ENRU

«Волинь»: як суперечливий блокбастер вплине на українсько-польські відносини

У Польщі виходить на екрани головний історичний фільм року – «Волинь». Це художній погляд одного з найвідоміших режисерів Польщі Войцеха Смажовського на події 1939 — 43 рр. на Волині, де відбувалися масові вбивства етнічних поляків німцями та українцями.

Масштабне кіно з рекордним бюджетом ще до появи на екранах викликало шквал суперечок. Деякі українські інтелектуали, ще не бачивши фільм, назвали його пропагандистським. Натомість режисер заявляє, що стрічка спрямована «проти націоналізму та ненависті». Це перший масовий культурний продукт про Волинську трагедію, знятий у сучасній Польщі.

Громадське зібрало коментарі відомих світових істориків та діячів культури – Тімоті Снайдера, Сергія Єкельчика, Даріуша Столи, а також української композиторки Маріанни Садовської, якій довелося відповідати на питання сина про Волинь – про сам фільм, події на Волині і те, як стрічка вплине на українсько-польські стосунки.

«В комуністичній Польщі трагедія Волині не обговорювалась»

 Даріуш Стола, директор Музею історії польських євреїв у Варшаві

Я чув деякі дуже хороші відгуки про фільм. Зйомки тривали дуже довго. Кінорежисер дуже хороший, хоча всі його фільми страшні. І цей теж буде таким.

Фільм дуже напружений, про жахливі речі, про зло в людському житті. Попередні фільми були про зло в приватному житті людей, на цей раз —мова про суспільне зло. Зло, яке вивчає соціальну динаміку. Як я розумію, фільм про погані сторони націоналістичних емоцій і, особливо, про взаємну ненависть серед людей. Як же сталося, що цей процес триває і досі? Звичайно, ми маємо довгу історію і це питання в комуністичний період було табуйоване.

Такої теми, як масові вбивства, не було в комуністичній Польщі, теми масових вбивств на Волині чи в східній Галичині — ці речі не обговорювались. Хоча, звісно, хотілось би наголосити на операції Української Повстанської Армії в післявоєнні часи біля польських кордонів. Минуло багато часу, і я вважаю абсолютно нормальним говорити про ці речі.

Цю тему загострюють люди з найбільш агресивними та ксенофобськими настроями. Це комбінація з найагресивніших людей, які одночасно бажають бути і в ролі жертви. Це погана атмосфера, якби ми почали говорити про це завчасно, то може б і не сягли такого напруження

Питання лише в тому, як про це говорити. Чи повинні ми поважати інших людей? Чи повинні ми узагальнювати провину? Є хороші способи говорити. Я історик, і я зробив деякі дослідження про польсько-єврейські відносини. У вас також є дуже напружені теми про поляків та євреїв, але ми відчуваємо значний прогрес у дискусіях на цю тему. Мені здається, що ми можемо зробити подібний прогрес і в розмові про Волинь та Східну Галичину в 1943 році.

Нинішня політична атмосфера у Польщі погана для обговорення. Вона не сприятлива для серйозних політичних дискусій, в якій поважатимуть роль всіх учасників. Що не менш цікаво, це те, що цю тему загострюють люди з найбільш агресивними та ксенофобськими настроями. Тобто, це комбінація з найагресивніших людей, які одночасно бажають бути і в ролі жертви. Це погана атмосфера, але якщо ми б почали говорити про це завчасно, то може б і не сягли такого напруження. Це поганий час, але якщо говорити про жахливе минуле, то для таких розмов завжди поганий час.

У польському кіно після повалення комунізму було багато історіографії. Історики зробили дійсно серйозну роботу, показавши Катинську трагедію. Тоді це стало головною мистецькою подією. Я думаю, що «Волинь» буде першою стрічкою, яка поєднує художню цінність і масове охоплення. Кіно привертає увагу багатьох людей. Завдяки кіно стають загальновідомими певні події, про які до того знали лише родичі людей, яких вони напряму стосувалися. Це буде прецедентом сильного фільму, який може зачепити масову аудиторію. Я не знаю, якими будуть наслідки — добрими чи поганими. Але я би не спекулював на цій темі.

Чисельно Волинь — це не така велика трагедія, якщо врахувати, що шість мільйонів польських громадян, більше половини з них — євреї, загинули під час Другої світової війни. Кілька сотень тисяч людей, які вбитих на Волині і в Східній Галичині — це статистично не дуже багато.

Цю тему замовчували в часи комунізму. Саме тому це схоже на різанину, але не через масштаби трагедії. Так, такого роду жорстокість — це жахливо; але це поєднання масштабу і багатьох років забуття. Це свого роду надмірна реакція на подію багаторічної давнини. До того ж, як я вже сказав, загалом ми спостерігаємо зростання ксенофобських та шовіністських настроїв, мови ненависті, спекуляцій на почуттях жертви.

«Польські інтелектуали мають сказати, що цей фільм — міфологія»

 Сергій Єкельчик, історик, професор університету Вікторії (Канада)

Я як викладач історії дуже часто стикаюсь з історичними фільмами і вони, звичайно, втілюють певну міфологію. Вони, звичайно, втілюють бачення національного минулого, яке є власне інструментом націотворення. І в цьому, насправді, є і складність, і можливість також. Для українців особливо. Оскільки ми говоримо про націотворення, то мусимо розуміти, що воно відбувається також не лише у нас, але воно відбувається і в інших країнах. Воно може відбуватися у протилежних напрямках, тобто творення жертви, творення ґвалтівника і вбивці — ці процеси між собою пов’язані. І реально мусить відбутися процес критичного погляду на ці міфології, щоб бачити ці виклики.

І та, й інша нація були задіяні в інших історичних подіях минулого, які тепер ми можемо кваліфікувати як масове насильство. В історії українсько-польській є багато воєн, є багато різанин. Це не лише єдиний епізод, а один з низки епізодів. Наші сусіди польські, для них це є центральним аспектом міфології та національної міфотворчості. У нас також є центральні аспекти міфології та міфотворчості, і ми дуже боляче реагуємо, коли представники інших націй відмовляються їх визнати.

Отже, тут йдеться насправді про те, що ключ до рішення у тому, щоб критично почати з себе — визнати, що в нашій історії є критичні моменти. І тоді ця друга сторона, наші партнери, також визнають, що в їхній історії теж є такі моменти, що було колоніальне панування, що були повстання, що була жорстокість, що були вбивства, що це було з обидвох боків. Це створить таку рамку, систему для осмислення фільмів, яка дозволить людям сприймати їх як висловлення масової опінії, висловлення національної міфології сусідів.

Якщо ми будемо без кінця заперечувати кожен польський історичний міф, а вони наш — то так ми дуже далеко підемо, тобто насправді нікуди не зрушимось

Тобто, це не викликало би в такому разі негайного заперечення, бо якщо ми будемо без кінця заперечувати кожен польський історичний міф, а вони наш — то так ми дуже далеко підемо, тобто насправді нікуди не зрушимось.

Якби кожен з нас, і так само польська публіка, почала в першу чергу з себе, в контексті цього фільму би означало, що якщо це навіть прекрасний естетичний продукт, якщо це навіть дуже гарний фільм, — мусять бути польські критичні інтелектуали, польська інтелігенція, яка б взяла голос, і сказала б, що це все-таки міфологія. Ми мусимо знати, що в такий спосіб ми творимо образ іншого нашого сусіда як ворога та ґвалтівника.

Так само мали б поводитися й інші народи, які мають критичні точки співіснування, співненависті та співборотьби. Фактично, чому я кажу «спів», бо історії вони між собою переплетені настільки сильно, що їх насправді не розірвеш на дві частини. Тобто вибору у нас нема, але голос польських інтелектуалів мусив би бути піднесеним. І водночас ми маємо зрозуміти, чому польська масова свідомість, чому польський масовий глядач піде на такий фільм. Саме тому, що ми маємо такий самий вбудований імпульс в собі, що ми дивилися б на фільм, що творить нашу віктимність і творить нашу націю в такий спосіб.

Польща пройшла інший шлях, ніж Україна — в Польщі вже в 90-ті роки відбувалися дискусії істориків та громадськості про те, яку роль відіграли поляки у Другій світовій війні. Там же було поставлено традиційний наратив віктимності і того, що Польща була жертвою Німеччини та Радянського Союзу, що поляки фактично не брали участі у тих кривавих подіях. Хоча поляки були не лише жертвами, але вони також брали участь у масових вбивствах, вони також були вбивцями. Коли вони стали на політичній арені, то це викликало певну реакцію, яка тепер висловлюється у повороті праворуч, у більш консервативний бік. Те, що ми бачимо, — це частина цього повороту, а з цього випливає, що політика зміниться знову. Ці питання знову виринуть на публічну арену для обговорення. Тоді як в Україні такого ще публічного обговорення не відбулося.

