«З війни не повертаються». Як журналістка Валерія Бурлакова стала доброволицею, а після фронту — письменницею

21 листопада 2013 року на Будинок профспілок вивісили величезний прапор ЄС. Він відзеркалювався в калюжах, якими снували численні пари мокрих чобіт. Щогодини людей на майдані Незалежності ставало все більше. Хтось безупину кричав: «Революція!» 

В голові однієї журналістки, яка, як і десяток інших її колег, приїхала збирати матеріал про початок протестів, на мить промайнула думка: «Знову ця дурня». Вона вже неодноразово бачила українські акції протесту, які закінчувалися поразкою. Тому не вірила, що з цього людського невдоволення, яке тільки починало наростати у центрі Києва, щось вийде. Але десь всередині відчувала, що ця мить — шанс почати діяти. А тому розуміла: так просто звідси вже не піде. 

Вісім років потому вона скаже: 

«Ми хотіли змін — ми їх отримали. Але питання, якою ціною».

***

На пероні з'являється жінка. Рівний зріз фарбованого білого волосся, виголені скроні та гострі вилиці. Вона виходить з вагона, тримаючи за руку маленького хлопчика. Той однією рукою міцно стискає мамину долоню, а в іншій несе пластикову валізу з іграшковою аптечкою. А на спині — маленький жовтий наплічник.

Коротка зачіска, татуювання та темно підведені очі цієї жінки мимоволі провокують домалювати в голові її біографію. Вона цілком могла б бути рок-зіркою, розповідати про концертні тури, алкогольно-наркотичні вечірки та божевільні плани. Але на її плечі — військовий рюкзак із нашивками, на якому зеленим маркером пише: «Лєра».

Так, вона обов'язково розповість і про гастролі, і про вечірки. Тільки перші будуть по Донбасу, а другі — у колі атовців, де замість гучної музики — схлипування побратима зі словами: «Я так втомився від усього. Я просто хочу вже померти». Але зараз їй треба покурити. Каже: щоб стати людиною. Лєра робить глибоку затяжку та видихає всю втому нічного переїзду.

З війни не повертаються

Валерія Бурлакова — ветеранка російсько-української війни на сході. Як і у багатьох військовослужбовців, її історія почалася з Майдану. Тоді вона ще працювала журналісткою в «Українському тижні» та висвітлювала хроніку протестів як кореспондентка.

У день розстрілу Небесної Сотні, буквально за пару годин до першої смерті від рук снайперів, Лєру відправили додому. Вона вже практично не стояла на ногах, бо напередодні не спала кілька діб поспіль. Втома й виснаження наздогнали її одразу, щойно переступила поріг квартири. Прокинулася пізно ввечері, коли новини вже рясніли заголовками про кровопролиття на Інститутській.

«Це було дике почуття провини. В той день можна було загинути за Україну. Але натомість загинули сімнадцятирічні хлопці, а я в цей час спокійно спала вдома. Я вижила, а вони — ні. Я не знала, як із цим далі жити. Тому те, що почалася війна, стало свого роду порятунком. Це був мій шанс довести, що я недарма залишилася серед живих».

Але потрапити на фронт їй вдалося далеко не з першої спроби. Пів року Лєра шукала підрозділ, куди б її могли прийняти, проте все намарно. Тому вона продовжувала їздити на схід як журналістка. І водночас не припиняла пошуків свого місця на Донбасі, доки у вересні 2014-го їй не випала нагода потрапити на навчання батальйону «Айдар». Проте й тут усе було зовсім не так, як у героїчних мілітарі-фільмах. Оскільки на той момент Лєра не проходила дострокової служби та не мала елементарних знань військової справи, спецвишкіл айдарівців здужати їй ніяк не вдавалося. Звичайний розбір автомата Калашникова закінчувався словами тренера: «Та краще вже не чіпай — зламаєш». Усе вказувало на те, що військовою їй не судилося стати. Проте Лєру це не зупинило.

Врешті-решт вона домоглася свого і опинилася у добровольчому батальйоні «Карпатська січ». Вже з Донбасу Лєра зателефонувала в редакцію та повідомила про своє звільнення. Головний редактор лише здивувався, що для цього рішення їй знадобилося цілих шість місяців. І рідні, і друзі, і колеги Лєри знали: рано чи пізно вона опиниться на фронті.

