Забанити сміття, але дати йому другий шанс. Дві історії підприємців, які роблять бізнес на відходах

За даними Всесвітнього банку, в середньому кожен мешканець планети щодня створює 750 грамів сміття. Якщо все це зібрати й підсумувати — за рік виходить астрономічна цифра. Лише невелика частина цього сміття потім переробляється, решта ж забруднює довкілля. Окрім того, ми втрачаємо цінну вторинну сировину, яка може принести додатковий прибуток, не завдавши збитків природі.

hromadske разом із компанією Coca-Cola HBC розповідає дві історії про підприємців, які будують свій бізнес на смітті. На перший погляд вони різні, проте об’єднані відповідальністю за наш спільний дім та майбутнє нашого суспільства.

Як колишній військовий рятує від сміття Обухів та Київську область

«Чимало мешканців Обухова не надто сильно мене люблять, — каже Армен Полатьян. — А за що мене любити — за те, що я змушую їх платити за вивезення сміття, яке вони до того викидали у лісі чи ще десь? Є, звісно, частка свідомих людей. Вони нам аплодують».

Майже 30 років тому після розвалу СРСР молодий лейтенант Армен Полатьян виявив, що нікому не потрібен як військовий. Довелося шукати нове місце в житті та годувати сім’ю, і він почав закуповувати та перепродавати макулатуру, а згодом — заснував і очолив підприємство «Обухівміськвторресурси», що стало одним із лідерів на українському ринку переробки сміття і вторсировини.

Робота, яку створив собі сам

У 1992 році, коли Армен закінчив військове училище, йому було 22 роки. Ще задовго до завершення навчання золота медаль випускника дозволяла обрати для продовження служби будь-яку військову частину в СРСР чи навіть на далекій Кубі. Але Радянський Союз розвалився, а незалежній Україні велика армія здавалася непотрібною розкішшю. Треба було шукати нове місце під сонцем.

Багато очевидних ніш вже було зайнято, тож Армен звернув увагу на макулатуру. В Україні були серйозні потужності з її переробки, а от сировини для них бракувало. Тому він почав купувати макулатуру в людей, у яких вона накопичувалася, та продавати на заводи з переробки.

«Бізнесом тоді це можна було назвати з великою натяжкою, — каже він. — Це була робота, яку я сам для себе створив. Я не сильно рахував, скільки заробляю, а тим паче — скільки зароблятиму, бо було не до цього. На їжу вистачало — і добре».

Комусь сміття, а комусь — сировина

Ближче до 2000 року постало питання про власну територію, де можна було б сортувати макулатуру та іншу вторсировину (якою Армен Полатьян теж почав займатися), а також частково переробляти її. Заради цього він придбав одне зі старих підприємств на території Обухова та у 2002 році заснував «Обухівміськвторресурси».

Те, що хтось вважає сміттям, якого треба позбутися, для цього підприємства — цінна сировина, завдяки якій воно заробляє. Якщо просто — це працює так: уявімо велику торгову мережу, в якій щодня накопичуються вже непотрібні пакувальні матеріали: папір, картон, плівка, пластикові чи дерев’яні ящики тощо. Підприємство мусить заплатити комусь, хто забере увесь цей непотріб і, наприклад, вивезе на звалище.

«Обухівміськвторресурси» купує всі ці речі та везе до своєї бази. Звідси частину відправляють до переробних підприємств: наприклад, макулатура їде на одну із паперово-картонних фабрик, де з неї роблять гофрокартон. Цей гофрокартон їде назад на підприємство в Обухові, і там з нього виготовляють коробки — будь-якої форми та розміру, які потрібні замовнику.

Як цвях у дошці 

В інших видів вторсировини «життєвий шлях» може відрізнятися. Із дроту, який є продуктом перероблення металобрухту, тут-таки на «Обухівміськвторресурсах» виготовляють цвяхи. А ще тут переробляють деревину.

«З відходів меблевого виробництва не проблема виготовити деревний брикет. А що до використаних новорічних ялинок, спиляних гілок дерев, не придатних до використання дерев’яних палет і ящиків — геть інша річ. Їх переробити значно складніше», — розповідає заступниця гендиректора «Обухівміськвторресурси» Оксана Дудка.