Насправді, 75-та річниця Бабиного Яру здається мені дуже важливою можливістю, бо це стає центральним пунктом культурного конструювання нової нації, нації політичної, яка не покладається на історичні міфології, а яка наголошує, що кожне життя, незалежно від того, чи це герой нашої етнічної групи, чи не нашої. Кожна людське життя має таку саму ціну і всі ці люди були громадянами нашої землі, нашої України (хоч вона тоді і не називалась так, а була УРСР), вони жили на цій землі. Якщо вони б лишилися живі, то вони були б громадянами нашої держави. Це наше минуле і ми маємо відповідальність бачити в цьому минулому не лише націотворення, а матеріал для критичного погляду на наші власні уявлення про світ. Тобто це допомогає уникнути комплексу віктимності.

Якщо стати у критичну позицію щодо цих національних міфів, то можна дійти до порозуміння про цінність людського життя. Це насправді сучасне європейське розуміння, сучасна тенденція гуманістичного підходу до розуміння воєн та насильства, яке грунтується на критичному підході до історичних міфів

Насправді, Україна існувала в системі тоталітарних держав. І Радянський Союз, і гітлерівська Німеччина зробили дуже багато шкоди на нашій землі, але з цього не випливає, що українці не мають нести відповідальності і обов’язку розібратися у цьому складному минулому, не пропускаючи складних сторінок. Якби і Україна, і Польща прийшли до такого діалогу, то вони б змогли зрозуміти один одного значно краще, бо нема ради на те, щоб поєднати два національні віктимні міфи. Якщо ми жертви, то вони — вбивці, і якщо ми — вбивці, то вони — жертви.

Натомість, якщо стати у критичну позицію щодо цих національних міфів, то можна дійти до порозуміння про цінність людського життя. Це насправді сучасне європейське розуміння, сучасна тенденція гуманістичного підходу до розуміння воєн та насильства, яке грунтується на критичному підході до історичних міфів. Хоча ми й розуміємо, що в масовій культурі вони відіграють дуже важливу роль - як в Україні, так і в Польщі.

«Волинь для Польщі – один з найбільших історичних  шрамів ХХ століття»

 Тімоті Снайдер, історик, професор Єльського університету (США), фахівець з історії Східної Європи

Волинь – це земля, де міжвоєнна польська держава була відносно толерантною, принаймні до 1938 — 1939 років. У 1938 — 1939 вона вже не була такою: закривала православні церкви, наприклад. Але протягом більшої частини міжвоєнного періоду вона була толерантнішою, ніж на Галичині, тому на Волині була менша напруга. З іншого боку, українські націоналісти були значно сильнішими на Галичині, ніж на Волині.

Тоді ж чому масивні етнічні чистки почалися саме на Волині, а не на Галичині? Відповідь на це питання пов'язана з потрійною окупацією цих територій.

Бо спочатку приходить радянська влада і руйнує польські державні структури – які є досить м'якими, бо поляки були досить маленькою меншістю на Волині. Більшість населення складали українці.

Потім приходять німці і вербують чимало українців до сил німецької поліції. Ці українці займаються багатьма речами: вони підтримують мир, вони займаються правоохоронною діяльністю. Але вони також співпрацюють з німцями у здійсненні Голокосту. Вони вчаться, наприклад, тому, як оточувати села, як хапати людей та вбивати їх.

Ви не можете пояснити УПА тільки як прояв українського націоналізму. УПА народжується через множинну окупацію українських земель. І через те, що українські націоналісти добре знають: молоді люди можуть воювати на обох сторонах

Потім знову приходить Радянський Союз. І це вже третя окупація. Тоді формується УПА. Бо деякі українські націоналісти розуміють, що коли прийде радянська влада, вона забере українську молодь і зробить з них червоних партизанів. Але вони, ці націоналісти, цього не хочуть. Вони хочуть, щоб українська молодь формувала загони націоналістичних партизанів. Тож вони вирішують створити такі загони. Їм вдається зібрати багато українців, що служили в східно-німецькій поліції. Так вони формують УПА.

Те, що я зараз описую, — це коректний опис того, що відбулося. Але він йде всупереч усім національним версіям цієї історії. Ви не можете пояснити УПА тільки як прояв українського націоналізму. УПА народжується через цю множинну окупацію українських земель. І через те, що українські націоналісти дуже добре знають: молоді люди можуть воювати на обох сторонах, — і це вони справді часто робили.

