Військовий із позивним Дід про різницю з 2014-м, штурмовиків і мобілізацію

« Поки депутати не побувають на передовій — нічого не зміниться ». Так вважає Володимир на позивний Дід. У цивільному житті він — підприємець. Міг би й далі вирощувати овочі та продавати їх, але 26 лютого 2022 року пішов до військкомату. Сьогодні йому 51, він ходить на штурми, а військові розповідають про нього справжні легенди.

За яку перемогу ми воюємо, чи можна домовлятися з росіянами, навіщо потрібна жорстка мобілізація та як працюють із новобранцями — читайте в матеріалі hromadske за розмовою з Дідом у «++ подкасті».

Якою була війна у 2014-му

Війна у 2014-му здавалася жорсткою. Ми тоді не знали, що вона буває різною. Були обстріли, були жорсткі бої під Дебальцевим, був Іловайський котел, Донецький аеропорт. Були й трохи слабші бої — такі, як за Широкине. Ця війна набагато жорсткіша. 

Коли я вернувся з АТО, то чув: «вас туди ніхто не посилав». Коли оформлював пільги, мені особисто людина на державній посаді сказала: «Ми вас туди не посилали». Якби то був чоловік, то я б, звичайно, дав по фізіономії. Це була жінка, та все ж держслужбовиця! Прикро, коли чуєш такі речі, коли тобі людина таке каже.

Є люди, яким цього не зрозуміти. Може, хтось і чекав на той «русскій мір». Але нам він не потрібен, тож робимо, що маємо робити. Аби їхня мрія не здійснилась.

Про повернення до війська у 2022-му 

Я розумів, що таке війна і що повномасштабне вторгнення — це не жарти. Розумів, що будуть захоплені міста, будуть захоплені села. Ми ще з 2014–2015-го усвідомлювали, що війна одним днем не закінчиться. Ми свідомо пішли воювати. Ми знали, куди йдемо.

Багато хто показав у цій війні своє справжнє обличчя. Зокрема ті, кого ти вважав другом. Ця війна розставила багато на свої місця. Тепер розумієш, хто твій справжній побратим, а хто ні. Тоді люди йшли свідомо — хто розумів, що відбувається.

Багато хто за це віддав життя, багато вже фізично не витримує. Є обмежено придатні, поранені, контужені, з інвалідністю. А що далі? Чому інші не хочуть мобілізовуватися?Володимир, військовий на позивний Дід

Ми всі боїмося, бо це життя. Кожен хоче жити. Та щоб нормально жити в цивільному житті, потрібно щось робити для цього. Ми теж не вічні, ми теж закінчуємося, у нас щодня втрати. Є поранені, є загиблі. А заміни немає. Вже рік, як ми заїхали — досі ми без ротації, без нічого. Ми постійно на «нулях». 

Про штурми

Свій перший штурм я пам'ятаю дуже добре. Ми потрапили тоді у Великі Новосілки, були відряджені до 37 батальйону й штурмували Новодонецьке.

Коли безпосередньо йде штурм — ти на адреналіні. Ти просто робиш ту роботу, яку маєш робити, щоб зберегти життя особового складу, щоб себе не підставити під кулі й обстріли. А висновки починаєш робити, коли вже все закінчилося.

Не боїться, як кажуть, — тільки повний дурень. У кожної людини є відчуття страху. Кожен це розуміє. Дехто показує цей страх, а хтось не показує. Але, повірте, у кожного сердечко б’ється набагато швидше, ніж коли на оборону стоїш або десь у тилу.

Ми аналізуємо кожен штурм, працюємо над своїми помилками. Проте хоч як би ідеально ти не планував, ніколи не виходить, як задумав. Коли ми вже виходимо, все це обговорюємо. Проходимо злагодження, на полігоні займаємось, як є час. Робимо висновок із попереднього штурму — і наступний плануємо вже по-іншому. І так кожен штурм.

Штурми ніколи не бувають однакові. Аналізуєш усе. Так само й людей підбираєш. Обираєш таких, які знають, куди йдуть. Розуміють, для чого це робиться. Туди силою не тягнеш. Щоб піти на штурм, людина свідомо повинна того хотіти. Тоді результат вдалий.

