Як Угорщина закривала кордони
15 вересня Угорщина закрила кордон із Сербією, перекривши потік біженців та мігрантів з Близького Сходу й Африки через свою країну. 16 вересня на кордоні з Сербією між біженцями та поліцією сталися сутички. Силовики у відповідь на спробу прорватися через кордон застосували сльозогінний газ та водомети. Постраждали десятки людей, у тому числі діти. Угорська влада повідомила про 29 затриманих у ході зіткнень. Іще понад 200 осіб були заарештовані за нелегальний перетин кордону. Суди над цими людьми відбуваються майже щодня, за даними угорського Гельсинського комітету — іноді без перекладача.
Читайте матеріал Громадського в інтерактивному форматі за посиланням:
Тепер біженці шукають інших шляхів: основний потік рушив через Хорватію. Та й ця країна закриває пункти на кордонах. За кілька днів сербсько-хорватський кордон, за різними даними, перетнули близько 25 тисяч осіб. Тих, хто не змогли потрапити в Угорщину через кордон, хорватська влада відправляє туди потягами. Як саме починалася прикордонна криза, спостерігала журналістка Громадського Ангеліна Карякіна.
Ми стоїмо розгублені й спітнілі: півгодини тому Угорщина закрила свій кордон із Сербією. Сюди, на залізничний перехід у Реске — останню відкриту ділянку на кордоні, підігнали товарний вагон, заблокувавши таким чином шлях. Узагалі-то кордон мали перекрити опівночі — так думали ми, журналісти. Так думали й біженці з Сирії, Іраку, Афганістану й Сомалі, що пішки сунули сюди із Сербії. Новий антиміграційний закон мав вступити в силу в ніч проти 15 вересня. Але була лише 16 година. Кілька десятків людей із протилежного боку кордону так і стоять, роздивляючись паркан, немов під їхніми поглядами він має впасти. Угорські служби протягують останні лінії колючого дроту. Поліцейські цмулять «Фанту» з однієї пляшки та витирають піт з облич — надворі плюс 30, ніхто не очікував такої спеки у вересні.
«Треба їхати у Сербію, тепер там буде найбільше людей», — зауважує колега. Шлях на машині займає менше 20 хвилин. Уже на трасі стає зрозуміло: потік людей не зменшився. Таксисти та приватні перевізники продовжують звозити біженців у Хорґош, де є пропускний пункт, або трохи далі, у Суботіцу. Звідти великим караваном, що складається з груп по троє, десятеро, вони пішки йдуть залізничною колією у бік Угорщини. Дехто несе на собі по кілька валіз, ковдри. Але здебільшого це рюкзаки й вода — все зайве давно лежить обабіч дороги.
Двоє, хлопець й дівчина, присіли на колії відпочити. Обоє добре вбрані й схожі радше на туристів.
«Вас розвернули назад?» — питаємо
«Ми ще не дійшли», — втомлено посміхаєтсья хлопець.
Повідомляємо, що кордон перекрито. Хлопець підводиться, його обличчя застигає.
«Як перекрито? Але ж іще немає 12 ночі».
Стенаємо плечима.
«Що будете робити?»
«Не знаю», — хлопець розгублено роздивляється околиці. Навкруги городи, чиїсь яблуневі сади. Сьогодні вдень тут йшли тисячі людей. І вчора теж, і позавчора. Удень десь тут неподалік голландський репортер саджав в машину сомалійську жінку на інвалідному візку — підвезти до Угорщини. Сирійці, що проходили повз, миттєво кидали речі й допомагали. Жінку несли на руках, залишивши візок на колії. Він з’їхав з колії прямісінько в чиєсь блювотиння, та ніхто на це не звернув уваги. Сомалійка з полегшенням зітхнула, коли візок, склавши навпіл, вклали у багажник.
Удень тут також ходили місцеві жінки й шукали серед кинутих речей щось для себе. Одна тягнула дитячий візок. А зараз сідало сонце й сербські краєвиди ставали іще ніжнішими. Зрештою, тут, у яблуневих садах, можна було б і заночувати, накрившись чиєюсь ковдрою. Але як бути далі?
Ми лишаємо розгублену пару і рухаємося вперед. Першими на перекритому кордоні стоять волонтери. Вони повідомляють добру новину: до півночі усіх, хто пройде через офіційний пункт «Хорґош», доправлять автобусами в Будапешт, а звідти — в Австрію. Дізнавшись це, біженці бадьоро до прикордонного переходу. За кілька хвилин, не змовляючись, усі переходять на біг: ніхто не знає, скільки там автобусів і як довго вони чекатимуть.