Річ у тім, що така деревина чи вироби з неї переробляються на паливні брикети — невеликі циліндри, які замінюють вугілля чи дрова у паливних котлах. Щоб їх виготовити, деревину потрібно подрібнити, а потім спресувати. Проте в ящиках чи палетах є цвяхи, які легко виведуть із ладу дороге обладнання. Щоб їх видалити, потрібне інше обладнання — потужні магніти. Інші підприємства не готові їх собі дозволити, тому «Обухівміськвторресурси», за словами Оксани Дудки — єдине, яке працює із такою вторсировиною.

За подібною схемою «Обухівміськвторресурси» купує вторсировину в різних компаній по всій Київській області. А кілька років тому підприємство виграло конкурс на вивезення сміття від населення в Обухові та Обухівському районі. У цьому смітті так само є вторсировина: макулатура, скло, металеві банки, пластик тощо.

Шкідливі поради

Але працювати з населенням значно складніше, ніж із великими компаніями. Для бізнесу це ще й питання соціальної відповідальності. Натомість багато людей звикли діяти інакше: викидати сміття в лісі, в канаву поруч із дорогою, а якщо живеш у приватному секторі — заносити в контейнерний бак багатоповерхівки, що стоїть поруч. Зрештою, в такий спосіб можна заощадити аж сотню гривень на місяць, чи й більше.

Армен Полатьян каже, що загалом в Україні лише близько 7% мешканців приватного сектору уклали договори про вивезення сміття, тобто вирішують проблему в найбільш прийнятний із доступних способів.

«А в Обухові знаєте, скільки? — запитує він. — Сімдесят відсотків!».

Втім, як підприємству вдалося досягти такого високого показника, його керівник не зізнається. За його словами, йдеться про цілий комплекс заходів, але це — «секрет фірми».

Так само він не хоче говорити про плани підприємства. Але не тому, що їх немає чи вони надто скромні, а тому, що «говорити про свої плани — смішити бога». Чоловік каже, що краще судити не за словами, а вже зробленим:

«Приїздіть до нас наступного року і самі все побачите на власні очі».

Як забанити нескінченний потік сміття

Катерині Уваровій 22 роки, вона живе в Харкові і два роки тому заснувала бренд 3,14 BAN, під яким виготовляє сумки-шопери, гаманці, чохли для ноутбуків, поясні сумки та інші аксесуари. Бізнес поки складно назвати успішним, якщо брати до уваги лише фінансові показники. Але він не має аналогів в Україні та несе важливе повідомлення всім, кому не байдужий світ, у якому ми живемо, і для кого «усвідомлене споживання» — не порожні слова.

Ви набрали неправильний номер

Катерина народилась і виросла у Макіївці. В 90-х її батьки заснували сімейний бізнес — займалися торгівлею лабораторним обладнанням: вагами та іншим приладдям. Коли дівчинка навчалася в школі, на Сході України почалася війна. Сім’я зібрала речі й переїхала до Харкова: сподівалися, що війна скоро скінчиться і вони повернуться назад, до звичного життя й роботи. Серед речей, які захопили з собою, було й кілька банерів з інформацією для клієнтів — контактними телефонами та адресою сайту, де можна придбати їхню продукцію.

Минуло кілька років. Бізнес продовжувався на новому місці, але телефони й адреса сайту стали неактуальними — до Макіївки досі вони не повернулися. Банери перетворилися на сміття, яке захаращувало помешкання.

Голос Ґрети

Його варто було б викинути, але тоді банери забруднюватимуть природу ще сотні років. Адже матеріал, із якого вони зроблені, розкладається дуже повільно.

Ще рік чи два тому Катерина навряд чи замислилась би про таке: в її оточенні про охорону довкілля та усвідомлене споживання майже ніхто не говорив, та й сама вона не надто сильно цими речами переймалася. Але потім з’явилася Ґрета Тунберг.

Ця дівчина надихає одних і дратує інших, але дуже складно заперечити речі, про які вона говорить: ми знищуємо світ, у якому живемо. Його ще може вистачити нам, але вже не нашим дітям. Якби це так голосно не сказала вона, це мав би зробити хтось інший.

Натхненна Ґретою, Катерина вирішила дати банеру нове життя — пошити з нього міцну й витривалу сумку, щоб носити в ній по 5-10 кілограмів відправлень для клієнтів. Свою ідею вона виклала швачці Ользі й дуже її здивувала: попри чималий досвід у професії, та ніколи не працювала з такою тканиною. Так само як не працював із нею серйозно майже ніхто в нашій країні.

