ENRU

Два світи: «Спрей проти біженців» та екскурсії в райони мігрантів – репортаж з Данії

8daf4b9c9f2fa7f46
Сирійські біженці на вокзалі у містечку Падборг, які транзитом через Данію прямують у Швецію Фото: Claus Fisker/EPA

«Спрей проти біженців», нові антиміграційні закони й холодне суспільство – Данія має репутацію однієї з найменш привабливих держав для біженців. Утім, в країні діють ініціативи, які прагнуть подолати бар’єр і налагодити контакт між мігрантами й данцями. Як їм це вдається і чи вдається, взагалі? Читайте у другій публікація із спеціального циклу репортажів Громадського про праворадикалів та біженців у Європі.

КОЛІР

Вузькою вуличкою Копенгагена крокує чорношкірий молодик із волоссям, заплетеним у довгі дреди, – він повертається додому із відвідин вечірнього концерту. Уже пізно, тому крокує зовсім один. Втім, прогулянка без компанії триває недовго – із сусіднього провулку назустріч йому, хитаючись, виходять троє хлопців. Перехожі на мить зустрічаються поглядами – і між ними наче проходить струм. «Ей, ти! Клятий нігер!» – повітря вулиці, яке ще хвилину тому наповнювали лише самотні відлуння кроків, розрізає п’яний сміх. «Ти що тут забув? Забирайся назад в Африку!»

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Єврорадикали та біженці: два світи — Франція

Далі все відбулось швидко. Троє на одного, подертий одяг, кров на асфальті. Зловмисники втекли. Пізніше поліції вдалось затримати одного із них, але врешті-решт його відпустили без покарання: визнали, що він був у стані наркотичного сп’яніння й не усвідомлював своїх дій.

«Ти – мігрант. Ти – мусульманин. Ти – небажаний. Це лунає зі сторінок газет, в соцмережах, на вулиці – звідусіль, і лише консервує проблему», – розповідає Сильвестр Ббаале, розтягуючи кожне слово. Це його побили минулого року на вулиці Копенгагена. — «Скільки себе пам’ятаю – ксенофобія завжди тут існувала, однак, не в такому масштабі, як зараз. Все вирішує інстинктивний страх – це найкраща зброя, яка у них є».

Сильвестр Ббаале Фото: Остап Яриш/Громадське

Сильвестр переїхав з Уганди до Данії разом із сім’єю в 1990 році – тоді він був ще немовлям. Зараз хлопець має власний бізнес – готує і продає у фургоні традиційну африканську їжу, незабаром відкриває власне кафе. В нього є данське громадянство, він говорить мовою без акценту, платить податки і, як і тисячі інших данців, щодня їздить на роботу на велосипеді. Він не мусульманин – і від решти корінних мешканців Копенгагена його загалом нічого не відрізняє. Окрім того, що він темношкірий.

«Після 2014 року, коли до Європи почався потік мігрантів, у Данії все загострилось. Я відчував ксенофобські настрої ще у школі – але вони ніколи не були такими виразними, – розповідає Сильвестр. — Націоналізм зараз виринає все частіше, зокрема в медіа. Дуже змінилась також і риторика політиків – коли раніше радикалізм був побутовим, зараз він вийшов на новий рівень. Ворожість тут тепер легітимна».

Одна із тих політичних партій, що активно виступає проти неєвропейських мігрантів, і про яку згадує Сильвестр, називається «Danskernes Parti». В перекладі – «Партія данців». Її лідер – Даніель Карлсен, худорлявий юнак із білим, акуратно зачесаним набік волоссям. У свої 27 – хоча виглядає значно молодше і скидається на студента початкових курсів – він очолює праворадикальну політичну силу.