Відтоді у її життя назавжди вросли калейдоскоп військових бригад, зміна ротацій, Піски, шахта «Бутівка», індустріальні пейзажі Донбасу та велике кохання.

Згодом, 8 березня 2016 року, вона напише у своєму щоденнику: «Роман “Повернення” Ремарка — окрім кількох останніх сторінок, надуманих та підтягнутих до з-горем-навпіл-гепі-енду — про те, що з війни насправді не повертається майже ніхто. Навіть якщо залишається живий».

Для чого все почалося

«На початках, десь у 2014-2015 роках, мене рятувало нерозуміння справжньої ситуації. Хтось казав: “По нас працює СПГ”. На що я відповідала: “А що таке СПГ?”» — промовляючи останню фразу, Лєра вдавано кліпає, наче лялька, та округлює здивовані очі.

Пригадує, як вперше потрапила у Піски: сіре, підземне місто, де всі жили у підвалах. Більшість будинків лежали на землі потрощеними грудами залізяччя й цегли.

«Було страшно. Якби мене тоді спитали, чи думаю я, що переживу цю зиму, я б напевно відповіла “Ні”. Пам’ятаю, якось кажу до командира: “А політ міни — це як?”. Мені пояснили: “Буде свистіти. Чуєш свист — лягай“. Коли я вперше почула міну, задерла голову догори та зробила так: "уаааау". Але нічого, згодом призвичаїлася».

За словами Лєри, на війні звикаєш абсолютно до всього. І до того, що часом треба розтопити сніг, щоб помитися. І до того, що замість ліжка в тебе дерев'яні ящики, накриті ковдрами. І до того, що ти, може, й не доживеш до ранку.

Каже, смерть стає побутовою. Якоїсь миті просто усвідомлюєш, що сьогодні вбили його, а завтра вже про тебе можуть сказати: двохсотий. Двійка і два нулі, які підводять риску під життям кожного військового. Звісно, бувають моменти, коли тривожність придушує здоровий глузд. Тоді хочеться бігти якнайдалі. Але відступати немає куди: попереду лише ворог і міни.

Лєра пригадує день, коли до них на ротацію приїхала знімальна група. Раптом почався сильний обстріл. Коли все вщухло, журналісти нашвидкуруч зібрали свою апаратуру і сказали: «Та ми, мабуть, вже поїдемо». За планом зйомок команда мала залишитися на ніч разом із військовими, але натомість попрощалася зі словами «у вас тут трохи тривожні обставини, ми краще заночуємо в готелі».

«Тоді до тебе приходить усвідомлення, що є люди, які можуть звідси спокійно поїхати, бо вони хочуть жити, а є ти — який звідси нікуди не дінешся. Тоді я мимоволі питала себе: “Якого чорта я в це влізла?”. Але це — миттєва слабкість. Думаю, в такі моменти завжди треба згадувати Майдан, усіх полеглих і для чого усе це почалося».

Розповідає про загиблих та скалічених побратимів рівним, дещо відстороненим, голосом: про те, як куля снайпера обірвала життя «Міфа», як помер «Розписний» під час мінометного обстрілу, як «Ангелу» відірвало обидві ноги... Про те, як не знаходила в собі сил плакати та істерити. Але інакше на війні не вижити.

«Як люди сприймають втрату близької людини поза війною? Сльози, крики, піду нап’юсь, в мене ж друг загинув, так? На фронті це довелося б робити щотижня».

Лєра переконана, що смерть — це просто кінець. Для мертвої людини в один момент усе залишається позаду. Куди глибша проблема з близькими людьми, яких покидає небіжчик: із тими, кому бракуватиме тебе, і тими, кого бракуватиме тобі.

Лист 

Камерна зала театру. Невелика — буквально кілька кроків і ти вже на сцені, зазираєш акторам в очі. Три короткі дзвінки сигналізують про початок вистави. Глядачі заходять у суцільну темряву. Ліхтариками на телефонах шукають свої місця.

