«Я сидів у колодязі, де зараз лежить мертвий чоловік». Історія мешканця Київщини, який пережив полон окупантів

У суботу, 2 квітня, Збройні сили України звільнили від російських загарбників Київську область. Наступного дня, коли кадри з Бучі облетіли шпальти міжнародних видань, світ дізнався, що таке абсолютне зло.

Сотні закатованих і вбитих мирних мешканців Київщини знайшли у братських могилах. Тіла деяких людей лежали просто на вулицях. Окупанти жорстоко знущалися та вбивали жінок, дітей, знищували цілі сім’ї.

Олега, служителя християнського реабілітаційного центру при протестантській церкві, росіяни захопили, бо вирішили, що там — база українських військових. Олег провів у полоні три доби. Зазнав тортур і чув крики мирних жителів, яких убивали росіяни. 27 березня йому вдалося врятуватися.

Про три доби пекла він розповів hromadske.

«Привезли двох дівчаток. Один із них питав: навіщо ви їх так швидко замочили? Веселіше було б»

На початку повномасштабної війни в реабілітаційному центрі Мотижина для наркозалежних залишалися люди. Олег, працівник центру, опікувався ними, тому нікуди не виїхав. Невдовзі до центру прийшли росіяни. Вони шукали в селі базу українських військових.

«Побачили, що там ліжка та їжа, тому подумали, що там і розташована база групи, яку шукали. Насправді наші розвідники приходили: рвонуть і йдуть. Вони ж думали, що група живе в селі. А реабілітаційний центр — це прикриття», — розповідає Олег.

Першого разу росіяни з’явилися в центрі 23 березня. Переконалися, що там перебувають цивільні, та й залишили його.

«Серед них був один із позивним “Калуга”. Коли він перший раз ішов, то сказав: молися, щоб нашої зустрічі більше не було», — згадує Олег.

Окупанти повернулися вже наступного дня, 24 березня. А перед тим відкрили по реабілітаційному центру, в якому перебували хворі, вогонь.

«Наступного дня вони почали зі своєї бази розбивати центр, стріляти з гранатометів та кулеметів. Дізналися, що раніше в нас жили люди, у яких була зброя. Це сини одного нашого пастора. Але коли прийшли росіяни, їх уже в нас не було. Коли вони почали обстрілювати реабілітаційний центр, хлопці вистрибували — хто з першого, хто з другого поверху. А я не міг піти, у мене людина без ніг. Лишився. Спочатку зайшов кулеметник і наказав нам вийти. Я кажу: один без ніг, він не може. Той відповідає: виходь ти. Тоді влетів “Калуга” й каже: я тебе попереджав. Що за люди тут жили? Зі зброєю, з калашами, ти ж казав, що в тебе нікого не було, що це святе місце, тут церква».

З того моменту окупанти почали бити і знущатися з Олега. Спочатку — прямо у приміщенні щойно обстріляного реабілітаційного центру. А тоді доправили на свою базу і продовжили тортури.

«Вони прив’язали мене до поручнів, почали відпрацьовувати удари. Потім прив’язали до квадроцикла й посунули».

На свої позиції Олега доставили із зав’язаними очима. Увесь час його перебування там російські військові не відкривали йому очей, тож він не знав, де утримується.

«У Бога велике почуття гумору, — каже чоловік. — Я постійно рвався прямо в розвідку сюди, дізнатися, де “Гради” стоять. Тепер привезли мене. Вони сюди всіх звозили і катували. Чув, що привезли двох дівчаток. Тоді один із них питав: навіщо ви їх так швидко замочили? Веселіше було б».

«Ваша головиха теж говорила, що бабусь годувала, а коли ноги почали прострілювати, то все розказала»

«Один біля голови стріляє, інший ноги розставив — та між ніг. Усе ближче й ближче. Потім автомат на хребет ставили — і лягали на автомат. У мене тепер дірки в спині. А потім хотіли ноги переїхати БМП, пролетіли дуже близько. Лякали».

На базі Олега передали в руки окупанта з позивним «Вітебськ». Саме він допитував чоловіка й намагався витягнути з полоненого інформацію про нібито групу «терористів», що переховувалися в реабілітаційному центрі.

«Казав: що ти тут розказуєш? Ваша головиха теж говорила, що бабусь годувала, а коли ноги почали прострілювати, то все розказала. Ти такий же. Твій реабілітаційний центр — це прикриття. Твої безногі — це прикриття. А насправді це база терористів, які нас “мочать”», — згадує Олег.

Старосту села Мотижин Ольгу Сухенко російські окупанти взяли в полон 23 березня разом із її чоловіком та сином. Після звільнення села їх знайшли вбитими.

