«Я — лікарняний клоун. Переконую дітей, що крапельниця — це джерело суперсили»

Коли колишній вчитель історії Тарас Обоїста та його учень Артем Алєксєєв вперше прийшли у лікарню в костюмах клоунів, медики не пустили їх до дітей. Щоб знайти потрібні слова і переконати лікарів у тому, що це потрібно батькам та дітям, які довго лежать у лікарняних ліжках, вони почали із дитячих будинків. Там спілкувалися з лікарями, шукали підхід до дітей.

Минуло сім років — і тепер вони не тільки працюють у різних відділеннях лікарень по усій Україні, а й навчають інших людей працювати з дітьми у лікарнях.

Зустріч

Вранці у гардеробі Охматдиту звичайні офісні працівники, менеджери та студенти перетворюються на клоунів: Пончика, Боба, Тьому, Світлячка...

Вдягають великі вуха, капелюхи, шаровари, кольорові сукні, гетри. На столі розкладені поролонові носики, мильні бульбашки, повітряні кульки, іграшки, медичні маски та дезінфектор — тут суворо стежать, аби клоуни залишилися здоровими, коли повернуться з лікарні додому.

Вони чепуряться, беруть торбинки з іграшками і вирушають у хірургічне відділення.

— У лікарняному світі атмосфера серйозна, всі рятують життя, уколи, голки, і у всій цій метушні губляться діти, вони дорослішають не по роках. Дорослі також стають серйозними. І тут приходить клоун, який дає можливість подивитись на речі під іншим кутом, — розповідає Тарас Обоїста — клоун Тяпа та співзасновник лікарняної клоунади в Україні.

— В палату заходити до двоє, якщо діти маленькі, то опускайтеся до їх рівня, щоб їм не було страшно. І не забудьте спочатку питати, чи можна заходити, — нагадує правила новачкам клоун.

— Стук-стук, до вас можна? — запитує дітей та батьків клоун, застромивши голову в прочинені двері палати.

— Та-ак! — вигукує дівчинка, усміхаючись.

Кілька клоунів тихенько проникають у палату. Одна з них сідає навпроти ліжка дівчинки і малює на її обличчі веселі брівки-хатинки та котячі вуса.

— Будеш сьогодні котиком. Хочеш кульку? Не просту, а з сердечками?

— Так-так!

Інша клоунеса присідає біля батьків і вмовляє їх також розмалюватися котиками.

Хтось пускає бульбашки, інші малюють на великій круглій кульці сердечка і вручають дівчинці. Палату наповнюють кольори.

Клоуни намагаються відволікти дитину, показати їй, що звичайні уколи можуть бути цікавими: за якийсь час дитина знає, що це може бути не крапельниця, а джерело суперсили, зарядка чи wi-fi роутер.

— Наступного разу, коли дитині знову ставлять крапельницю, вона думає, що це джерело суперсили, а не ліки, які постійно треба вживати, — пояснює Тарас Обоїста.

Тренінг. За кілька днів до лікарні

Жінки та чоловіки сміються, іноді аж заходяться, качаються по підлозі і корчать гримаси у приміщенні громадської організації «Крила надії».

— Зараз усі діляться на пари і визначаються, хто буде машиною, а хто водієм, —каже Тарас, тренер із лікарняної клоунади.

Усі стають по двоє одне за одним. Задній кладе руку на спину попереднього.

— Керуйте своїм автомобілем, не врізайтеся в інші автівки, — пояснює Артем Алексєєв, другий тренер.

Здіймається регіт. Коли «стається аварія», водії тиснуть на голови своїм «автівкам», а ті гучно «бібікають».

Це одна з вправ на тренінгу для лікарняних клоунів. Так-так, стати ним не можна одразу у відділенні. Спершу треба пройти курс лікарняної клоунади, вивчити правила поводження та гри у лікарнях та з пацієнтами-дітьми.

Далі учасники імітують: стареньких, пару страусів, туристів у Франції…

Тренери Тарас та Артем кажуть, що така вправа допомагає сформувати пари для походу в лікарню та визначити, який образ більше підійде кожному з клоунів:

«Клоунам-початківцям ми не радимо виходити, якщо один із партнерів відмовився чи не може. Професійним легше, бо в нас вагон досвіду. Після кожного виходу ти сидиш, аналізуєш, думаєш, де накосячив, що краще виходить, що дітям заходить, чи міг щось змінити. Немає того, хто тобі натикає, якщо ти десь накосячив», — каже Артем.