Смуга м'якого світла від прожектора стікає на сцену, вимальовуючи маленьку жіночу постать. Це Лєра. У цій виставі її роль виконує акторка драматичного театру ім. Марії Заньковецької —Мар’яна Кучма.

«Життя P.S.» — вистава, створена за мотивами однойменної книжки, яку Лєра Бурлакова написала після загибелі свого нареченого. Його звали Анатолій Гаркавенко. Позивний — «Морячок». 25-річний хлопець загинув внаслідок підриву на розтяжці неподалік Авдіївки, коли разом із двома своїми побратимами був на завданні з розмінування лісосмуги.

Коли тіло «Морячка» відвезли у морг, Лєра повернулася на шахту «Бутівка». Найбільше вона воліла залишитися наодинці, щоб хоч якось упорядкувати все в голові. Але двері її кімнати не зачинялися. Знову і знову приходили побратими із недолугими спробами заспокоїти та розрадити: пропонували коньячку, лізли обійматися, витягали на якісь особисті розмови, засипаючи питаннями, на зразок «А що ти зараз відчуваєш?».

«Це було нестерпно. Вони ніяк не могли дати мені спокій. Тому я почала вдавати з себе суперзайняту людину: схопила телефон і почала щось там набирати. А писати ж нічого. І нікому. Тому я вирішила написати листа "Морячку". Під ніч, коли вже нарешті залишилася сама, я продовжила писати йому. Говорити з ним». 

І так сорок днів.

Ці листи стали для неї своєрідною терапією, яка допомагала впоратися із травмою втрати. Лєра називає їх «місією, яку сама для себе вигадала»:

«Завдяки цьому, я не могла взяти і просто піти в ліс застрелитися. Бо мені ж треба дописати цю історію. В мене є висока мета». 

Так листи стали книжкою, яка вийшла у 2018 році. Кошти з її продажу Лєра передавала на потреби бійців на Донбасі. Після досить спонтанного виходу листів під однією палітуркою, якого вона і так не планувала, сталася ще одна невипадкова випадковість. До неї написала Мар'яна Кучма і попросила поділитися своїм військовим досвідом, розповісти, як це бути жінкою на війні. Хотіла зробити виставу, присвячену цій темі. Проте Лєра відмовилася, бо, як їй здавалося, в цьому плані їй пощастило. Каже, що її завжди в чоловічому колі сприймали як напівпацана, тож і ставилися відповідно.

Натомість надіслала у відповідь на цей запит свою книжку. Думала, сценаристи зможуть почерпнути з неї кілька побутових моментів, не більше. Але через кілька днів пролунав телефонний дзвінок. Мар’яна. Лєра пригадує своє щире здивування, коли на іншому кінці дроту почула схлипування та прохання дозволу зробити виставу за книжкою «Життя P.S.». Підстав для відмови не знайшлося. Бо насамперед Лєра хотіла, щоб про цю історію, як і про історії інших загиблих, дізналися якомога більше людей:

«Бо… "Морячок" був воїном. А більшість з нас з себе воїнів просто вдавали. Тому що ми мали там бути, щось робити і якось триматися. Але є люди, які ніби для війни народжені, які навіть не замислюються над тим, що і як робити. Вони просто живуть цим. І вірять у те, що переможуть, а не кричать про це на кожному кроці». 

«Лєріка! Лє-рі-ка!» — любов «Морячка» заповнює темні кути глядацької зали театру. Сьогодні він звучить голосом актора Олеся Федорченка — високого чоловіка, що стоїть у напівтемряві, одягнений у військові штани та футболку.

Мар’яна Кучма зривається на крик та падає на коліна.

«У нас більше нічооого немає...» — промовляє чоловічий голос за її спиною. Глядачі здригаються, дехто опускає очі. У тиші чути жіночі схлипування.

Лєра і «Морячок» планували переїзд, весілля та дітей. Наприкінці січня 2016 року, коли вони повідомили про свій намір побратися, додому їх так і не відпустили. Сказали: «Ще встигнете». 

