплює, підсилює упередження та стереотипи щодо українців.

Я запитав кількох польських знайомих, чи знають вони, скільки українців загинуло, звільняючи територію Польщі від нацистів у 1944 — 1945 роках? Більшість каже, що ні. Згідно з інформацією Національного музею історії України, ідеться приблизно про 700 тисяч. Коли запитую про кількість загиблих польських військових, то теж не знають. Історики називають цифру в 240 тисяч солдатів і офіцерів протягом війни. Тобто українців у боях із німцями на території Польщі загинуло у кілька разів більше, ніж польських вояків. Але коли про це нагадуєш – у відповідь лунає: «А до чого тут Волинь?» До того, що окрім як про ці події, – більше ні про що не говорять, і це формує ставлення до українців, як нації.

Також у польській колективній пам’яті не функціонує той факт, що однією з причин польсько-українського конфлікту було те, що Польща у міжвоєнний період стала на шляху української незалежності. Колись на це звертав увагу польський політик, діяч антикомуністичної опозиції Яцек Куронь: «Україна Польщу ніколи не позбавляла незалежності, а Польща Україну – з певністю двічі».

Нині у польській політиці нема таких, як Куронь. Польські політики усе частіше говорять про те, що «треба відкинути педагогіку сорому» у історичній політиці. Чи це значить, що декого у Польщі гойднуло у бік до політики безсоромності? Постанова Сенату та Сейму порушує логіку діалогу. Для діалогу важливо не перетягти іншого на свій бік, а почути, зрозуміти й прийняти його позицію.

 Георгій Касьянов, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу новітньої історії та політики Інституту історії України НАН

Українсько-польські відносини — набагато об’ємніше явище, в якому політика пам’яті — невелика, але важлива ділянка. Рішення Сейму дещо псує загальний позитивний фон, але не може вплинути на відносини в цілому. Набагато небезпечніше те, що в Польщі (як і в Україні) зростає ксенофобія, ніяк не пов’язана з меморіалізацією подій на Волині. І це явище вже торкається українців. У цьому сенсі рішення Сейму може спрацювати на ескалацію ксенофобії.

З українського боку найнебезпечнішим буде пошук «симетричної відповіді» — ті, хто буде її шукати, стануть на один рівень з кресовими і комбатантськими товариствами, правими і популістами, які добивалися ухвалення цієї постанови Сейму. Це буде шлях до загострення та ескалації конфлікту.

Зауважу, що негативну роль відіграють медіа, які зосереджуються на конфлікті і дуже мало висвітлюють діяльність, спрямовану на порозуміння. Якщо подивитися на публікації — виглядає так, нібито існує тільки ухвала польського парламенту й ті політики, «інтелектуали», які її підтримують/критикують. Але, крім скандалу, є люди, які налаштовані на діалог. Отож, треба більше говорити з ними і про них.

Поляки висловили жаль з приводу рішення Віктора Ющенка про вшанування Бандери званням Героя України. Але українсько-польські відносини від цього не зіпсувалися. Зараз Порошенко висловив сум з приводу рішення Сейму. На мою думку, цього достатньо

Українські критики постанови Сейму (а її легко критикувати, бо це кон’юнктурний політичний акт), які боронять право України звеличувати тих, хто в ухвалі названий як виконавці геноциду, потрапляють в логічну пастку. Вони уславлюють ОУН-УПА, Бандеру, не хочуть визнавати за ними «певні недоліки», кажуть — це наше суверенне право, кого шанувати. У цьому разі вони мають визнати суверенне право польської сторони шанувати своїх і засуджувати тих, хто вчинив військовий злочин.

Позиція українських ушановувачів Бандери і бандерівців нагадує позицію Москви у питанні про визнання Голодомору геноцидом: ті так само обурювались українськими рішеннями, говорили, що це погіршить братерську дружбу, посіє ворожнечу між народами... Поляки висловили жаль з приводу рішення Віктора Ющенка про вшанування Бандери званням Героя України. Але українсько-польські відносини від цього не зіпсувалися. Зараз Порошенко висловив сум з приводу рішення Сейму. На мою думку, цього достатньо.

Частина поляків вважає ОУН-УПА вбивцями поляків. Частина українців вважає їх героями. Це не є підставою, щоб роздмухувати конфлікт пам’ятей між цими групами, виводити його на рівень міждержавних, міжнаціональних, міжнародних відносин. Ті, хто хоче конфлікту, нехай тішаться їм у своєму власному пеклі, але нехай не нав’язують квитки до нього всьому суспільству.

 Лукаш Адамський, польський історик, заступник директора Центру польсько-російського діалогу та порозуміння

Поштовхом для постанови Сейму стала героїзація УПА в Україні, заборона критики сенсу діяльності цієї організації в декомунізаційних законах. Постанова Сейму 2013 року мала подібний зміст, але замість терміну «геноцид» вжила правовий евфемізм «злочин з ознаками геноциду».

Проблема полягає в тім, що українська сторона була абсолютно не готова до такого повороту, є небажання визнати на державному рівні відповідальність УПА за злочини, скоєні в 1943 — 1944 роках.

У польської сторони є емоції з приводу того, чому Україна, яка сьогодні бореться з російською агресією, яка показала всьому світу своє прагнення до незалежності, так швидко перейшла до пропагування історичних діячів, які негативно сприймаються в Польщі.

Водночас, не варто занадто емоційно сприймати термін «геноцид». Це правове поняття. Поляки, приміром, визнали геноцидом знищення польськими загонами білоруського села в 1946 році. Крім того, в Польщі є частина електорату, яка давно прагнула визнання на офіційному рівні їхніх страждань.

Проблема полягає в тім, що українська сторона була абсолютно не готова до такого повороту, є небажання визнати на державному рівні відповідальність УПА за злочини, скоєні в 1943 — 1944 роках

У Польщі дехто з тих, хто вважає себе посередниками у польсько-українському діалозі, казали, що цю тему треба сховати під килимом. Це була погана стратегія, бо вона тільки зрадикалізувала тих, хто прагнув визнання, і частину польської політичної еліти.

Серед польських істориків є консенсус щодо того, що відповідальність за Волинську різанину несе саме УПА. Майже повна одностайність Сейму у голосуванні за резолюцію також доводить, що цей консенсус є і посеред правлячої політичної еліти. Українцям варто задуматися над тим, а звідки таке польське ставлення до УПА й чи не припустилися вони якихось помилок у власній політиці пам’яті.

15 — 16 років тому вийшла книга польських дослідників Владислава та Єви Самашко. Вони розмовляли зі свідками тих подій, опрацювали всі можливі джерела. Вони казали про 35 — 40 тисяч польських жертв, чиї імена та прізвища ми знаємо. Деякі свідки говорили про те, що були знищені цілі родини, після них нікого не лишилося, тому ми сьогодні про них не знаємо. За допомогою методу екстраполяції було визначено, що загальна кількість жертв могла сягати й 120 тисяч. Було також кілька ексгумацій.

Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович просуває тезу симетричності у протистоянні поляків та українців на Волині, тобто що акції УПА не мали одностороннього спрямування. Це викликає негативну реакцію і доходить справа до певного психологічного клінчу.