Російська журналістка і фотограф, лауреатка премії World Press Photo за репортаж з середини Чорнобильського реактора і премії «Вільна преса Східної Європи» Вікторія Івлєва відкрила в просторі «Ізоляція» виставку фотографій «Народження України», присвячену 25-річчю незалежності країни. Ця виставка, за її словами, — маніфестація почуття персональної відповідальності та провини за те, що сталося в останні два з половиною роки між сусідніми країнами. У проекті Івлєва зібрала 72 півтораметрових фотографії, заради яких вона об'їхала всі обласні центри України, крім окупованих Луганська і Донецька і анексованого Криму, щоб показати, як народжуються нові українці.

Ти сама мама двох дітей. Що для тебе бути матір'ю?

По-перше, я пам'ятаю своє перше відчуття: не знаю, як це було у тебе, — у матері однієї дитини, — а у мене було відчуття, що прийшло безсмертя. Це моє продовження.

Як виникла ідея пов'язати пологи жінок в різних регіонах України з незалежністю?

Я весь час намагаюся щось зробити для України. Мені весь час здавалося, що того, що я роблю, мало, потрібно щось ще. Я там «волонтерю», але нічого не роблю як журналіст. У мене не такий великий вихід, до того ж в російській пресі, хоча я роблю для «Дождя» досить часто українські сюжети, переважно про переселенців. Я почала думати, що можу зробити. А як фотограф я взагалі нічого не робила для України.

Ти робила «Подорож Україною» (фотокнига з репортажними історіями — Hromadske).

Ну, це була ціла книжка. Але це вже відбулося. А зараз що? Зараз нічого.

Я почала думати, що я могла б зробити як фотограф, тому що все ж це моя перша, основна професія в журналістиці. І стало зрозуміло, що основна подія, через яку відбуваються всі інші українські події, — Майдан — уже минула. Передати фотографічні відчуття від Майдану практично неможливо. Тому що фотографія — це завжди «тут і зараз». Всім друзям України, друзям прогресу зрозуміло, що головне досягнення Майдану — це народження нової нації. Це було видно, це так відчувалося. У моїй книжці була така фраза: «і раптом з хаосу народження нації». Ось з цього хаосу, революції раптово народжується новий народ, абсолютно для самого себе несподівано. І я вирішила, що потрібно зняти пологи.

Це був загальноукраїнський проект: треба було об'їхати обласні центри України. Спочатку я намагалася це зробити через якихось знайомих, знайти акушерів, пробратися партизанськими стежками, оскільки довге життя в Російській Федерації вчить працювати партизаном. А потім я зрозуміла, що це неможливо, що цей проект затягнеться на роки, тому що в одному місті буде акушер, в іншому його не буде, а в третьому він буде не на зміні. У підсумку мені дуже допомогла Незалежна профспілка журналістів України, членом якої я є. Мене покликали на з'їзд акушерів-гінекологів, після якого я отримую на Фейсбуці дивовижне повідомлення від Тані Коломийченко (секретар асоціації акушер-гінекологів України — Hromadske). Таня виконала неймовірну роботу. Вона передувала усім моїм візитам в усі пологові будинки, оскільки головні лікарі або були їй відомі, або вони знали, хто вона така. Вона дзвонила в пологовий будинок, домовлялася, і я приїжджала вже на підготовлений грунт. Тому цей проект загалом пройшов дуже гладко.

А тобі було важливо, кого ти конкретно знімаєш?

Ні, у мене не було такої можливості — вибирати жінок. Хтось відмовлявся. Ти приходиш до пологового будинку, припустимо, є троє жінок під час пологів або три людини, які очікують пологів. Я до кожної підходжу, одна каже «так», інша — «ні», третя говорить: «я подумаю». От і все. І ти працюєш з тим, що є. Тобто це були абсолютно, як зараз кажуть, «рандомні» жінки, яких я знати не знала раніше. Я поняття не маю про їхні політичні погляди, про це взагалі якось не думали. Вийшов, я думаю, достатній зріз українського суспільства.

Зараз поставлю, напевно, неприємне питання, але чи міг вийти проект «Народження Росії»?

Ні, не міг вийти.

Чому не міг?

Вона не народжується. Брехати не треба. Я нічого не бачу неприємного в цьому питанні. Росія в якусь іншу сторону, більше в бік кладовища рухається. Я побачила це тут, але не побачила цього більше жодній країні світу. Незалежно від того, краще живуть в цій країні люди або гірше, не про це мова. Це не про краще і не про гірше, а про якісь інші якості. Пологи — це нова якість і поява чогось нового.

Добре, але що має відбутися на твоїй батьківщині?

На нашій з тобою батьківщині. Що має статися? Я думаю, що вона повинна розпастися. Я думаю, що ця імперія повинна перестати існувати. Або почати існувати на якихось інших засадах.

Як у Сорокіна?

Ну не як у Сорокіна, ні. Але, умовно скажімо, як Сполучені Штати, де кожен штат досить самостійний. При тому, що це все ж держава, і там державна влада може бути навіть сильнішою, але там є свобода. Те, що колись було благом, поступово через відсутність сучасних технологій, через те, що Росія не встигає йти у форматі сучасного розвитку і через політичні, звичайно, утисків, перетворюється в «антиблаго». І я думаю, що імперія — це вже з минулого. Зараз по-іншому якось організовується життя на планеті, і Росія відстає.

На виставці представлені роботи з усіх основних центрів, але немає Донецька, Луганська, які зараз розташовані на, як ми називаємо, окупованій території. Ти принципово не хотіла їхати туди, перетинаючи всі ці блокпости, і отримувати дозвіл, щоб знімати там?

Тут є Донецька і Луганська області. Там вийшло досить багато фотографій. Що стосується неконтрольованої території, в Луганськ мені їхати точно не безпечно, після полону, в якому я побувала рік тому. До Донецька я, напевно, могла поїхати. Але думаю, що це було б не дуже чесно — шукати там людей, які підтримують Україну, будучи вагітними і народжуючи в Донецьку, — це б дуже звузило простір роботи.

Але ж ти не шукала якихось політичних поглядів.

Ні, але проект називається «Народження України». Значить, я приїжджаю в Донецьк, який присягає на вірність Російській Федерації або самому собі, приходжу до пологового будинку і кажу: «Чи не хочете ви знятися в проекті «Народження України»?» Ви можете уявити собі, що буде далі. Але я мушу сказати, що мені здається, що взагалі абсолютно неправильно називати ці території окупованими. Окупована територія Криму — з цим я згодна.

Туди ти принципово не поїхала?

Туди я не хочу їхати, просто не хочу. Мені дуже важко було б там бути. Хочете жити в Радянському Союзі — «вольному — воля, спасенному — рай». Я приїжджаю в Радянський Союз і кажу: «Чи не хочете ви взяти участь в проекті «Народження України»? Що мені кажуть жителі Радянського Союзу? «Ні, — кажуть вони, звичайно, ми не хочемо. Ми хочемо брати участь в проекті «Народження Радянського Союзу». Ось, беріть участь, ось у вас є байкер Хірург, він вам допомагає брати участь. Заради Бога, це без мене.

Поділитись: