Юрій Андрухович: Агресія об’єднала країну на найбазовішому рівні

Вікторія Наріжна: Якщо подивитися, переглянути Ваші есеї десь дво-трирічної давнини, давніші, то можна бачити, що в багатьох з них Ви говорите про ідею «двох Україн». Тим не менш, зараз в багатьох інтерв’ю, виступах ця риторика абсолютно відсутня. Щось змінилось в вашому розумінні України внаслідок останніх подій?

Юрій Андрухович: Я сказав би так, що це трохи не точно окреслювати, що я формулював в давніших текстах ідею «двох Україн». Я не намагався формулювати це як ідею, а намагався якимось чином реагувати на реальність, ту, як я її відчував. І теперішня ситуація, безумовно, відрізняється тим, що ми маємо війну, ми маємо зовнішню агресію, яка насправді тільки тому і виникла, що є намагання скористатися цією реальністю. Але реальність не дається ніколи раз і назавжди незмінною, і наше завдання цьому протистояти. Я маю на увазі консервуванню якоїсь такої дволикої, дуалістичної України. У зв’язку з цим та ж сама агресія, на мій погляд, здійснила оцю найрадикальнішу зміну, вона фактично в найбазовішому, в найбільш засадничому моменті країну об’єднала. Найбазовішим виявився не мовний момент, як це думалося завжди, що саме в ньому полягає загроза розколу, і не в якомусь ряді інших атрибутів цього дуалізму, а найбазовіший момент об’єднання – хочемо ми вільної, демократичної, прозахідної України, або просто України, як частини західного світу, чи ми хочемо її як частину «руского міра»? І в цьому сенсі мені здається, що на сьогодні розмова про дві України перестає бути актуальною.

В. Н.: Від багатьох людей, абсолютно різних, від рядових користувачів соцмереж і аж до українських інтелектуалів, звучала ця ідея, що ці території необхідно відпустити. Донбас необхідно відпустити, Крим необхідно відпустити, вони не дуже нам потрібні... особисто для вас, Крим і Донбас щось значили в житті до цього моменту, до моменту агресії?

Ю. А.: Трапляються з нами такі втрати, які у якомусь підсумку виявляються не втратами, а здобутками. Я боюсь, що відповідаючи на Ваше запитання щиро і чесно, я зійду до цинізму... а не хочеться. Тому що насправді всі ми перебуваємо в ситуації дуже тяжкого екзистенційного випробування передусім, і тому висловлюватись легковажно і цинічно, мабуть, не варто. Але, з іншого боку, ніщо так не дратує, як якесь таке наївно-догматичне уявлення, що ми це відвоюємо, повернемось і що насправді тамті люди тільки й мріють про те, як їм возз’єднатися з Україною... Я не вірю в це. Тому що, на жаль, політика й історія в таких випадках затяжних, міжцінністних конфліктів, вона, на жаль, не може запропонувати якихось варіантів примирення, а є варіант тільки розвести сторони в достатньо різні боки.

Коли я в 2010 році намагався говорити про чесний, прозорий, спокійний, мирний референдум саме для Криму і Донбасу, він мав би стати першим кроком після зміни влади в Києві. Мені було ясно як день, що щойно влада в Києві зміниться знову на прозахідну, проєвропейську, як виникнуть проблеми саме з населенням цих регіонів. Тобто в інших буде, можливо, багато невдоволених, але там це буде певна критична маса невдоволених, яка не дасть нам нормально співіснувати. Так чи інакше треба встановлювати певні історичні цезури. До цього моменту цей конфлікт був у якомусь тліючому, жевріючому стані, потім він був у стані активному, але ця активність теж не може тривати вічно, і ось він тепер, кажуть, «заморожений» і переживає свої еволюційні стадії.

Роль культури в запобіганні цьому визначальна. Але мені не здається, що всі наші сподівання мають зосереджуватись саме на цьому. Іншими словами, радикально від кількості вистав, концертів і літературних вечорів – це не зміниться, а зміниться напевно від кращої якості медичних послуг чи від вищих заробітних плат. Це той рівень буття, де, на жаль, домінує марксизм. Дуже складно щось цьому протиставити. Звичайно не можна забувати і залишати без культури, але з іншого боку це теж може виявитись вибухонебезпечним подразником, якась культурна агресія в той час, коли там просто голод панує. Коли недостатньо влаштовано щоденне, нормальне, матеріальне існування.

В. Н.: В суспільстві у воєнний час виникає багато ґрунту для такого звуженого розуміння культури, для відступу назад, для якихось консервативних речей...

Ю. А.: Так, але ми занадто красиво про все це говоримо, крім усього іншого, виникають спокуси, спокуси в окремо взятих людей у воєнний час розправитися з кимось, кого вважають своїми кривдниками, чи кого вважають просто нехорошими. І ось воєнний час, він такий, що наче створює карт-бланш, тому що є певний пафос уже, так чи інакше його рівень досягнуто, і на хвилі цього пафосу можна затаврувати успішніше, ніж у мирний час.

В. Н.: Тобто Вам не здається, що це ризик для всієї культури? Що українська культура може загрузнути в консервативному, примітивнішому стані?

Ю. А.: Безумовно! Війна – це завжди ризик для культури. Ми, як українське суспільство, змушені витримувати найбрутальніший, агресивний тиск чужої армії. І від цього на душі стає прикро, бо часи в нас мали б бути прекрасними після 22 лютого 2014 року. Те саме в культурі, ми б насправді робили сьогодні якісь зовсім неформатні, експериментальні, інновативні речі, а ми, навпаки, змушені агітувати агітбригадами, тобто розвертатись в архаїку, в якесь 19 століття, створювати, умовно кажучи, якийсь національно-патріотичний епос чи фольклор.

Я це бачу як певний сюжет, в якого є свій автор, і ми досягли в цьому сюжеті, в цьому мегаромані, моменту неповернення, моменту незгортання, тобто іншими словами нас не наздогнати і не зупинити, «свободу не спинити». Тому я переконаний, що це все і далі коштуватиме зусиль, боротьби, трагічних втрат, але воно має позитивне-оптимістичне продовження.

/ Громадське.Дніпро