Залізна людина — майже реальність? На що здатен реактивний костюм і хто є справжнім Тоні Старком

Високотехнологічне майбутнє, яке нам показують у фантастичних блокбастерах, уже близько. Світові техногіганти щороку презентують нові технології, про які ще на початку XXI століття ми могли лише мріяти.

Британська компанія Gravity Industries теж не стоїть осторонь цього тренду. Вона розробляє реактивні костюми, що здатні за лічені хвилини долати велику відстань. Очолює її майже справжній «Тоні Старк» — і провідний винахідник, і головний тестувальник власних гаджетів.

Хто він, на що здатен його реактивний костюм і коли ми теж зможемо приміряти цей винахід — у матеріалі hromadske.

Костюм на всі випадки життя

Кілька місяців тому в інтернеті масово поширювалося відео, на якому британські морські піхотинці за допомогою персональних літальних апаратів висаджувалися на корабель. Це були випробування нового реактивного костюма, розробленого компанією Gravity Industries.

Разом із морськими піхотинцями інженери компанії тестували висадку на рухомий об’єкт як альтернативу десантуванню з гелікоптера. І дійшли висновку: за допомогою реактивного костюма Gravity Jet Suit можна не тільки набагато швидше потрапити на будь-яку частину об’єкта, а й самостійно потім його покинути.

Але цей винахід можна використовувати не лише для військових потреб.

Наприклад, 2020 року британська медична служба перевірила його потенціал у наданні екстреної допомоги. У горах пілот у реактивному костюмі зміг дістатися до постраждалого лише за 90 секунд, водночас пішки це зайняло б щонайменше 25 хвилин.

Ще один експеримент, уже разом із поліцією: за допомогою реактивного костюма імітували переслідування зловмисників.

Та найбільше наразі очікують на такі костюми, ймовірно, поціновувачі екстремального відпочинку. Аналітик трендів Деніел Лівайн припускає, що вже приблизно за п’ять років шукачі гострих відчуттів зможуть вільно орендувати реактивні ранці або костюми для розваг.

Найголовніші переваги реактивних костюмів над звичайним транспортом досить очевидні: можливість оминати наземні перешкоди, компактність, маневровість, до того ж досить пристойна швидкість пересування.

Але поки що вистачає й недоліків. Наприклад, безліч дозволів, які треба зібрати в різних інстанціях, щоб організувати такі польоти. Через це, а також із міркувань безпеки користуватися реактивними костюмами можна поки що тільки на спеціально обладнаних полігонах Gravity Industries.

Ще один значний недолік — висока ціна. Коштує Gravity Jet Suit 440 тисяч доларів США. Та попри це його власниками стала вже приблизно сотня людей. Компанія навіть планувала організувати серед них змагання на швидкість, але через пандемію захід довелося відкласти на невизначений термін.

«Болід» вагою 24 кг

Gravity Jet Suit має футуристичний вигляд і оснащений 5-ма реактивними мікротурбінами (по дві на кожній руці й одна велика — на спині). Їхня загальна потужність — 1050 кінських сил, частота обертання — 20 тисяч обертів на хвилину. Це більше, ніж у сучасних болідів «Формули-1».

Теоретично костюм може розвивати швидкість до 321 км/год. Проте з міркувань безпеки розробники категорично не рекомендують розганятися до таких значень.

Вага всієї конструкції становить приблизно 24 кг. Але це — без балонів із паливом. Заповнюються вони гасом, якого вистачає орієнтовно на 10 хвилин польоту.

Ще одне обмеження — реактивні двигуни здатні підняти в повітря пілота масою не більше ніж 95 кг.

Для кожного покупця компанія виготовляє цупкий вогнетривкий одяг і взуття. У комплекті також є захисний шолом, у нього вмонтована система керування польотом.

До вартості Gravity Jet Suit входять навчання та інструктаж особисто від творця костюма Річарда Браунінґа. Пройти навчання можна й без купівлі костюма, але в такому разі вартість одного дня тренувань становитиме приблизно 20 тисяч доларів.

Джеймс Бонд і Залізна людина

Ідея створення персонального літального апарата на реактивній тязі виникла задовго до народження Річарда Браунінґа.