Головне завдання тренінгів для лікарняних клоунів — не лише навчити поводженню з дітьми у лікарнях, а й пояснити, що не можна йти до важкохворих дітей не в гуморі або ж переносити на них свої проблеми.

«Головне завдання лікарняного клоуна — принести посмішку. Не намальовану на обличчі, а ту, що всередині. Лікарняний клоун змінює атмосферу, дає інший погляд на життя, — каже Тарас. — Лікарня — це певний світ, у нас не дуже позитивний, і ми намагаємось звідси принести їм нормальне дитинство».

Після кількох годин веселих практичних занять учасники тренінгу збираються в колі для рефлексій.

— В мене є акторський досвід, тож я думала, що буду розв’язна і відкрита, але я зрозуміла, що є ще над чим працювати, з’являються рамки, які сковують, — ділиться з іншими учасниця тренінгу.

— Спочатку здається, що ти не зможеш, в тебе немає фантазії, але потім ця фантазія звідкись з’являється і ти включаєшся, — каже інша учасниця.

Наступного дня приходять не всі. На третю зустріч — ще менше. До лікарню дійдуть одиниці.

«Клоун — це той, хто може дозволити собі зробити те, що для інших неприйнятно. Наприклад, пукнути або голосно висякуватися — це сором, ганьба! Кожен собі тихенько в хустинку посякався і все. Насправді ж це ниточки, які люди самі собі придумують, і клоун ці ниточки відтворює. Люди не помічають, але пуки, казявки — це смішно, вони завжди заходять, це нормально. В нас є прийом, якщо треба терміново втекти — "пукальні уколи". “Ой-ой” — і втікаєш з палати, або "Ой-ой, Тьома зараз впісяється" — і ми вибігаємо з відділення», — каже тренер Тарас.

Перед візитом до лікарні тренери нагадують кодекс лікарняних клоунів, ще один етап підготовки перед лікарнею:

Не жаліти дітей.

Нічого не обіцяти дітям.

Не говорити про їхні хвороби.

Зберігати медичну таємницю, почуту від батьків та лікарів.

Головне — не зашкодити.

Зобов’язання ходити у лікарні регулярно немає. Ніхто нікого не змушує, розповідає Тарас. Людина повинна морально і емоційно бути до цього готовою:

«Лікарняний клоун — не просто масовик-затійник, це людина зі специфічними знаннями. Він не може виходити на чергування, лише щоб заповнити журнал і організувати дозвілля. Він включається емоційно, тож для нього 6-7 годин на тиждень — це вже "стеля"».

Кожен клоун, який приходить у лікарню, несе відповідальність за всю групу. Якщо помилиться хтось один, то наступного разу у відділення не пустять усіх.

Емоційна гігієна

Існує кілька залізних правил, яких повинні дотримуватися всі клоуни. По-перше, вони повинні бути здоровими на момент відвідування дітей і мати усі необхідні щеплення.

Друге правило: слово медперсоналу — закон. Бо саме вони лікують дітей, саме вони повністю відповідальні за їхнє лікування. Якщо медсестри, лікарі чи інші працівники лікарні кажуть, що треба піти — без зайвих запитань треба вийти з відділення. Перед цим спокійно попрощавшись з дітьми.

Та третє, найголовніше правило лікарняних клоунів — не йти в лікарню, якщо морально недобре.

«Буває, що вже перевдягнувся, а потім з каптьорки виходиш — і щось не те сьогодні, є якісь внутрішні переживання. Сіли в одній кімнаті, поприбирали, обговорили плани на майбутнє. Краще не ламати себе через силу, бо ви можете нашкодити собі, а себе ви маєте берегти в першу чергу. Ми завжди говоримо, що головне завжди — людина. Бо без вас не буде нічого більшого. До того ж, ви можете в такому стані зашкодити дітям, їхнім батькам або медперсоналу», — готує Артем тих, хто наважився прийти до лікарні.

Тарас та Артем працюють у парі вже сім років, за цей час зрозуміли, що перед та після виходів треба завжди відпочивати морально. Бо саме лікарняні клоуни — це ті, хто імпровізує та повністю віддає себе емоційно.