Свіжих людей, які потрапляють до нас, ми одразу ні на бойові не ставимо, ні на штурм не даємо. Людина має звикнути до особового складу, а ми повинні розуміти, на що вона здатна.Володимир, військовий на позивний Дід

Вже потім ми долучаємо новеньких до групи, де є 5–6 більш досвідчених бійців. Приєднуємо одного «карандаша» — так називаємо ще необстріляних — той поступово втягується.

Також дивимося, хто витягує за станом здоров'я, хто психологічно витягує. Є люди, які психологічно не готові йти на штурм. На оборону вони погоджуються, виконують свої завдання — в окопах, у траншеях. А до штурму психологічно не готові. Багато людей ламається, коли є втрати. Добре, якщо «трьохсоті»; погано, коли «двохсоті». Тоді вже важче: багато людей після цього не готові на штурм іти. Вони залишаються на обороні. 

Про дім

За три роки я був удома три рази. По 10 днів, ще плюс 2 на дорогу. Спочатку ми рік майже не ходили, бо не вистачало кадрів. А коли прийняли закон про відпустку, тоді нас почали відпускати. Я два рази був у відпустці та третій раз був на реабілітації після поранення — то потрапив додому.

Вдома зустрічають і діти, і жінка. Але, скажу прямо: ми трохи вже здичавіли. Вдома 3–4 дні, і все — тобі чогось наче не вистачає. Ти постійно думаєш: там твої побратими, твій особовий склад. Жінка каже: «тобі ніби ще 2–3 дні тут, але ти вже думками весь там». Тілом ти вдома, а думками — там. Особливо, коли знаєш, що на позиціях буває різне: переживаєш, як воно там, як побратими.

Тиша насторожує. Ми звикли, що тут бахкає — і ти в будь-якій позі заснеш, якщо заморений. А додому приїдеш — і оця тиша… Десь якийсь легкий шурхіт — і вже реагуєш.Володимир, військовий на позивний Дід

Погано, що ми віддаляємося від сім’ї, перестаємо її розуміти. Життя ділиться вже на дві частини. Домашнє й армійське. І вони несумісні. Не знаю, чому так.

Як це виправити? Потрібен час. Потрібен час, щоб психологічно відновитися. Бо, скажемо так, у кожного психіка порушена. Після контузій, після цього всього ти дивишся інакше на це життя.

Найприкріше, що когось ця війна «не стосується». Спочатку наче всі все розуміли. Та щойно трохи від своїх міст відкинули ворога — все, ми далі не підемо. У нашому місті спокійно, ми живемо собі спокійним життям. Це погано.

Про мобілізацію

Я більш прихильний до того, що воювати мають усі. Ми вже фізично виснажені. Має бути жорсткіша мобілізація, щоб було більше підрозділів, більше бригад, батальйонів. Як у 2014–2015-му: ми заходили на 45–65–90 діб, а потім на якийсь час нас виводили, потім знову заходили. Було б трохи легше.

Тоді хоч трохи людина відпочивала — і психологічно, і фізично. Зараз нам не вистачає цієї заміни, щоб трохи вивести людей, доукомплектувати, відпочити. От для цього й потрібна мобілізація. Жорстка мобілізація.

Про поранення

Ми тоді не штурмували, ми тільки заїхали в оборону. Заїхали на точку, а там були голі позиції. На одній позиції була ямка по коліно, на другій — по пояс, на третій — узагалі не було нічого, чиста лісосмуга. Ми заїхали десь в обід. А під вечір надійшла команда від комбата, що нашою вулицею в селі рухається танк і 15 російських піхотинців. Ми одразу взяли «атешки» й вийшли його зустрічати. Бій почався приблизно о 9 годині вечора. Так три доби обстріл і не припинявся. 

У нас тоді було багато «трьохсотих». Були й «двохсоті». Мене 20 лютого десь о 12:30 поранили. А евакуація була аж о 16:30 — тобто чотири години я був на турнікетах. Вижив завдяки пацанам, які грамотно наклали турнікет, бо рани були серйозні — наскрізна в ногу й руку.

Мене трохи відкинуло, я кричав пацанам що я «трьохсотий», але вони не чули, був жорсткий обстріл. Я — на правий бік, скотився в укриття, пацани затягнули, одразу наклали турнікет на руку, турнікет на ногу, і понад чотири години я на турнікетах чекав.

