«Зараз наш шанс повернути Крим і Донбас. От саме зараз. Не вчора і не завтра» — головний волонтер країни Тарас Чмут

З Тарасом Чмутом ми зустрічаємось у штабі фонду в центрі Києва. На подвір’я постійно заїжджають і виїжджають військові та волонтерські автівки, розвантажують і завантажують каски, бронежилети, рації, аптечки й багато іншого.

Тарас Чмут — український військовий, морський піхотинець, воював у російсько-українській війні на Донбасі. Військовий аналітик. «Повернись живим» очолює з 2020 року. Під час нашої розмови в нього постійно розривається телефон. Діалог ми починаємо з потреб армії.

Якими були найекзотичніші прохання до фонду від військових? 

Одна бригада тероборони попросила 250 ноутбуків. Одна з офіційних частин збройних сил надіслала листа з підписом генерала: просили від туалетного паперу й серветок до зубної пасти, бритв і двох СВД (снайперська гвинтівка Драгунова – ред.) з нічними прицілами. Одна з частин підрозділів ЗСУ просила «Джавеліни» (протитанковий ракетний комплекс — ред.), «Стінгери» (зенітно-ракетний комплекс — ред.), NLAW (протитанкова ракета — ред.) та РПГ (ручний протитанковий гранатомет — ред.). Одна механізована бригада просила якусь антидронову гармату проти рвані й так далі.

А як узагалі правильно працювати з вами — і як ви працюєте з іншими? Як зрозуміти ці потреби і що насправді фонд може дістати?

Можемо все дістати, це тільки питання часу й потреби.

І МІГи радянські (МІГ-29 — радянські літаки-винищувачі, які Україна просила передати нам із Польщі для захисту українського неба — ред.)?

Так, мені пропонували купити. Ціна залежить від логістики і форми оплати. Але зараз можна купити будь-що. Ну, зрозуміло, що F-35 (сучасні літаки-винищувачі на озброєнні армії США — ред.) ми не купимо. Запити є від усіх на все: від форми, спорядження, одягу, бронежилетів, захисту до боєприпасів, зброї, тепловізорів, коптерів, машин, зв’язку, ліків, медицини, транспорту, ремонту техніки, лагодження броні тощо.

За два тижні літа 2014-го волонтери робили одну поставку чогось (бус, 20 броніків, якась їжа, чай, білизна, форма б/в). Зараз ми кожного дня передаємо на десятки мільйонів гривень — у якісь дні більше, у якісь менше. Умовно ми отримали 2650 касок, які розійшлися за два дні — на 27 мільйонів гривень, здається. Це тільки одна партія, яку ми чекали тиждень. Нині до нас їдуть декілька тисяч бронежилетів (одна партія — 5 тисяч, друга — 10 тисяч). Логістично це не може бути швидше.

Ми перші, хто в Україні офіційно «по-білому» завіз допомогу, товари подвійного призначення. Швидше — неможливо. І те, що ми робимо зараз, у нормальному житті — це 2-3 місяці. Ми це робимо за 7-10 днів. Веземо звідусіль — Сполучені Штати, Ізраїль, Чехія, Польща, Словаччина, країни Балтії, західної Європи. Ми не допомагаємо всім підряд. У нас є пріоритети.

Пріоритет — щоб Україна як держава змогла вистояти у війні й перемогти. Для цього треба допомагати обмеженим ресурсом, бо навіть 2 мільярди зібраних гривень — це обмежений ресурс у масштабах війни. Допомагати тим, хто дає результат. Результат дають артилерія і ракетні війська, танки, ППО (протиповітряна оборона — ред.), окремі групи CCO (сили спеціальних операцій — ред.) і спеціальні призначення (ГУР, Альфа). Насамперед ті, хто має сили й засоби.

Якщо не працює наша артилерія, то вся українська ТрО в суперкрутих бронежилетах, у шоломах з аптечками стає двохсотими, бо вони з автоматами не навоюють. Якщо не працює ППО, то з неба просто перебивають всю нашу арту, танки, органи управління міста, тому ППО має працювати. Якщо не працюють танки й механізовані війська, то ми не йдемо в контрнаступ, бо тероборона на шкільних автобусах не навоює і не поверне міста. Тому ми повинні ці кошти вкладати передовсім у ті підрозділи, які мають сили й засоби, досвід, уміння застосовувати і воювати ефективно.

Наскільки забезпечені Збройні Сили на передовій?

Погано — з декількох причин. По-перше, початковий етап бойових дій приніс великі втрати в техніці, людях, майні, це треба компенсувати. По-друге, відбувається мобілізація, розгортаються нові підрозділи, батальйони, штаби. Відповідно, якщо на 23 лютого якась механізована бригада була забезпечена всім і ми з нею працювали ці 8 років, то вже на сьогодні там треба і бронежилети, і шоломи, і медицина, і автотранспорт, і тепловізори, і радіостанції, до того ж є нові люди, які потребують багато всього — і ми закриваємо. Кожного дня наші машини їдуть на Чернігів, Харків, Луганськ, Донецьк. Лише в Маріуполь зараз не можемо. Одеса, Миколаїв — працюємо. Кропивницький, Волинь, Житомир — працюємо. Центральна Україна теж.