«Дуже важливо, особливо після виходів, — відпочити, відвести дух. Після того, як ви попрацювали в лікарні, віддали усього себе — ви емоційний нуль, порожнеча всередині, ви виснажені. У цей момент, якщо не з’явиться ресурс, ви стаєте дуже вразливим. Іти в такому стані на роботу або туди, де на вас можуть емоційно впливати — може стати емоційною травмою. Це важливо, це банальна емоційна гігієна», — каже Тарас клоунам.

Важливу роль відіграє також вік клоуна. Людей до 24 років намагаються не залучати до такої діяльності — адже вони ще формуються психологічно.

«Коли йшли з життя діти, до яких я дуже сильно прив’язувався, мені хотілося піти з клоунади. Мені було 23, а хлопцеві, до якого ми ходили тоді, було 17 і в нього був останній блок хімії. Ми з ним тісно спілкувалися, я майже 40 хвилин щоразу був у його палаті. Він розказував, що буде робити, коли одужає, як буде до дівчат ходити. І через декілька днів його не стало. Морально це важко. В кожного з нас є діти, до яких дуже сильно прикипаємо, і тому найважче ходити в онковідділення, тому що діти час від часу йдуть», — ділиться Артем.

Але інший випадок переконав чоловіка залишитися волонтером із червоним носом.

До благодійного фонду «Крила надії», з якою співпрацюють рівненські лікарняні клоуни, прийшла мама. За два тижні до того, як пішов її син, його відпустили додому — пожити спокійно. Увесь цей час дитина радісно розповідала всім у селі, як до неї в лікарню приходили справжні клоуни. До кінця його днів клоуни були одним з найяскравіших спогадів у житті.

***

Вчитель історії Тарас Обоїста з Рівного та його колишній учень Артем Алексєєв почали займатися лікарняною клоунадою в Україні у 2012-му.

Якось Тарас натрапив на текст про російських лікарняних клоунів і шукав, чи є такі в Україні. Коли з’ясувалося, що всі, хто намагався запустити діяльність таких волонтерів-клоунів, зрештою вигорали, вирішив спробувати зробити все по-іншому.

«Після тренінгу в Росії у 2012 ми з Артемом перші місяці виходили клоунами в дитячі будинки. Потроху спілкувалися з медперсоналом, головними лікарями, щоб нам дозволили. Коли у лікарнях уперше про нас чули, то відмовлялися співпрацювати, але тепер, коли вони бачать, що ми професійно працюємо, то вже самі лікарі нам підігрують, з нами граються, вони включаються. Медсестри, буває, чекають лікарняних клоунів, щоб разом із ними піти робити уколи, бо діти сміються і не помічають, що їх колять».

Після навчання у професійних лікарняних клоунів Тарас привіз базу, згідно з якою налагодив правильну роботу з важкохворими дітьми. Клоуни більше не працювали в холі, як це зазвичай роблять естрадні клоуни чи аніматори, а почали заходити в палати. Уже незабаром Тарас з Артемом набрали команду, яка навчала клоунів з інших міст.

«В кожній палаті свій світ. Ти вклинюєшся, намагаєшся творити в ньому і змінити той світ тут і зараз. Так набагато легше працювати, бо ігри, фокуси на 3-4 виходи дітям стають нецікавими. А тут ти і сам щоразу не знаєш, що будеш робити. У тебе є реквізит, яким ти інколи зовсім не користуєшся, інколи навіть нічого не говориш. Як метод імпровізації, ти просто мовчки ходиш і жестами щось показуєш. Це працює», — каже Артем.

Зараз лікарняні клоуни працюють в Рівному, Львові, Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та Вінниці.

Першим «спонсором» рівненських клоунів став секонд-хенд. Там вони купували костюми. Пізніше почали самі шити та розмальовувати білі халати.

Наразі команда лікарняних клоунів з різних міст шукає фінансової підтримки від організацій у їхніх містах. Харківським та дніпровським клоунам вдалося заручитися фінансовою підтримкою та винагороджувати своїх волонтерів невеличкою зарплатнею.

«Хочеться, щоб ми входили в медичний штат, але для цього треба прописати в законі нові норми. Зараз ми разом з іншими клоунами проговорюємо наші кроки, щоб створити асоціацію лікарняних клоунів України.

Хочемо випрацювати спільні стандарти для усіх міст, в яких працюють клоуни, та в подальшому вивести це на рівень професії, щоб можна було заробляти гроші», — каже Тарас.

Авторка: Дарія Скрипнюк