До чого тут «пі»

Але Ольга впоралася, і сумка з банерної тканини вийшла справді «те, що треба» — вона й досі справно виконує свою роботу. Так з’явилася ідея бізнесу — брати непотрібні банери та шити з них різні вироби: сумки, чохли для навушників, гаманці тощо.

Бренд назвали 3,14 BAN. Число «пі» починається із 3,14, але ніколи не закінчується — як і потік сміття, що його генерує людство. А «BAN» — не лише скорочення від «банер», але й «заборона» на шляху цього нескінченного потоку.

Уявні мільйони

Перевага такого бізнесу — безкоштовна сировина. Багато компаній будуть вдячні за можливість зробити щось корисне із непотрібного банера. Але очевидна перевага несподівано показала свій зворотний бік.

«Чимало людей думають, що ми тут заробляємо мільйони, адже на відміну від багатьох інших, нам не треба чекати місяцями, поки з Італії нарешті надійде дорога тканина», — пояснює Катерина.

Ілюзію «великого успіху» підсилює те, що продукція 3,14 BAN продається не лише в Харкові, але і в інших містах України. Катерина хотіла, щоби бренд мав широку географію, тому домовилася з магазинами у Львові, Києві, Івано-Франківську тощо, аби ті виставили на своїх полицях речі від 3,14 BAN. Проте звичайним магазинам такі товари далеко не завжди цікаві, тож працювати доводиться переважно з благодійними.

До того ж партнерами 3,14 BAN стали поважні організації, які готові підтримувати ініціативи з усвідомленого споживання. Разом ці три складові створюють картину успішного бізнесу для стороннього спостерігача. Насправді ж, за словами самої Катерини, «молока від цієї корови вона ще не бачила» — щонайбільше вдається вийти «в нуль». Попри безкоштовний матеріал, є витрати на зарплатню Ользі (яка конструює, вирізає та шиє кожну річ), а також за оренду приміщення, де вона працює. Складом слугує помешкання Катерини. Тут же вони з мамою власноруч миють банерну тканину. Мама дівчини також виконує роботу бухгалтера.

Екологічно свідомі та творчі

Хто безперечно позитивно ставиться до бренду, то це його клієнти. За словами Катерини, умовно вони діляться на дві категорії. Перші — екологічно-свідомі люди. Їм не байдужий стан довкілля, вони звикли або намагаються жити усвідомлено — якщо вже купувати сумку чи іншу річ, то в такий спосіб, щоб це не шкодило природі. Другу категорію умовно можна назвати «люди творчого складу характеру».

«По їхній зовнішності ви одразу побачите, що вони унікальні особистості, тому сумка чи гаманець, який вони купують, також мають бути не схожі на жодну іншу річ у цьому світі», — пояснює Катерина.

Також відповідальний бізнес користується послугами 3,14 BAN. Наприклад, до Катерини зверталась Coca-Cola HBC з проханням переробити старі банери на корисні сувеніри.

Кравчучка

Щоправда, їй запам’яталася принаймні ще одна клієнтка, яка не потрапила до жодної з цих категорій. Вона звернулася до Катерини роки півтора тому з проханням пошити «кравчучку».

Катерина зізнається: спершу подумала, що має справу з якоюсь дивачкою. Але ні — жінка знала про «кравчучки» набагато більше за неї. Вона часто перевозила в них овочі і жалілася, що довго звичайні кравчучки не служать. Натомість в Німеччині їх виготовляють з банерної тканини, тому вони не бояться ні дощу, ні важкої роботи.

Клієнтка отримала свою «кравчучку» від 3,14 BAN, досі нею користується і не пропускає нагоди похвалити свою річ у соцмережах.

***

У найближчих планах Катерини — розширити лінійку товарів 3,14 BAN: зокрема додати міський рюкзак, який буде розкриватися на 180 градусів, щоб можна було легко дістатися до будь-якого куточка, та сумку-шопер з окремими кишенями на блискавках.

Щодо подальшої долі бренду — Катерина вірить в його успіх. Адже на дворі 21 століття, коли кожен із нас має робити усвідомлені вчинки.

«Коли йдеться про споживання — варто добре подумати, а потім вже робити», — каже вона і підкріплює свої слова реальною справою.

Партнерський матеріал створений на правах реклами. Над матеріалом працювали: автор Дмитро Сімонов, редактор Антон Єганов, дизайнерка Таня Костік, креативна продюсерка Тата Кривенко.