Лаєрс! Угорщина, лаєрс! — «брехуни». — Ми із Сирії! Війна, ІДІЛ! Андерстенд?
«Леєрс» — кричить угорським поліцейським ламаною англійською старший сирієць. Він біжить, тримаючи важку сумку однією рукою — з іншого боку її тримає його син. Це він підказує батькові англійські слова і той виправляється: «Лаєрс! Угорщина, лаєрс! — «брехуни». — Ми із Сирії! Війна, ІДІЛ! Андерстенд?»
Поруч з нами біжить молода сирійка у хіджабі та спортивному костюмі. Вона тяжко дихає, але встигає сказати кілька важливих речей.
«Ми настраждалися від Асада, від ІДІЛ та інших організацій. Там усіх вбивають, руйнують будинки. У нас немає дому. Ми так довго йдемо, бо хочемо жити у країні, де поважають достоїнство людини».
Перед нами виростає іще один паркан. У металевій сітці — дірка, люди жваво лізуть у неї, чіпляючись за дріт одягом, торбами, хіджабами. За парканом — пропускний пункт «Хорґош», остання можливість потрапити в ЄС сьогодні вночі, а може й узагалі — остання можливість. Сирійка у спортивному костюмі зникає у довжелезній черзі, що вишикувалась уздовж зачиненого магазину Duty Free.
«Привіт! А ми усе-таки тут!»— мене хапає за руку хлопець, якому ще півгодини тому, на колії, ми сказали, що кордон закрито. Його звати Малаз, він родом із Хомса, але вчився у Дамаску. «Ви звідки? З України? Я вивчав політологію у Дамаску, дещо знаю про вашу ситуацію — про те, що відбувається з Росією. До речі, моя дружина теж вивчала політологію», — Малаз киває у бік дівчини, що стоїть у черзі й стомлено усміхається. «Ми нещодавно дізналися, що вона вагітна». Хлопець вертається у чергу, лишивши мені свій контакт у Фейсбук. За кілька днів я знайду його сторінку. Там буде вказано: «Переїхав у Нідерланди».
До 12 ночі тут встигають пропустити до 3 тисяч людей. А тоді іще трьох, іще двох, іще десять, пару з дітьми і хлопця на милицях. Прохід вузький, пускають по одному. Родичі, аби не загубитися, чіпляються одне за одного ззаду, міцно обіймаючись, але поліція так не пропускає. Кілька разів зчиняється тиснява: люди кричать, відмовляючись відчеплятися від рідних. Та чергу вдається заспокоїти кільком волонтерам, що говорять арабською. Приблизно о першій ночі перехід зачиняють. Та під парканом знову скупчується натовп. Люди продовжують іти. Їм пропонують їхати у табір в місті Каніжа, це тут, неподалік. Але погоджуються одиниці: що як раптом уночі станеться диво і когось іще пропустять?
Ми повертаємося сюди зранку. Дива не сталося.
«Ну як вони не зрозуміють, ми не збираємося зупинятися в Угорщині», — сирієць Зейдан звертається до нас хорошою російською, але не дозволяє знімати себе на відео. Він вчився у Саранську, на інженерно-будівельному, і хотів би потрапити до Великої Британії або Німеччини, довчитися на магістерці. Від учора в Хорґоші людей стало у рази більше. Місце біля переходу перетворилося на суцільний табір. Та наміру лишатися тут надовго ні в кого немає. Найактивніші вирішили страйкувати й сіли на переїзді. Тепер тут не проїдуть фури, каже Зейдан. Але фури і так не їдуть: переїзд все одно перегороджено парканом із колючим дротом. Протест має скорвіш психологічний ефект. На огорожі хтось вивісив — немов прапор — дитячий комбінезон. На ньому англійською виведено: «Страйк. Ніякої їжі, ніякої води. Відчиніть двері!»
Бачите світло вдалині? Це Греція. Тут недалеко, впораєтеся
«Може, вони через страйк не відкривають? Вони пропонували нам воду і їжу, але ми відмовилися. Нехай би просто підігнали автобуси і ми б поїхали звідси до Австрії. І якщо хоча б один із нас тут лишиться, тоді ми справді винуваті».
