«З початком активного спротиву окупації росіяни ставали дедалі злішими». Історія атовця з Херсона

«Намагаєшся подрімати, але чуєш усе, що відбувається у сусідніх камерах. Це страшно навіть чути», — розповідає колишній атовець Максим Негров, якого росіяни протягом двох місяців тримали у полоні в окупованому Херсоні.  

У місцевому ізоляторі тимчасового тримання окупанти катували херсонців. Ночами з будівлі долинали крики. Продавчині магазину поблизу катівні бачили, як туди приїжджали катафалки, а містом ширився сильний сморід. 

За ці місяці у полоні Максим схуд на 15 кілограмів і «відсвяткував» свій день народження. Як він пережив російський полон — у матеріалі hromadske.

«Вони зайшли до міста з натхненням, думали, що Херсон їм підкорився»

Біля будівлі ізолятора товчуться журналісти, попереду них — правоохоронці. Ізолятор уже декілька годин перевіряють сапери. Десь за годину його вперше відкриють для медіа.

Разом із Максимом ми підходимо ближче до будівлі. Він оглядає її та згадує, з якого боку його заводили до приміщення — до ізолятора чоловіка привезли у шапці, замотаній поверх скотчем.

Максима затримали 15 березня. Пів дня чоловік провів на роботі, а потім пішов до матері. Там сусіди повідомили, що його шукають. Максим пішов до іншого будинку, але й там на нього чекали росіяни.

«Я повернувся на роботу, і там мене спіймали. Вони шукали мене за всіма адресами. У матері виламали ворота, двері, перевернули все догори дриґом», — каже Максим.

«Вони зайшли до міста з таким натхненням: думали, що Херсон повністю їм підкорився. Але з початком активного спротиву росіяни ставали дедалі злішими й хапали людей. Це були цілодобові катування, з нас тут усе тільки починалося», — пригадує чоловік.

«Олівцем на стіні малював, скільки діб я тут перебуваю»

До ізолятора всіх запускають почергово. Ми йдемо коридором. У камери заходити не дозволяють — їх ще не перевірили сапери. Навколо полишений росіянами гармидер: обірваний телефон, перевернути столи й шафи, а в кутку розбита фоторамка з портретом путіна.

Максим зупиняється біля однієї з камер — одразу впізнає місце, де просидів два місяці.

«Там, у кутку кімнати, я олівцем на стіні малював, скільки діб тут перебуваю. Якимось чином вони не знайшли в мене в куртці той олівець. А те віконце, — Максим вказує на нього рукою, — відчинялося автоматично, й одного дня я почув, як на вулиці хтось увімкнув українське радіо». 

Більшість часу Максим був у камері сам, але потім до нього на декілька діб підселили молодого хлопця. Чоловік думав, що це зробили навмисно, щоб розговорити його: «А він, цей хлопець, думав навпаки — що я маю його розговорити. Недовіра була, нас налаштовували один проти одного». 

Полоненим окупанти не дозволяли передавати ні передач, ні їжі, ні води, ні цигарок. Одним із засобів тиску на людей, каже Максим, була відсутність повноцінного харчування: на дві доби людині видавали 300-грамовий пакет із їжею.

«Так схуд, що рукою доводилося тримати штани» 

Наприкінці квітня росіяни забрали Максима з камери, знову одягнули шапку на очі й замотали її скотчем. Вивели на вулицю і посадили до автівки. Сказали, що відпускають.

«Висадили з авто, сказали рахувати до 30 і лише після цього знімати шапку. Я так і зробив. Але я так схуд, що однією рукою мені доводилося тримати штани, аби вони не впали, а іншою — знімати шапку. Так, тримаючи штани, я пішки дійшов до роботи. Хлопці, які вперше побачили мене за цей час, одразу спитали: “Їсти хочете?”», — пригадує чоловік.

«Потім я зателефонував своїй 15-річній доньці, і перше, що вона мені сказала: “Тату, я більше не буду так довго гуляти”, — каже Максим, усміхаючись. — Чекали на мене, сльози були, раділи потім. Усі бачили, як мене забирали, які були обшуки, звісно, думали, повернуся чи не повернуся».

Ми їдемо з Максимом Херсоном на шостий день звільнення міста. Всюди юрми людей з українськими прапорами: «Ви подивіться, яку кількість прапорів херсонці ховали під окупацією. І росіяни хотіли, щоб ці люди проголосували на якомусь референдумі? Дурні. Це місто неможливо скорити».

Саме думки про Україну та майбутніх онуків, каже Максим, допомагали йому триматися в полоні: «У мене не було сумнівів, що Україна переможе й ми будемо вільні».