Лідер ультраправої данської партії «Danskernes Parti» («Партія данців») Даніель Карлсен Фото: danskernes-parti.dk

Фото: wegeberg.dk (архівне фото)

Вона не є найвпливовішою в країні – цим званням хваляться популісти із «Данської народної партії», яка є другою за популярністю з-поміж усіх. Але одною із найрадикальніших «Danskernes Parti» можна називати сміливо. Якщо ввести у Google ім’я Даніеля Карлсена, можна знайти багато світлин, де він позує на фоні німецької свастики. Але хлопець каже, що все це в минулому – хоча й не приховує того, що раніше був неонацистом.

«У Данії зараз – більше півмільйона неєвропейців, а це понад 8% населення країни. (5,7 млн осіб, — ред.) Недостатньо лише зупинити неєвропейську імміграцію, треба також вжити заходів проти тих, хто вже живе тут», – розповідає Карлсен, – Тому ми хочемо розпочати масові програми репатріації не білих. Особливо зважаючи на те, що офіційні числа мігрантів навіть близько не наближені до реальних – через натуралізацію та отримання громадянств їх тут значно більше».

За попередні два роки притулку в Данії попросили близько 30 тисяч мігрантів – найбільше із Сирії та Афганістану. Однак, не всі можуть його отримати – зважаючи на холодну політику, яку провадить уряд та відносно гомогенне суспільство, яке не спішить зустрічати гостей із Близького Сходу теплими обіймами. За нещодавно ухваленим законом Данія може конфісковувати у біженців майно та ускладнює процедуру возз’єднання із сім’ями.

Даніель Карлсен радіє таким крокам – він вважає таку кількість мігрантів катастрофічною для Данії.

«Загалом ці люди – кримінальніші та пасивніші на трудовому ринку. В декількох містах траплялись випадки зґвалтування біженцями, тому ми вирішили, що потрібно діяти. Оскільки перцеві балончики в Данії заборонені, для цього ми створили «Спрей проти біженців» на основі аерозолю для волосся. Декілька сотень жінок були радими отримати його», – хвалиться хлопець. І потім з максимально серйозним обличчям додає: «Локальні європейські спільноти, де живе багато біженців, відчувають себе незахищеними».

— Незахищеними від чого?

— На рівні національної безпеки ризик ісламського терору є набагато вищим. Що тут неясно? Більше мігрантів – більше мусульман – більше терактів. Це ж очевидно.

Біженці з Сирії та Іраку пішки крокують по шоссе E45 неподалік данського містечка Кліплев до кордону зі Швецією Фото: Benjamin Nolte/EPA

ДОРОГА

В мігранта Сорена з іракського Курдистану із данськими праворадикалами є одна спільна річ. Вони – антиісламісти.

«В данському суспільстві існує переконання, що всі мігранти – мусульмани, а відтак – ісламські фундаменталісти. Ці узагальнення створюють негативний імідж та сприйняття. На мене також постійно вішають ці ярлики, але я не вписуюсь у жодні шаблони мігрантів, які створюють медіа. І це було щось зовсім нове для данців», – розповідає Сорен.

Сорен Азад, мігрант з іракського Курдистану Фото: Остап Яриш/Громадське

Ми зустрічаємось із хлопцем у невеликій курдській забігайлівці в робітничому районі Копенгагена, стіни якої, здається, наскрізь просочились брудним запахом смаженої олії. Сідаємо за єдиний вільний столик. Однак, попри те, що нині тут людно, серед відвідувачів закладу немає жодної жінки.

За іронією долі, Сорен став атеїстом, намагаючись краще пізнати іслам. Декілька років тому він почав читати Коран – і чим більше його читав, тим більше розчаровувався, адже практично усе суперечило його особистим цінностям.

В Курдистані бути атеїстом небезпечно. Особливо, якщо при цьому ти організовуєш демонстрації, на яких закликаєш відділити релігію від освіти та ведеш блог, де критикуєш уряд. Цим і займався Сорен, допоки впливові друзі не сказали йому, що курдські спецслужби готують на хлопця замах.

«Я вирішив тікати. Поїхав у Туреччину і подав заявку на шенгенську візу, проте отримав відмову. В Анкарі я залишатись не міг – завершувався термін моєї турецької візи. Повернутись у Курдистан теж – мене б там убили. Потрібно було швидко щось вирішувати. Я поїхав до Стамбула, знайшов там контрабандиста, що переправляв біженців, – і разом із рештою вирушив у путь, взявши лише невеликий рюкзак».

Дорога до Данії зайняла у Сорена один холодний місяць осені, про який він згадуватиме усе життя. Зараз, вечеряючи ситними курдськими стравами, хлопець розповідає про всі складнощі, які спіткали його на шляху. Про те, як він їв, щоб вижити, а не щоб насолодитись їжею. Про те, як вісім ночей спав на холодній землі у лісі. Про те, як тиждень був заручником у Болгарії, бо работоргівці не могли поділити грошей.

— Чи загинув хтось по дорозі? – питаю обережно.

— Так, звісно. Багато людей. Дехто сам помер від хвороб. А декого викрали работоргівці чи порізали на органи – всяке траплялось. Це бізнес.

Курдське кафе «Канділ», назване на честь гори-символа Курдистану, у робітничому районі Копенгагена Фото: Остап Яриш/Громадське

Сорен розказує про це дуже спокійно, ніби про якусь найбуденнішу у світі річ. Як-от, що суп із чечевиці, який він замовив у кафе, виявився пересоленим.

«Зв’язуючись із контрабандистом, ти по суті добровільно здаєшся у рабство. Я знав, що так буде. Ми всі знали. Тобі не дозволено критикувати, тобі не дозволено коментувати. Роззявиш рота – пустять на органи першим з усіх».

Западає незручна мовчанка. Безслівний вакуум між нами заповнює арабська музика, що лунає з телевізора в забігайлівці. Щоб якось вийти із цього стану, Сорен вирішує змінити настрій розмови: «Та неважливо, наскільки жахливою була дорога. Головне, які в цього були причини, і яка за цим стояла мета. І я говорю зараз не лише про себе – я говорю про понад мільйон біженців, які шукають кращого життя».

Втім, такі історії, як у Сорена, не викликають у данських радикалів ані співчуття, ані розуміння. Даніель Карлсен, а разом із ним тисячі інших данців, має до мігрантів одне запитання: «Якщо ви тікаєте від війни і переслідувань – то навіщо претесь аж у Данію, замість того, щоб залишитись у першій безпечній країні?»

Серед відвідувачів кафе «Канділ» — лише чоловіки Фото: Остап Яриш/Громадське

ГОЛОСИ

Почувши таке запитання, Сорен усміхається. «Мені його часто тут ставлять. Це, в принципі, логічне звинувачення, і я його можу зрозуміти».

«Я не залишився у Болгарії, бо вона небезпечна – місцевим работорговцем був начальник поліції. Як я можу просити притулку в цій країні? Я не зупинився на Балканах, бо там часті випадки конфліктів між мусульманами та християнами. Як я можу почувати себе в безпеці там? Про ставлення суспільства й уряду Угорщини до мігрантів зайве і згадувати.

Ось так всі й опиняються в Австрії чи Німеччині – там вони відчувають себе найбільш захищеними у правовому полі. Очікувано, що люди будуть їхати саме туди. А особисто моя причина поїхати в Данію полягала в тому, що тут – моя наречена, з якою ми заручились ще раніше», – пояснює Сорен.

Щоб подолати бар’єр між біженцями й холодним данським суспільством, хлопець вирішив сам іти на контакт і говорити. «Через вплив медіа і ТБ у людей сформувався негативний образ мігрантів. Але якщо журналісти так впливають словами – чому словами не можу вплинути я?» – розмірковує Сорен, поки ми переходимо до місця, неподалік від курдського кафе, з назвою «Дім-Трамплін».