Тож формується УПА, і перша річ, яку вона робить, — це етнічні чистки поляків. Чому? Бо УПА вважала, що поляки, радше за все, співпрацюватимуть з радянською владою, коли та прийде на Західну Україну. І це, можливо, було правдою, тому що ці поляки радше віддали би перевагу радянській владі, ніж українським націоналістам. Потім поляки відповіли на дії УПА, почавши зі свого боку вбивати українців.

Тож цю історію неможливо зрозуміти тільки в національних поняттях. Якщо ви хочете створити міфологізовану історію ОУН і не зважати на те, що ці люди раніше працювали на німців, у німецькій поліції, а потім могли приєднатися до радянських партизанів, — тоді ви отримаєте приємний національний міф, але він навряд чи відображатиме те, що справді відбулося.

Правда ж полягає в тому, що ці трагедії стали можливими через множинне руйнування державних структур, яке відбулося на цих землях.

Для українців дуже важливо зрозуміти, що Волинська трагедія значно важливіша для поляків, ніж для українців. Зазвичай які би події не відбувалися в історії, вони були гіршими для українців. Друга світова війна була гіршою для українців. Сталінізм – так само. І загалом українська історія у ХХ столітті значно жахливіша, ніж польська історія.

Волинь, однак, є єдиним винятком. Бо на Волині справді загинуло більше поляків, ніж українців. І тут трагедія була справді односторонньою, особливо на початку. Тож важливо, щоб українці зрозуміли: Волинь є справжньою пам'яттю для поляків. Це не просто політичний конструкт. Тому коли деякі українські історики виступають на телебаченні з тезою, що тут йдеться про політтехнології, для поляків це образа. Бо Волинь – це не політична технологія. У Польщі справді є пам'ять про цю трагедію, бо вона насправді відбулася. Поряд із Катинню для Польщі Волинь є одним із найбільших історичних шрамів ХХ століття.

Поляки теж мають зрозуміти, що в українців подібних шрамів більше. І я думаю, що коли поляки говорять про українців та Волинь, вони мають запитати себе: чи ми замислювалися над тим, чи визнаватимемо Голодомор геноцидом

Але поляки теж мають зрозуміти, що в українців подібних шрамів більше. І я думаю, що коли поляки говорять про українців та Волинь, вони мають задавати собі питання: чи ми замислювалися над тим, чи визнаватимемо Голодомор геноцидом? Чи ми замислюємося над тим, яким жахливим був Великий терор у Радянському Союзі? Іншими словами, мені здається, поляки мають осмислити всі ті речі, які були гіршими в Україні порівняно з Польщею, і переконатися, що вони пам'ятають про все, що відбулося в Україні, перш ніж вимагати в українців, щоб вони зрозуміли Волинь так, як поляки її зрозуміли.

Але загалом моя відповідь про Волинь полягає в тому, що ці речі слід залишити історикам. І не дуже розумно, коли лідерство в цьому процесі захоплюють політики та кінорежисери.

Крім того, дуже важливо для Києва та Варшави визнати, що інтереси їхніх держав – це одна річ, а знайдення правди про те, що відбулося в минулому, — це інша річ. І якщо ви плутаєте ці речі, ви можете нашкодити інтересам своєї власної держави. Тому буде абсурдно і трагічно, якщо державні відносини між Польщею та Україною зазнають шкоди через те, що немає згоди між усіма про волинські події. Щодо Волині дуже довго не буде повного консенсусу. Але є вагомі причини, через які польській державі та українській державі варто порозумітися.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Про Бабин Яр, Голокост, Голодомор, Волинь — інтерв'ю з істориком Тимоті Снайдером 

 

«Я зрозуміла, що запізнилася, коли мій син прийшов до мене з питанням про Волинь»

 Мар'яна Садовська, українська композиторка і співачка

Я думаю, що завжди час говорити про такі речі. Мені завжди смішно, коли говорять: «Ми закінчимо війну, а тоді будемо розбиратись з різними справами, які важливі в суспільстві». Ні — зараз, сьогодні й вже.

Я можу сказати тільки про себе. Повернувся мій син додому і каже: «Мамо, я щойно чув по німецькому радіо програму про Волинь. Що це було? Що це було в Україні, чому українці вбивали?». І виявляється, що мова йде про фільм «Волинь», знятий у Польщі, що на німецькому радіо йдуть репортажі й уже з’являється однобічна та пропагандистська версія. Моя дитина приходить до мене з цими питаннями, і я розумію, що я вже запізнилась, що я повинна була першою розповідати своєму синові про такі речі. Тому, мені здається, що зараз — саме час.