«Вони розповідали, що вбили голову, прострілювали ноги й катували. На очах у сина та чоловіка вбивали дружину і матір», — каже Олег.

Окупанти допитували Олега на вулиці. Весь час у нього були зв’язані руки та зав’язані светром і футболкою очі. Коли починалися обстріли, лишали його на вулиці, а самі ховалися за металевими дверима. Це він розумів за звуками.

«Я сидів на вулиці, і кожного разу, коли хтось проходив повз, били», — розповідає чоловік.

«Я чув, як він кричав. Потім почув перший ляск. Здається, це був постріл…»

Одного разу, коли почався мінометний обстріл, хтось із солдатів-строковиків посадив його в колодязь.

«Він надягнув на мене теплу шапку, замотав очі скотчем, одягнув пуховик і замотав скотчем, аби він не злетів. Я там сидів дві доби. Мені заборонили давати воду. Одного разу я попросив попити, а він відповів: пасторе, терпи, тобі ще небагато залишилося. Коли пішов дощ, я сидів і співав, а він накинув клейонку на колодязь і закрив цеглою, щоб мене не заливало».

Коли Олег сидів у колодязі другу добу, то почув, що окупанти привезли на базу ще одного чоловіка.

«Він кричав. Потім я почув перший ляск. Здається, це був постріл. Напевно, в ногу, як вони зазвичай стріляють. Почали його бити по цій нозі. Спочатку годину били руками й ногами. Потім один ще казав іншому: принеси палицю. Вони, напевно, поміж рук її засовували й ламали їх. Це з того, що я чув».

Коли чоловік уже хрипів, солдати відкрили люк колодязя, в якому сидів Олег.

«Я вже подумав, що наступний, бо на мене щось нарили», — зізнається він.

Олега з колодязя довелося діставати — після двох діб перебування там він не міг піднятися самостійно. Згадує, що першу добу ще намагався вставати на ноги, а на другу вони вже відмовили. Його перемістили в сарай, а тіло вбитого чоловіка кинули в колодязь на його місце. Він, за словами Олега, разом з іншим дідусем підгодовував у сусідньому селі покинутих тварин. Їх обох росіяни впіймали і привезли на свою базу.

«Коли вони годували тварин, налетіла розвідка і знайшла в нього фотографії колони. За це його привезли сюди, за це били і катували. Усе було через одне фото, уявляєте?»

«Я молився, щоб про нас просто забули, не зайшли попрощатися»

Після колодязя Олега кинули до сараю. Тут був старший чоловік, доньку якого вбив російський снайпер. Сюди полоненим уперше принесли їжу — уху, буханець хліба й дві пляшки води.

За словами Олега, у сарай добре долинали звуки з кімнати, де в окупантів був розміщений склад. Уранці 27 березня хтось із росіян казав: кидайте все, беріть лише спальні мішки. Мабуть, збиралися ночувати в лісі.

«Я молився, щоб про нас просто забули, не зайшли попрощатися. О пів на шосту ранку відкрилися двері. Кажуть: ми йдемо. До мене: Бог почув твої молитви. А дідусю кажуть: іди сюди. Показав йому якесь дерево й каже: під цим деревом побачиш горбик, там стирчить палка. До неї прив’язаний пакетик. У ньому — прізвище та ім’я твоєї доньки. Я тобі пообіцяв, що я її в яму не кину. Забереш її там.

Строковики нас попередили, щоб ми не виходили зараз. Через дві години, коли вийде техніка, можна було вирушати. Коли йшла колона, у них уже хтось стріляв. Думаю, саме тому не зайшли до нас попрощатися. Через дві години ми вийшли, і я зрозумів, де ми».

З полону Олег виходив разом із дідусем, який годував залишених тварин і чийого товариша окупанти вбили, а тіло кинули в колодязь.

«Він дуже за мною доглядав, накривав, підіймав ноги. Сам ледве вставав, 72 роки. Після звільнення ми йшли разом: я тримав його, він мене. Ішли й хиталися. Мені не вірилося, що ми вийшли. Усе було якось на емоціях».

Окрім катів із позивними «Вітебськ» і «Калуга» Олег запам’ятав іще одного. Той був старшим. Коли він приходив, усі інші пошепки розмовляли — панічно боялись і навіть не називали ні ім’я, ні позивного.

«“Вітебськ” казав: я на этой Украине мочил бы всех — женщин, детей. Мне жаль только собак и кошек, которых они побросали», — розповідає Олег.

Олег каже, що хотів би, аби його катів узяли в полон. Він запитав би їх, чи знайшли вони в Україні фашистів. Зараз чоловік відновлюється і збирається продовжувати допомагати людям.

Просить обов’язково написати, що його врятував Бог.

Авторка: Надія Суха