Хол культурного центру для мігрантів у Копенгагені «Дім-Трамплін» Фото: Остап Яриш/ГромадськеНа стінах культурного центру висять дитячі малюнки. Серед них — прапори: від Сомалі й до Курдистану Фото: Остап Яриш/Громадське

Це – культурний центр для мігрантів. В ньому вже не пахне олією та східною їжею, натомість стоїть специфічна суміш різних ароматів, із яких можна чітко вирізнити запахи секонд-хенду, дитячих фарб і розчинної кави. Місце було створене як своєрідна платформа для зустрічі мешканців Копенгагена із біженцями: завдяки «Трампліну» реалізовано багато інціатив. Тут постійно відбуваються майстер-класи: уроки англійської, данської, фарсі, читання Біблії, комп’ютерні класи, жіночі студії тощо. Їх ведуть як місцеві, так і самі біженці.

Один з проектів, у якому бере активну участь Сорен, називається «Refugee Voices» (Голоси Біженців). Це – безкоштовні екскурсійні тури, які на вихідних проводять мігранти для гостей та мешканців Копенгагена. Екскурсії відбуваються в районі Норребро – це мультикультурна та яскрава дільниця, у якій живе багато мігрантів, що приїхали у пошуках роботи ще в минулому столітті. В неї –  своє окреме життя та купа цікавих, хоч і не завжди радісних історій.

В програмі заходів на день - комп'ютерні класи, уроки данської, вивчення Біблії мовою фарсі Фото: Остап Яриш/ГромадськеРайон Норребро вважається мусульманською частиною Копенгагена. Тут живе багато мігрантів із Сходу Фото: Остап Яриш/Громадське

Сорен розгортає мапу і водить по ній пальцем: показує свій звичний екскурсійний маршрут. «Під час турів ми стараємось проводити паралелі із життям на Близькому Сході, шукати місця зі схожою історією та розповідати, як це – бути мігрантом у Данії. Це спонукає відвідувачів ставити більше запитань і дізнаватись про нас щось нове».

— А якщо прийдуть націоналісти чи радикали?

— Такі люди приходили, ми їм були раді. Свобода вимагає конфронтації. Якщо ти хочеш, щоб інші тебе розуміли – мусиш стикнутись з їхнім нерозумінням і з їхніми страхами. Парадокс, але з мусульманами мені говорити важче, ніж з націоналістами. Я – атеїст, а для багатьох із них це просто жах.

Якоб – світловолосий блондин, який волонтерить у «Трампліні», і саме йому належить ідея створення турів «Refugee Voices». Раніше він і сам був екскурсоводом у Копенгагені, а згодом вирішив застосувати свої вміння в новому полі.

Якоб Слаатто, волонтер у домі «Трампліні» та автор ідеї «Refugee Voices» (Голоси Біженців) Фото: Остап Яриш/Громадське

Під час розмови згадуємо про нинішню ситуацію з радикалізацією суспільства. Якоб зітхає. «Сьогодні я їхав у поїзді, і побачив газету з величезним заголовком на першій шпальті. «ОБЕРЕЖНО, ЦИГАНИ КРАДУТЬ ВАШІ РЕЧІ!» Це дуже тривожний сигнал, якщо головними історіями в ЗМІ стають такі повідомлення. Я вже мовчу про відкритий расизм багатьох радикальних політиків. Неймовірно, що такі речі в Данії стають нормою».

Даніеля Карлсена з «Партії Данців», яка розповсюджувала «Спрей проти біженців» слова про расизм та нацизм обурюють: «Незалежно від ставлення данців до нас, ми будемо прикладати всіх зусиль, щоб зберегти їхніх дітей від катастрофи масової міграції. Ці люди можуть називати нас як завгодно, але їхні білі діти будуть нам дякувати. Мені більше нема чого додати».

Якоб розчаровано хитає головою: «В мене є знайома жінка, їй уже 90 років. Коли вона чує, що темношкірих б’ють на вулиці, коли дивиться телебачення – їй стає страшно. Вона каже, що відчуває дуже схожі настрої, які були в Європі перед Другою Світовою. І мені стає страшно теж».

 

Підписуйтесь на наш канал в Telegram