Ще в 1952 році американський інженер Томас Мур розробив перший прототип такої технології — «реактивний жилет». Фінансувало його Міністерство оборони США. Однак згодом проєкт згорнули, адже через незручну систему керування так і не вдалося здійснити тривалий самостійний політ.

Цей винахід надихнув іншого американського інженера, Венделла Мура, на створення під егідою компанії Bells Aerosystems власного літального апарата. Мур врахував недоліки прототипу попередника, зокрема ті, що зменшували стабільність польоту. Він створив ранець, обладнаний ракетним двигуном, системою сталевих трубок і сопел, склопластиковим корсетом і балонами з пальним.

У квітні 1961-го, після довгих років розробок і тестувань, команді Мура все-таки вдалося здійснити перший в історії вільний (без страховки) політ за допомогою реактивного ранця. Він тривав лише 13 секунд, пілот зміг пролетіти орієнтовно 35 метрів зі швидкістю 10 км/год. Апарат отримав назву Bell Rocket Belt, і невдовзі відбулася його публічна презентація по всьому світу.

Попри шалений технологічний прорив самостійно користуватися таким реактивним ранцем усе-таки було неможливо, та й тривалість польоту (максимум 21 секунда) не задовольняла потреби військових. Тому Міністерство оборони відмовилося від фінансування проєкту.

Важливу роль у популяризації персональних літальних апаратів відіграв фільм 1965 року «Кульова блискавка» про Джеймса Бонда, якого зіграв Шон Коннері. В одній зі сцен агент 007, утікаючи від супротивників, залазить на дах французького замку й відлітає з нього за допомогою реактивного ранця моделі Bell Rocket Belt.

І, звісно ж, неможливо не згадати Залізну людину — супергероя, що вперше з’явився на сторінках коміксів Marvel у 1963-му.

Попри те, що саму ідею персонального реактивного літального апарата вдалося реалізувати ще в 1950-му, донині залишаються відкритими питання доступності такої технології для масового користувача, її стабільності та автономності. За цей час провели безліч випробувань як із ракетними, так і з турбореактивними двигунами. А створенням прототипів займаються не лише великі технологічні корпорації за підтримки урядових програм, а й різні ентузіасти власними силами за власні кошти. І Річард Браунінґ — один із них.

Річард Браунінґ — справжній Тоні Старк

Він — інженер, винахідник, колишній морський піхотинець і нафтовий трейдер, а тепер — засновник і головний тестувальник компанії Gravity Industries.

Світові ЗМІ охрестили його «справжньою Залізною людиною». І не лише завдяки його винаходу, а й тому, що сам Браунінґ неодноразово зазначав: образ Тоні Старка надихав його найбільше.

Що цікаво, ідею створення реактивного костюма передав йому батько, який також був інженером-винахідником, одержимим польотами.

Роботу над першим прототипом Браунінґ розпочав ще 2016 року з тестування різних гасових мікротурбін. Найголовнішим викликом був пошук балансу, аби пілот міг легко триматись у повітрі. Спершу він планував розв'язати цю проблему, побудувавши великі складні крила, але потім зосередився на нарощуванні потужності мікротурбін.

Компанію Gravity Industries заснували у 2017 році. Уже під цим брендом Браунінґ створив свій перший успішний реактивний костюм Daedalus Flight Pack. Саме з його допомогою в листопаді 2017-го Браунінґ потрапив до «Книги рекордів Гіннеса» — як людина, що досягла найбільшої швидкості польоту в реактивному костюмі, керованому тілом. Тоді він встановив позначку 51,5 км/год.

«Це схоже на сон, у якому ви вмієте літати. Ви можете рухатися в тому напрямку, куди веде ваш розум, немає жодних гравітаційних обмежень. І ви летите не як пасажир якогось літального апарата — ви летите як людина», — розповідав Браунінґ виданню Robb Report.

У березні 2019 року Офіс інтелектуальної власності Великобританії надав компанії Gravity Industries патент на реактивний костюм — перший у світі. Того ж року розробили нову модель — Gravity Jet Suit Mk3, за допомогою якої Браунінґ побив власний світовий рекорд, розігнавшись майже до 137 км/год.

Згідно з даними PitchBook, станом на 2021 рік у компанії працює тільки 14 осіб. Вона активно популяризує свої розробки, і за останні чотири роки провела понад 100 презентаційних заходів у 30 країнах світу.

Автор: Маркіян Оліярник