Коли вже мене передали на «швидку», і я побачив, що лікар біля мене, тоді я трохи розслабився і відрубився. Прийшов до тями вже у Слов'янську, а зі Слов’янська мене відразу відправили на Дніпро.

Турнікети не попускали, хоч і просив, бо ж рука зразу почорніла. Думав, що руку не врятують. Рука була чорна-чорна. Я хвилювався, хоч би врятувати кінцівки.Володимир, військовий на позивний Дід

Дякую лікарям, врятували. Зразу в Слов’янську зробили першу перев’язку, а в Дніпрі чотири рази ногу перешивали, поки стягнули. Ще п’ять операцій на руці. Але зараз усе працює. Стріляю, бігаю. Якщо на довгу відстань, щоправда, нога дає про себе знати. Але якщо на коротку відстань — то нормально все.

Все одно рани нагадують про себе, особливо на зміну погоди починає крутити. Вже не треба ні в інтернет лізти, нічого — вже знаєш, що погода зміниться. Внутрішній барометр спрацьовує.

Про тих, хто «косить»

Я говорив із тими, хто «косить» від армії. У них відповідь одна: «хворий»; «не готовий для війни». Кажуть мені: «Ти пішов, бо був ще у 2014–2015-му — ти все знаєш, все вмієш. А я ж нічого не знаю».

Не хвилюйтесь, вас усьому навчать. Ми спочатку теж не вміли. Ми ж не народились у «броніках» і касках, ми такі самі цивільні. У кожного була своя робота, своє життя.Володимир, військовий на позивний Дід

Для цього є полігони. Є інструктори, які пояснять і покажуть. Будь ласка, запрошуємо, приходьте. Хто має бажання — навчимо всіх.

Найважче на війні

Я втратив багатьох. І багатьох витягував. Ми були на позиціях. Разом із військкомату призвалися. Покійний Федька — йому прямою з танка відірвало руку, ногу. Ми його витягували. Санька Акорд — теж. Був таким гарним воїном. Його навпіл… Ми половину тільки витягнули, а нижню частину так і не знайшли. Завезли додому, поховали. Важко…

Тебе коли цапнули — ти такий: зараз залатають, будемо далі бігати. А коли це бачиш… Страшно тоді, коли витягуєш людину розірвану. Тоді картина стоїть перед очима і з цим треба жити.

Кажуть, що час лікує. Ні, не лікує. Просто притупляє. Але ти все одно пам'ятаєш.Володимир, військовий на позивний Дід

Як готуватися до війни

До війни ніхто не готується. Все відбувається в процесі. Для цього йде мобілізація. Спочатку полігони — а на полігоні сортування. Людині дають вид зброї: він пробує стріляти з одного виду зброї, потім з іншого.

Ми якось виїжджали на полігон, підходить до мене чоловік і каже: «можна, я спробую з РПГ?». Немає питань. Він спробував — і вже хоче тільки з ним бігати. Тобто він відчув силу цієї зброї. Хтось любить більше стрілецьку зброю: комусь подобається автомат, комусь «покемон», комусь іще якийсь інший вид зброї. Ось так. 

До цього ніхто раніше не готував. Навіть психологічна і моральна підготовка — це вже в процесі. Бойовий дух з’являється, коли ти в групі і є на кого рівнятися — він робить так, а я ж не гірший, я теж так зроблю. А це вже і є адреналінчик, скажемо так. Він з'являється в процесі.

Чи можливо домовлятися з ворогом

З таким ворогом нема про що домовлятися. Тільки капітуляція. Цим людям немає віри. Буде «договірняк» — знову пройде рік-два, ворог трохи укріпиться і піде далі. Вони на цьому не зупиняться. Моя думка така: ніякої домовленості не може бути.

За часів СРСР я служив строкову в росії — в Алтайському краї. Потім їздив туди у відрядження. Трохи знаю цих людей. Нема, нема їм довіри. Тільки повна капітуляція.Володимир, військовий на позивний Дід

Що тримає на плаву

Сім'я. У мене є мрія: маю дочку, тому бажаю дожити до того, щоб потримати на руках онука чи онучку. Оце і дає адреналінчику. Я б не хотів, щоб прийшли ті, «визволителі русского міра» і диктували мені правила, як я маю жити. От і донька поки що шукає такого, як тато. А таких дуже мало.

Найбільша підтримка — родина. Жінка знає мої думки. І що я їх не зміню. Вони прекрасно розуміють і знають мою роль тут. Так, хотілося б частіше бути вдома, щоб і жінці увагу приділити, і з дочкою трохи побути. Та немає такої можливості, вони це прекрасно розуміють.

Про ситуацію на фронті

Нам би більше «арти», дронів. Щодо людей окрема розмова — це вже крик душі. Патова ситуація почалась десь після нового року. Люди психічно і фізично просто вже втомилися. Багато змінюють свою думку, бо бракує особового складу. Якби трохи більшим був особовий склад, то можна було б хоча б усередині трохи вивести людей. Вивести групу на якісь кілька днів хоча б нормально покупатися. 

Люди місяцями в окопах з одними серветками — вони вже не знають, що таке вода. А все тому, що не вистачає особового складу. Сумна ситуація.Володимир, військовий на позивний Дід

Хотілося б уже швидше цю перемогу. Якби нарешті дали нам нормальну техніку, зброю — і зробити прорив.

Якою має бути перемога

Капітуляція кацапів, щоб вони здалися повністю. Повернути висхідні рубежі, зробити на їхній території 30-кілометрову «сіру зону» — тоді зі спокійним серцем можна зробити демобілізацію і вертатись до нормального цивільного життя.

Гадаю, ми можемо цього досягнути. Просто це не буде завтра чи післязавтра. На це потрібен час. Але якщо ми навіть не будемо на це сподіватися, то нічого не вийде. Треба мати бажання до цього дійти. Поки є здоров'я — будемо потихеньку старатися, щоб цього досягнути.

Про Верховну Раду

Поки не наведуть порядок у Верховній Раді — доти не буде порядку в країні. Їм не зрозуміти, що відбувається на війні, поки вони самі тут не побувають. Вони такі самі люди, як і ми, військовослужбовці. Те, що вони на державних посадах, це нічого не означає. Хоча б якийсь депутат прийшов, побув у тих умовах, у яких перебуває наш особовий склад. Поживе, як живе піхота. Може тоді вони якось почнуть думати по-іншому. А так — їм цього не зрозуміти, бо вони сюди не ходять.

Як змінилася ситуація в армії за два роки

Звичайно, чогось навчилися, трохи додалося дронів, FPV. Вже простіше, вже легше. Якісь висновки зроблені. На початку було багато хаосу, багато нерозуміння. Вони ж перли зі всіх сторін, а до цього ніхто не був готовий. Зараз і трохи підготовки є, і «арта» працює. Раніше її не було, скажімо так. Зараз трохи краще, ніж було. 

Медицина — величезний прорив. Пацани пройшли курс, і тепер у кожній роті є бойовий медик. Правильні перев’язки та правильні турнікети рятують життя, рятують кінцівки.Володимир, військовий на позивний Дід

Це теж має велике значення, бо коли ти «трьохсотий» — кожна хвилина на вагу золота. Від незнання і кінцівки втрачали, і кров’ю стікали. Добре, якщо немає обстрілів і «евак» може під’їхати ближче. А є ж такі моменти, коли витягуєш «трьохсотого» і 3–4 км тягнеш його в «жовту зону», щоб під’їхав «евак» і його забрав. На це йде час. 

Що допомагає перезавантажитись після штурмів

Сон трохи заспокоює. Якщо є така можливість, то нічого немає кращого, ніж сон. Коли ти виходиш після штурму, навіть закуриш сигарету — і розумієш, що у тебе трясуться руки, тебе реально трясе. Відпочинок — найкращий вихід.

Якби повернути все назад у 2022-й — уже знаючи цей шлях, я б пройшов його знову. Не знаю, круто це чи ні. Я роблю те, що має робити кожен чоловік. Володимир, військовий на позивний Дід

Відпочив — і знов до роботи. У кожного є сім'я, є діти. Я не хочу, щоб моїми дітьми хтось керував, або якийсь бурят прийшов до мене додому. Я цього не хочу. Тому я тут.