Замість затишної квартири — тісна кімната на трьох. Чи є життя у модульних містечках

39-річна Олена живе недалеко від руїн власного будинку. Пані Валентина змушена тіснитися в одній кімнаті із сином, невісткою та онуком. А Ольгу зі Слов’янська врятувала робота коменданткою в Бучі.

Усіх цих людей об’єднує те, що вони змушені жити в модульних містечках, бо війна знищила їхні оселі. Про те, як ведуть побут, уживаються із сусідами та що планують на найближче майбутнє мешканці таких прихистків — читайте в матеріалі.

«Не хочеться провести роки життя в пластиковому контейнері»

У Горенці, що в передмісті Києва, у лютому-березні минулого року точилися важкі бої за столицю. Тож колись затишне і зелене селище зараз справляє гнітюче враження. На центральних вулицях майже не залишилось вцілілих будівель, дороги розбиті, металеві паркани з написами «Є люди!» стоять у дірках від куль та снарядів.

Багато місцевих втратили житло, тож для них у грудні минулого року за сприяння уряду Польщі відкрили модульне містечко. 39-річна Олена живе тут із сином-підлітком. Їхній будинок — точніше те, що від нього залишилось — зовсім недалеко.

«У березні в нього не раз влучали ворожі снаряди. Кілька разів займалася сильна пожежа, декілька квартир вигоріло вщент. У нас, слава богу, лише повибивало вікна, тож ми змушені були затягнути їх плівкою та жити далі. А що робити? Виїхати було неможливо, тож півтора місяця прожили в окупації», — згадує Олена.

Коли після деокупації Київщини зʼявилася змога поїхати, вона з сином попрямувала до куми на Житомирщину. Повернулися восени, три місяці бідували без електрики та води, а потім переїхали до модульного містечка. Взяли із собою лише найнеобхідніші речі, а за рештою — наприклад, одягом — періодично навідуються до свого дому.

«Я памʼятаю свої перші враження, коли тільки зайшла до будиночка — боже, тут тепло! Є світло! Вода! Це мені здавалося розкішшю. Але люди, знаєте, по-різному реагували. Хтось звик жити в хоромах на 120 «квадратів», то для тих, звісно, це не будинки, а коробки для взуття. 

Наше містечко невелике: воно складається з двох секцій, у кожній по 22 кімнати. В окремому модулі кухня та санвузол. Техніка вся нова, працює без нарікань. Узимку, щоправда, було холодно, бо кімнати опалюються електрообігрівачами, а коли відключали світло, то будиночки відразу хололи, бо зроблені з пластику. Потім привезли генератори, і проблема вирішилась», — каже жінка.

Олена розповідає, що із сусідами вони живуть дружно: багатьох знала ще до вимушеного співіснування в модулях. Інколи, звичайно, виникають якісь непорозуміння, але вони їх швидко вирішують.

Коли розмова заходить про майбутнє, оптимізму в Олени помітно меншає: «Не знаю, що буде далі. Кажуть, наші будинки відновленню не підлягають, тож їх будуть зносити. Я подала заявку на відшкодування. Але коли то буде? У країні війна, і я розумію, що всі питання — вже після перемоги. Але ж не хочеться провести роки життя в пластиковому контейнері».

«Дуже хочу, щоби війна швидше скінчилась, син знайшов роботу та зміг побудувати новий будинок»

У Бучі модульні містечка зʼявилися одними з перших на Київщині. Теж польські, про що свідчить великий прапор дружньої країни та напис «Polska Pomoc».

Одна із таких локацій була відкрита влітку 2022 року. Вона розрахована на 352 людини та справді нагадує невелике містечко: територія огороджена парканом, між модулями облаштовані зони відпочинку.

Усередині будинки схожі на європейський студентський гуртожиток. Кожна секція — це довгий коридор, по обидва боки якого кімнати, посередині — велика кухня та кімната для дозвілля, на початку і в кінці коридору — душові й туалети. Житлові кімнати, звичайно, невеликі, але повністю мебльовані: є ліжка, шафи, стільці, полички.

Пані Валентина живе в одній з кімнат із сином, невісткою та онуком. До 24 лютого минулого роки вони разом мешкали у власному будинку, але вже на третій день великої війни туди прилетів снаряд.

«Будинок був деревʼяний, тож згоріло все за лічені хвилини. Встигли винести тільки себе, деякі речі та документи. Ми переночували в сусідів, а вже наступного дня змогли виїхати. 

Повернулися влітку, отримали ордер на оце житло. Маленьке, тіснувате, кімната — 15 кв. м. Але все одно краще, ніж у чужих людей або в шалаші. Тут є кухня, їдальня, багато сучасної техніки. Навіть мультиварки нам привезли. 

Ми живемо, як одна родина. Готуємо разом, ділимося між собою. Намагаємося разом підтримувати чистоту, складаємо графіки прибирань. Якщо щось зламалося — скидаємося на «общак». 

Дуже допомагають волонтери, вони часто приїжджають та привозять продукти, посуд, постільну білизну, різні гігієнічні засоби. Також міська рада допомагає купляти нам все необхідне. 

Єдине, чого не вистачає, — це місць для зберігання. Одна шафа на кімнату, декілька полиць лише. А зимові речі, наприклад, займають багато місця», — розповідає пані Валентина.

Більшу частину часу вона проводить на кухні, бо любить готувати та теревенити з сусідками. Іноді дивиться телевізор у кімнаті відпочинку — там встановлена велика плазма, є Wi-Fi, книжки.

На питанні про майбутнє на її очах починають бриніти сльози: «Дуже хочу, щоби війна швидше скінчилась, син знайшов роботу та зміг побудувати новий будинок! Я вірю, що він зможе. Але ж для цього не один рік потрібен… А доживати свій вік тут не хочеться, якщо чесно».

«Мені тут подобається, ми живемо, як одна родина»

Ще одне модульне містечко Бучі розташоване на задньому подвірʼї школи №3. Будиночки мають вигляд братів-близнюків двох попередніх. Проте помітно, що люди живуть тут довше: вздовж імпровізованих вулиць посаджені молоді дерева, в зонах відпочинку встановлені лавки, перед входом облаштований сучасний ігровий майданчик для дітлахів.

Ольга Іщенко працює тут коменданткою. Вона не місцева: до Бучі жінка евакуювалася зі Слов’янська, що на Донеччині. Спочатку жила у знайомих у Полтаві, а потім перебралась на Київщину, до Ворзеля.

«Оренда квартири коштує приблизно 10 тисяч грн, плюс комунальні. Тому я почала оформлювати документи внутрішньо переміщеної особи, звернулася по допомогу до місцевої влади. Вони запропонували мені працювати тут комендантом, а заодно й жити тут. Це було диво. Ця робота стала моїм порятунком», — розповідає Ольга.

Вона згадує, що коли заселилась у містечко, у ньому практично нічого не було — лише меблі, техніка, постіль. А потім місцеві та волонтери почали приносити все необхідне: одяг, посуд, іграшки, навіть консервацію.

Готують мешканці всі разом на великій загальній кухні. Вона простора, з великими вікнами, величезною кількістю посуду та продуктів, охайно складених на поличках.

Єдине, чого не вистачає, — це витяжок, бо через їхню відсутність узимку на стінах та стелі з'явився грибок. Ну і через те, що будинки все ж таки з пластику, влітку в кімнатах жарко, а взимку — холодно.

Для прання є чотири пральні машини, а сушити речі можна на сушарках-розкладачках в кімнатах або в загальному коридорі. Прибирають мешканці кожен у своїй кімнаті, у загальних приміщеннях наводить чистоту прибиральниця. Важливі побутові питання вирішують усі разом на загальних зустрічах.

«Мені тут подобається, ми живемо, як одна родина. Мені пощастило зустріти однодумців та бути корисною людям… Але за домом, звісно, все одно сумую», — зізнається Ольга.

Текст підготувала платформа «Свій дім», яка збирає свідчення людей, чиї будинки та місця сили знищила росія. Якщо ви хочете розповісти власну історію про зруйновану оселю або заклад, заповніть цю форму.