Як живе Буча за місяць по звільненню з-під окупації (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Жовтий «Богдан», десь на третину заповнений людьми, зупиняється на блокпосту. Всередину заходить військовий з автоматом і швидко перевіряє, чи у всіх із собою паспорти — ані прописки, ані якихось особливих позначок у документах не дивиться. Далі маршрутка обережно проїжджає єдиною цілою, але сильно похиленою смугою, яка лишилася від мосту через Ірпінь — і все, ви в Бучі.

Маршрутки до неї ходять приблизно щогодини від метро «Академмістечко» і «Мінська», є кілька різних маршрутів, тож дістатися до стражденних передмість Києва сьогодні вже не проблема. А я згадую, як на початку квітня в мене на очах через блокпост у Романівці не пропустили мешканця Ірпеня, який буквально прийшов пішки подивитися, що там із його житлом.

Перша точка під час подорожі Бучею — місцевий морг, розташований на вулиці Польовій, практично в центрі міста. Це вузловий заклад: сюди звозять тіла з усього району, не лише з Бучі. У дворі моргу два намети: один виконує роль інформаційного центру, де волонтери спілкуються з родичами зниклих безвісти, а другий — місця для відпочинку паталогоанатомів і слідчих. Навіть через місяць після звільнення міста роботи з тілами вистачає. У дворі біля входу просто неба лежать вісім пакетів, час від часу з рефрижератора дістають нові знайдені тіла для експертизи.

«Приходять люди, якщо вони ще не знайшли тіла своїх родичів — ми всіх опитуємо, формуємо заявку. У нас люди спеціально працюють над тим, щоб співставити з фотографіями, з описами. Вони пробують шукати. Якщо є якісь збіги, ми телефонуємо і кажемо родичам. Якщо не можемо знайти, то говоримо, що ми над цим ще працюємо. Є ще спалені тіла, ми й по них будемо проводити аналізи ДНК», — розповідає заступниця начальника Центру надання адміністративних послуг Галина Вежичанін. Саме вона приймає заявки від людей, які шукають своїх родичів і друзів серед померлих.

Жінка говорить, що до них привозять дуже багато замордованих людей, які помирали від тортур. По колотих ранах, вибитих зубах, перекошеному обличчю на додачу до вже традиційних кульових поранень навіть не фахівець може зрозуміти, що ці люди вмирали у муках. Але з тілом кожного загиблого працюють експерти, і поки вони не завершать роботу — родичі не зможуть забрати його для поховання.

Під час упізнання родичам не показують власне тіла — показують фотографії цих тіл. Про це розповідає кризова психологиня й психотерапевтка Анна Долід. Окрім того, якщо людина ослаблена, процес упізнання може мати вербальний характер: коли фахівець у розмові з родичем загиблого перелічує всі можливі деталі, але намагається не показувати фотографію тіла аж доки не буде впевненим, що це саме той загиблий, якого шукають.

Сам факт ексгумації, як каже терапевтка, теж може бути травматичним для родичів загиблого: вже поховане тіло виймають із землі й можуть тримати на експертизі по кілька тижнів. І родичі не просто ніяк не можуть попрощатися із померлим, а ще й живуть у страху: чи тіло не загублять, чи не переплутають.

Робота з тілами конвеєрна, часто не до церемоній. Тіло можуть покласти на каталку, можуть лишити просто на землі біля входу в морг. На впізнані тіла чіпляють спеціальні бірки.

За словами Анни Долід, лише близько 20% із тих людей, які приходили до моргу, не знайшли тут своїх родичів. Ці люди, найімовірніше, або в полоні, або десь поховані і їхні рештки ніхто не знайшов. Зараз міська влада формує службу, яка буде надавати психологічну підтримку постраждалим уже після поховання їх родичів.

За даними уповноваженої Верховної Ради з прав людини Людмили Денісової, в Бучі знайшли 412 тіл закатованих і вбитих мешканців Бучі. А загалом станом на 29 квітня виявили вже 1187 тіл мирних мешканців Київщини.

Тим часом Офіс генпрокурора оприлюднив прізвища перших десяти військовослужбовців 64-ї окремої мотострілецької бригади сухопутних військ росії, причетних до звірств у Бучі.

Вуличні кухні в бучанських дворах ще не розбирали. Часом — тому, що на них і досі інколи готують щось, аби зекономити на комунальних послугах, часом — через страх, що війна може повернутися. Біля однієї з таких кухонь я зустрічаю чоловіка. Він відмовляється назватися, говорить неохоче, і зізнається, що цілком міг опинитися в цьому списку загиблих.

«Мене вивели на розстріл, бо в мене були прапор, герб України, і фотографія, де я з військовими. Мене відмолили сосєді, мама ледь не на колінах стояла. Бо ми тут тільки два хлопці осталися, решта — пенсіонери», — каже чоловік. Він вважає, що росіяни заздалегідь знали, де шукати підозрюваних: коли вони захопили воєнкомат, прокуратуру, міліцію — повиносили звідти всі документи на перевірку.

«Телефони в нас позабирали, карточки поламали, коштів у нас немає. Зараз треба йти додому готувати, а чим потім платити за ті світло і газ? Треба якось їхати в Київ відновлювати карточки. Телефони-то нам волонтери привезли, але треба позгадувати. Я не пам'ятаю ні свій номер, ні мамин», — каже він.

Сама Буча в прямому сенсі розквітла й помітно ожила за місяць свободи. Але до повноцінного відновлення тут ще дуже далеко. Електрику, газ і воду повернули майже у всі будівлі, куди їх було можливо повернути. Але жоден великий магазин у місті ще не працює (повідомляли тільки про відкриття АТБ), тож торгівля переважно ведеться на вулиці. Та й купівельна спроможність людей невелика — навіть пенсії їм поки що недоступні просто через те, що жоден банк не працює. Зняти гроші нема де.

У місті існує 4-5 місць, де можна отримати гуманітарну допомогу, проте її потік уже помітно зменшився й тепер ці центри переважно працюють по черзі, по кілька днів на тиждень.

В одній зі шкіл у спортзалі зробили центр зберігання та отримання одягу, який надсилають як гуманітарну допомогу. На вході сидить жінка, записує всіх відвідувачів у спеціальний журнал, перевіряє їхні паспортні дані. Вона говорить, що на початку квітня сюди приходили по двісті людей на день, а тепер усе менше й менше. Показує журнал: 30 квітня протягом першої половини дня по одяг прийшли тільки 17 відвідувачів, переважно літні люди. То був останній робочий день центру.

У черзі до поліційного відділку стоять із різними питаннями: хтось прийшов писати заяву про зникнення речей із квартири, хтось шукає зниклих родичів чи друзів. До групи людей підходять двоє молодиків: намагаються дізнатися, чи перевірили вже на міни їхню вулицю на околиці міста. Але вертаються ні з чим — такі питання краще ставити фахівцям із розмінування.

Коли Буча зможе повернутися до повноцінного життя — поки сказати неможливо. Навіть Київ, що постраждав набагато менше, за місяць після відступу російських військ від передмістя живе на пів сили та чекає на можливе повернення війни.

Втім, новини про поновлення роботи окремих установ у містах-супутниках Києва зʼявляються ледве не щодня. Хоча з відбудовою, а тим паче з подоланням травм і втрат буде набагато важче.

Назад маршрутка з Бучі на Київ їде вже нещодавно зведеним понтонним мостом через Ірпінь.