Пізніше в одному з листів до коханого Лєра напише: «Всю дорогу я сиджу поряд із твоєю труною. Нескінченні траси. Кава на заправках, на одну з яких виходжу у твоїй куртці. Хтось з наших сварить мене за це — дірки, кров, бруд, а навкруги люди... ну що ж ти? "В моїй країні війна", — огризаюся».

Люди мовчки виходять із зали. Хтось витирає сльози, забираючи пальто в гардеробній. Несміливо заводять розмову про схід. Починають ділитися своїм досвідом. «А наш Андрій вже три роки там», «Мій Сергій отримав серйозне поранення, госпіталізували» — звучить у кулуарах.Спогади колективного болю виливаються на холодну вулицю разом із людьми, закутаними в осінній одяг.

А в камерній залі театру ще кілька хвилин потому у повітрі стоятиме гірке Лєрине: «Як я хочу, щоб ти був живий. Хай без ніг. Але живий».

Повернення

Для багатьох ветеранів повернення до цивільного життя — ще гірше випробування, ніж фронт. Досвід війни залишає свій відбиток: часом фізичний і практично завжди — психологічний. Це призводить до проблем з адаптацією та ПТСР, який нагадує про себе різними проявами.

«Спочатку я не могла змусити себе зняти військову форму, — згадує Лєра. — Думала, що, якщо це зроблю, то стану такою ж, як усі ці люди, які не воювали, які ходять по вулицях, вибирають собі сувеніри і спокійно сидять у кафе, коли на сході гинуть воїни. Боялася, що якийсь військовий вирішить, що я така сама».

Лєра пригадує, як їздила на похорон «Морячка» на Франківщину в Делятин. У місцевій школі, як і у сотнях інших по Україні, стояв стенд Небесної Сотні, висів жовто-блакитний прапор, а поруч — портрет покійного Анатолія Гаркавенка. І підпис у стилі: «Це наш найкращий вихованець, загинув на війні. Будьмо такими ж мужніми героями, як він». 

«Стоїмо біля стенда. І тут помічаю: заучка усе плаче й плаче. Я спершу думала, може, за "Морячком". А вона щось до себе: “Син... син…” Я не могла зрозуміти, в чому річ. Питаю, син на війні? Але ні. Виявилося, боїться, що заберуть. І яка ж іронія: вішати портрети героїв, писати красномовні рядки. А на ділі: ми, звісно, вами пишаємося, але самі туди не хочемо».

Дистанції між цивільними та військовими Лєрі не вдається повністю позбутися впродовж останніх чотирьох років. У 2017 вона остаточно вирішила поїхати з Донбасу. Накопичені втома та розчарування далися взнаки:

«Нас перевели у 46-й штурмовий батальйон “Донбас-Україна”. І хоч підрозділ був крутий, ми опинилися в полі під Маріуполем, де не було жодної роботи. Так тривало місяцями. Я не розуміла, що тут роблю. Від мене не було жодної користі. Було соромно отримувати зарплатню, оскільки я ніяк не відпрацьовувала цих грошей. Тому я вирішила, що час їхати до Києва». 

Після повернення з фронту Лєра повернулася до журналістики. Зараз тема війни все ще залишається поруч із нею, проте вже трансформована у тексти та розмови. Лєра записує спогади ветеранів та ветеранок: частину записаного публікує, решту залишає для себе. Каже, це щоб краще зрозуміти, відчути, що вони пережили. Сьогодні вона вже не вірить у те, що її матеріали можуть щось змінити. Проте перестати писати Лєра просто не може:

«Зараз для мене найціннішими є моменти, коли бачу, що людина розкривається. Коли вона довіряє мені та готова розповісти дуже особисті, цінні речі. Не героїчні, ні. Наприклад, один боєць розповідав, як він замерзав десь у снігах в лісі на “Світлодарці”. Він вже почав вирубатися, аж раптом побачив десь напівсвідомо в голові свою знайому в червоному платті. І зрозумів: час роздуплятися». 

Ця щирість її окрилює.

А книжка тим часом живе своїм життям. Історія болю, розказана на сторінках щоденника, відгукнулася читачам — і цього року Лєрі вручили особливу відзнаку премії Women in Arts. Вона стала першою ветеранкою, яка отримала цю нагороду — як жінка, що не є професійною мисткинею, але зробила важливий внесок в українську культуру. У численних медіа виходили рецензії на «Життя P.S.». Колега-журналіст, який теж був на фронті, назвав це видання «найсильнішою і найправдивішою книжкою про війну на Донбасі» — бо написана простими непафосними словами очевидця, викладена оригінальним стилем і живою мовою. Але творчість для Лєри — зовсім не задля схвальних відгуків та нагород. Вона мріє про інше.

Коли починається розмова про мрії, Лєра помітно змінюється. Починає більше усміхатися й жартувати. Каже, що зараз вони із побратимами активно обговорюють ідею створення резервації для військових — місця для ветеранів та ветеранок, у яких є проблеми з житлом, щоб ті мали бодай якийсь дах над головою.

«Крім цього, в нас є багато хлопців з Донецька, яким просто немає куди поїхати у відпустку. Їхати в чуже місто, винаймати порожню чужу квартиру? Ага, і сидіти там наодинці з собою. Я розмовляла про це з волонтеркою Любою Шипович, яка робить проєкт Veteranius. Вона вважає, що треба адаптувати їх у суспільстві, а не створювати окрему ветеранську бульбашку». 

Лєра замовкає.

«Ось я прожила у суспільстві з 2017-го по 2021-й. Мабуть, вже можу назвати себе адаптованою. Вже ж не кричу: “Агов, я воювала!” Але в голові постійно сидить думка, що хочу поїхати звідси і бути в оточенні своїх».

Тому головна її ціль зараз — цей закуток десь серед густої зелені, далеко за містом, де вона планує розбудовувати спільноту. Нехай невелику, непостійну. Але це й не важливо. Жартує, що уявляє це місце із баками для сортування сміття та сонячними батареями. Такий собі утопічний куточок ідеального світу.

«Але на ділі підійде якесь закинуте селище десь на Чернігівщині, де можна було б хоча б улітку, коли тепло, зібратися разом, відпочити, поговорити з психологом. Відчути себе вдома. Бо у багатьох ветеранів відчуття дому немає. Ніде. Я б хотіла, щоб вони відчували, що їх десь чекають».

З'їв дракон

На Личаківському цвинтарі у Львові мокро. Вода скрапує з хрестів, перев’язаних жовто-блакитними стрічками. Де-не-де палахкотять лампадки. Раптом у дощовій сірості з'являється маленький жовтий наплічник. Чотирирічний Тимур крокує за руку із мамою. Як і тоді, на пероні, однією рукою він міцно стискає її долоню, а в іншій цього разу несе квіти.

Поруч із ними ще одна постать — Лєрина посестра Катерина Драп’ята. Позивний — «Зелена». Ці імена вони забирають з собою зі сходу у цивільне життя. Зростаються з ними, як із другою шкірою. Саме «Зелена» була першою, кого Лєра зустріла у день смерті «Морячка». Саме вона скаже: «Не ходи туди. Він двохсотий». А потім стане близькою подругою, з якою так добре разом помовчати.

Ця скромна делегація прямує на поле почесних поховань, де спочивають полеглі воїни російсько-української війни. Лєра зупиняється біля могили Василя Сліпака («Міфа») та вітається короткою усмішкою. Закурює дві цигарки. Першу собі, другу кладе «Міфові». Дівчата перемовляються, пригадуючи моменти, які пережили на службі. Тимур озирається довкола, насупивши брови, і питає:

— Мам, а де «Міф»?

— Тут, сонечко. В землі.

У вихованні дітей Лєра має правило: бути чесною.

«Пробую пояснювати йому дорослі теми. Можливо, мені це не завжди вдається, не знаю. Часом намагаюся говорити з ним про війну, зброю та інші речі. Також ми говорили про Небесну Сотню. Я розповідала йому про цих людей. Він чомусь для себе вирішив, що їх з'їв дракон». 

Вона й не стала заперечувати.

Проєкт реалізовано за підтримки ООН Жінки в Україні, Уряду Швеції та Міністерства у справах ветеранів України.

Авторка: Ксенія Чикунова