Шлях Зейдана до Угорщини — один із найпопулярніших серед сирійців: через Туреччину до Греції, а звідти через Македонію до Сербії. Човном до Греції перевізники пропонували правити самотужки.
«Нам казали: бачите світло вдалині? Це Греція. Тут недалеко, впораєтеся».
Серед моря мотор зламався. Але його вдалося полагодити, каже Зейдан. За цей вояж він виклав 1300 євро. На решту шляху — ще кілька сотень.
«У мене є можливість спробувати пройти через Хорватію, є гроші. А як іншим бути?»— Зейдан киває у бік наметів.
Ми не встигаємо закінчити розмову, коли на паркан вилазять кілька молодих чоловіків. Хтось починає кричати арабською, люди встають із землі й підходплюють.
«Merkel, where are you, Merkel, where are you?» — «Меркель, де ти?»— вигукують уже англійською, але з арабською вимовою фразу не одразу можна зрозуміти. Так само як і «Open the door» — «Відчиніть двері». Повторюють це знову і знову, і от уже співають. Хтось піднімає на руки немовлят, їх гойдають у ритм скандувань. Діти покірно сидять на руках і роздивляються натовп з висоти.
«Чим усе це може скінчитися?» — питає колега у дівчини в блакитній оонівській жилетці. Це Івана Вукасевіч, вона працює у сербській правозахисній організації, що є партнером УВКБ ООН. «Навряд чи це може скінчитися добре, ви ж бачите, як тут гаряче — і вони мають бачити», — відповідає Івана, киваючи у бік угорського кордону. «Ніхто нічого не знає, нікому не повідомляють жодної інформації — ось що викликає найбільший подив. Ми також усе дізнаємося від угорських колег, хоча й вони, в свою чергу, самі змушені шукати інформацію». Дізнатися вдалося, зокрема, що тут, у кількох метрах від паркану, запрацював офіційний пункт, де можна здати відбитки пальців і пройти спрощену процедуру подачі заявки на статус біженця. Заяву розглядають дуже швидко — менш як за годину. Відмовляють також швидко — одного сомалійця, наприклад, уже повернули назад у Сербію.
Ми йдемо до пункту. Біля його дверей невеличка черга. Там жодних написів, жодних оголошень. Пропускають повільно: по одній-двоє людей на годину.
«Мабуть, усе-таки у табір заберуть», — каже непоганою англійською перший у черзі чоловік. Його звати Ібрагім. У Дамаску він працював у готельному бізнесі.
«Мені вже все одно. Нехай забирають куди хочуть, хоч у табір, хоч куди. Нехай беруть відбитки пальців, все що завгодно — я страшенно втомився», — каже старший сирієць у черзі, витираючи спітнілий лоб. «Не знімайте мене, будь-ласка. Ноу фото, пліз».
Нехай забирають куди хочуть, нехай беруть відбитки пальців, все що завгодно — я страшенно втомився
Страйкарі скандують недовго. Хтось вирушає на пошуки води і їжі. Дехто збиває з дерев горіхи й яблука. За кілька годин місце стоянки перетворюється на суцільний смітник: довкола тисячі пляшок з-під води, обгортки від чіпсів, злакових батончиків, що їх роздають волонтери. Час від часу у натовпі хтось самоорганізовується, сміття збирають разом з волонтерами, та людей забагато, пакетів для сміття не вистачає.
Волонтери розносять ковдри й спальники. Та вистачає не всім. Хтось влягається спати на асфальт, щільно притиснувшись одне до одного. Хтось дбайливо накриває родичів шматком картона. Та ніч, на щастя, тепла.
«А що, як це триватиме і далі? Зовсім скоро буде холодно», — питаємо представників сербського УВКБ ООН.
«Сербія вже починає думати над цим, скоро буде план на зиму».
Міс, ви журналіст? Ви можете їх спитати, коли вони нас пропустять? Ні? Але хтось їх може спитати?
До нас підходять новоприбулі. Слухають, ідуть далі. Хтось іде, посміхаючись: іще не знає, що не пропустять. Або не хоче знати.
«Міс, ви журналіст?» — звертається до мене чоловік із Пакистану. «Ви можете їх спитати, коли вони нас пропустять? Ні? Але хтось їх може спитати? Будь-ласка, міс. Я вас дуже прошу, ми так довго сюди йшли, у нас вже просто немає сил», — чоловік плаче. Поспати — це все, що ми можемо йому порадити.
Будапешт-Реске-Хорґош
/Ангеліна Карякіна
- Поділитися: