«Я собі спаплюжив і перекреслив усе життя російськомовністю» — Антон Слєпаков

Про своє 50-річчя

Усі ці дати з нулями завжди тиснуть. Це може бути ставлення твого оточення чи якісь музичні події, які обов’язково пов'язують із круглою датою. Я достойно викрутився — ми зробили дуже великий концерт, іронічно назвавши його «warнякання 5.0». Ми запросили дуже різних гостей, багато хто з них познайомився просто під час підготовки до виступу або вже на самому концерті.

Письменник Олександр Михед, Олександр Сергійович «Колмен» Сердюк, дуже цікавий музикант Антон із проєкту DiD, Стас Корольов, Стас Іващенко, Настя Весна — отака наша команда. Усі зробили якийсь цікавий номер, усі були вплетені в режисуру цього виступу, і мені здається, що вийшло дуже цікаво. Ми зафіксували цей концерт, і він залишився в історії.

З кожним десятиріччям мене страшенно гнітила невідповідність собі внутрішньому 17-річному. Але ж не можна вдавати, що ти такий самий легковажний юнак. Коли великі дядьки роблять із себе підлітків — це страхіття. Але ніхто не заважає нам бути всередині такими ж шалапаями, якими ми є насправді.

Вік для музиканта — це підступна річ, тому що в нього ззовні нічого не міняється: гримерки, гастролі, прихильниці, алкоголь, наркотики. Я уникнув прихильниць і наркотиків, але взагалі за 30 з гаком років гастрольне життя було дуже-дуже бурхливе.

Про гастролі у Європі

Останні треки, які ми придумали й зафіксували, — це враження від нашого європейського туру, коли я дуже близько побачив реальність без війни.

Ми разів зо три, напевно, за цей час виїжджали на гастролі, і кожного разу в Європі мені було дуже незатишно. Європа мені зараз не дуже цікава, мене не надто обходить, що вони думають, що сприймають. Вони живуть своє звичайне життя.

Але зараз у Європі дуже багато українців, і наш творчий досвід міг би бути для них корисним. Ми зробили успішні виступи, зібрали гроші.

Про українське кіно і музику

Ми зробили проєкт із Довженко-Центром, озвучивши черговий фільм 30-х років. Зараз ми поставили на паузу діяльність у цьому напрямі.

Як далі фіксувати цю реальність, дуже багато людей, мені здається, поки що не вирішили. Можна, звісно, написати 10 таких циклів — «Два роки повномасштабного вторгнення», «Чотири…» — ми ж не знаємо, скільки, але, можливо, треба шукати іншу форму.

Багато питань про кіно, тому що нічого значущого зараз не знімається, і ми дуже програємо в цьому плані нашим ворогам.

У нас зараз знімається багато документального кіно, але в художньому ми не визначилися, яка форма нам зараз підходить. Про Маріуполь — травматично, це ми ще не осмислили, це ще не на часі, на це немає грошей. Узагалі дуже складна історія, з огляду на скандали з Держкіно й Довженко-Центром.

У нас був дуже складний період 90-х, коли плеяда талановитих режисерів захлинулася нічогонеробленням, тому що не було плівки, не було грошей, не було бюджетів. Вони просто перекваліфікувалися в рекламних режисерів.

Те, що музичний процес відбувається, і те, що він на підйомі, що з’явилося так багато молодої цікавої музики, і до неї виникає інтерес, — це велика вдача. Повномасштабна війна не стала часом депресії, занепаду, а навпаки — усі взяли дуже хороший темп. От би його втримати.

Про Андрія Соколова

За останній рік його багато хто відкрив як самостійну музичну одиницю. Це музикант, з яким ми ще у Дніпрі почали цей проєкт. Ми разом повернулися до Києва у 2016 році.

Він серед перших отримав запрошення бути учасником «Вагоновожатих», але увійшов останнім, коли вже всі слоти були заповнені, і став нашим звукорежисером.

У грудні 2023-го у нього вийшов повноцінний альбом. Соколов робить самостійну музику, і взагалі він дуже різностороння людина. Завдяки йому «warнякання» відбулося. Соколов і відеоінженер, і дизайнер, і водій, і менеджер — він майже все й дуже класна людина.

Про «warнякання»

Самотерапія — це хороше визначення. Немає такого, що я підходжу кожного ранку до дзеркала й кажу: «Боже, який я митець».

Я ставлюся до себе дуже самоіронічно. Але розумію, що це непогано зроблено, скромно кажучи. Мені здається, я адекватно ставлюся до того, що роблю.

Якщо брати «warнякання», то, крім того, що це музично-документальний проєкт, це ще й терапевтичний проєкт, і багато людей випускають свої емоції назовні, плачуть, на них напливають спогади, і їм важливо інколи тобі це висловити.

Якщо раніше ми могли собі дозволити відіграти концерт, вийти на біс і піти, то тут людей треба вислухати, поспілкуватися.

«warнякання» — це перший проєкт, завдяки якому ми дістались до таких куточків, у котрі ніколи не заїжджали: Рахів, Дрогобич, Жовті Води, Вознесенськ, Херсон, Миколаїв, Кременчук, Мукачево. І люди дуже вдячні, що крім відомих стендаперів і попзірок до них доїжджає андеграундний проєкт.

Я дуже вдячний нашим слухачам за те, що вони під час воєнного стану донатять на музику.

Про наслідки війни

Мені важкувато зараз підтримувати фізичну форму, але до останнього часу я бігав. Для мене біг був щоденною ранковою медитацією. Проте зараз є певні проблеми зі здоров’ям. Я не дуже активна людина фізично, просто стараюсь не запускати себе остаточно.

Не дай Боже якось обмовитись, що я втомився, коли поруч стільки людей, які буквально тримають небо над нами.

Я не можу відокремлювати себе від нашого суспільства, нації, тому що ми всі змінилися, ми всі постаріли, ми всі з травмою, ми всі живемо кожен день під атаками, і це має певні наслідки.

Стріляти по мирних містах, коли вони сплять, — це дикість. Але ми з цим живемо, і весь цивілізований світ удає, що це нормально.

Інколи ми боїмось показувати свою індивідуальність, бо не на часі. Здається, що до тебе приковані тисячі поглядів, що хтось тебе зараз засудить, хоча цього не відбувається. Стало надто багато самоцензури, і вона інколи дуже болюча і травматична.

Я плачу, коли ніхто не бачить: від болю, від несправедливості, від страшних звісток. Ми за цю війну вже втратили дуже багато своїх рідних людей, знайомих, друзів. Страшно, що смерть стала звичною і сталою, що це вже буденність.

Про найсильніші враження за останній час

Я ставився індиферентно до програми Стаса Корольова, а проїхавши з нею і бувши її частинкою майже два тижні, повністю змінив до неї ставлення. Дуже чекаю, коли нарешті вийде альбом із новим матеріалом, тому що під час «Контуру» трапилися перипетії з його складом, на що я дуже хворобливо реагую.

Вистава Danse macabre Dakh Daughters, яку я побачив у Гамбурзі на початку 2023 року на події Bomb Shelter, де Влад Троїцький занурював європейців у контекст — що відчувають люди, коли перебувають у бомбосховищі. Під час виступу починається тривога, всіх просять пройти в умовне укриття, і там уже починається програма.

Ця вистава про українок, які поїхали з наших міст, звісно, дуже-дуже особиста. У якийсь момент ми всі відправили свої родини, і тоді, рік тому, це було дуже по-живому дивитися.

Звісно, я не можу забути відчуття від нашого першого публічного виступу у Squat 17B. Це була перша така публічна подія в Києві, ще до фестивалю 4.5.0. Тоді тільки звільнили Київщину, приїхало багато людей.

Я не бачив якихось особливо провальних фестивалів і концертів. Поклик до музики в усіх є — як грати, так і слухати.

Я думаю, що буде цікавий період, коли на нас звертатимуть увагу не тому, що в нашій країні війна, а вивчаючи суто нашу музичну складову. Це буде чесніше і більше відповідатиме дійсності. Звісно, зараз треба використовувати можливість спрямовувати фокус на Україну, інакше це місце буде зайняте російською пропагандою, їхніми рупорами, їхніми опозиційними музикантами.

Про «Вагоновожатих»

У «Вагоновожатих» тільки одна остання програма — українськомовна, і ще декілька пісень з попередньої, тобто це фестивальний сет, сольний концерт із цим не зіграєш. Цю програму ми зробили ще у 2021-му, після ковіду.

Для мене це було протиріччям: щоб закінчити сольний концерт, нам треба було ще згадати наші колишні російськомовні «хіти». Хлопці наполягали на цьому, а мені вже тоді було важко, тому що я вже не послуговувався російською, старався відділити себе від неї.

Наша карма, яка залишилась у спадок від зросійщення — російська назва. Ми намагалися її трансформувати — «Вагоновожаті», ВГНВЖ — та все одно це була калька з російської.

Увесь наш доробок — два альбоми й сингли — з російським матеріалом, не кажучи вже про «Грузовиків». Я собі спаплюжив і перекреслив усе життя російськомовністю.

Я навчався в інституті на філолога російської мови та літератури. Чи допомогло б мені це зараз — ні, не допомогло б, з огляду на те, що ми нині викидаємо у сміття взагалі все. Тоді був такий час, і російська була вживана, вона була всюди.

Я знайшов у собі сили почати все з чистого аркуша.

Про те, чи повернеться російська в український шоубізнес

Мені здається, що буде дуже багато людей, які намагатимуться це зробити.

Це трапилося після 2014 року — такий відкат. На початку всі зарядилися, а потім поступово все це знову почалося. Просто багато людей це толерували.

Мені здавалося дуже дивним, що, наприклад, у Львові, де начебто середовище повністю українськомовне й радикальне, так спокійно сприймають гастролерів, які нещодавно повернулися з москви. Я не хочу зараз згадувати назви цих колективів, але їх було достатньо.

У нас дуже сильно змінилося сприйняття після лютого 2022 року. Зараз знову з’являються лазівки: якийсь канал пустив серіал із російською озвучкою, намагаються повернути в медійний простір російськомовних спікерів, «хороших русских», хтось шукає, як легітимізувати наших колишніх співвітчизниць-співачок. Думаю, ще буде достатньо таких спроб.