Як ви це все обліковуєте?

Зараз такий час, що не до обліку. Ми просто роздавали всім усе. Приходить тероборона Ірпеня: «Що є?» — «Є коптери й тепловізори». — «Давайте!» Ми намагалися скупити все, що було, і в Києві ще щось залишалося, і роздавали все, хоч якось верифікуючи. Зараз ми видаємо за актами, намагаємося верифікувати і працювати через командирів частин.

Якщо зараз до нас звернеться військовий і скаже, що йому треба один бронік і каска, то ми йому нічого не дамо. Якщо до нас звернеться командир батальйону і скаже, що йому на батальйон треба стільки-то касок, броніків, коптерів, планшетів, то ми скажемо, що в нас зараз є в наявності, що ми з цього можемо дати, чого у нас загалом ніколи не буде і що ми можемо дати з того, що зараз у дорозі. Потім вони приїжджають, актом передаємо, вони забирають. В ідеалі ми працюємо з командирами бригад і батальйонів.

А як держава зараз забезпечує?

Ключове завдання держави — забезпечити боєприпасами, паливно-мастильними матеріалами, технікою, озброєнням і людьми. З цим держава у міру сил справляється. Ми отримуємо за міжнародною технічною допомогою багато чого, зокрема зброї.

Усі в нашому суспільстві чомусь думають, що це моментально робиться. Держава, як і ми, не може за один день прийняти з Польщі 20 фур бронежилетів і роздати їх усім підряд. Просто фізично не може. Один день воно проходить митницю, один день воно йде на якийсь логістичний склад, один день обліковується, до нього їдуть військові, повертаються назад, розповсюджують у своїй частині — і от вам плюс-мінус 10 днів.

А ти не думаєш, що це про погану підготовку? Тому що всі говорили, що буде війна, хоч і до останнього намагались не вірити, але ніби всі готувалися. Чи все-таки на той момент, коли почалася війна, війська були більш-менш забезпечені? 

Ті війська, які були станом на 23 лютого, були забезпечені практично всім. Але знову ж таки, тероборону почали створювати з 1 січня цього року. Ми брали участь у її створенні: допомагали писати закон, підзаконку, розгорнули центральні органи управління, гарячу лінію, почали розгортати регіональне управління, але не встигли, тому що стартували активні бойові дії. Що стосується регулярних частин, там усе було більш-менш забезпечено.

Але ж заздалегідь можна було подумати, що треба закупити більше озброєння?

Звичайно, держава про*бала вісім років: два президенти, надцять міністрів оборони, секретарів РНБО, прем’єр-міністрів, голів ВР і так далі. Вісім років ми готувалися до чогось, але не до війни, яку отримали 24 лютого. Я про це говорив багато років, а на мене дивилися, як на ідіота. Бо я казав, що війна не закінчилась, це просто пауза, і в майбутньому буде нова велика війна. Тож треба готувати не до того, що зараз відбувається в АТО, а до того, якою буде війна завтрашнього дня.

Ми як фонд «Повернись живим» намагалися хоч якось реагувати на це. І дуже ок, що ми встигли модернізувати протиповітряну оборону сухопутних військ — чотири полки на осі, і вони себе проявили й відбили, знищивши щонайменше три літальних апарати завдяки нашій допомозі. Ми вклали у них 5-7 мільйонів гривень, отримали не менше ніж три збитих борти, а це 120-150 мільйонів доларів.

От сьогодні для війни нам потрібно багато боєприпасів американських калібрів до танків, САУ (самохідна артилерійська установка — ред.), автоматів, «Турів» (бойових машин піхоти — ред.), ракет тощо. Це те, що потрібно скуповувати або просити як допомогу в країн колишнього Варшавського договору чи там, де воно може бути. Наприклад, у Фінляндії можуть бути «Буки», у Греції — «Тори» (зенітні ракетні комплекси — ред.)

Друга сфера потреб — це середньострокові. Те, що ми не можемо отримати завтра або через місяць, але те, що нам треба буде через пів року-рік. Це системи протиповітряної оборони і засоби вогневого ураження на певну відстань. В ідеалі — американські HIMARS (високомобільна реактивна система залпового вогню — ред.) із дальністю 300 кілометрів.

Фактично держава має перезапуститися на військових рейках і зосередити з одного боку економіку, з іншого — виробництво для потреб війни. Але це теж не може бути моментально.

Одні говорять про те, щоб надати нам літаки, а інші кажуть, що краще системи ППО. Що з цього реально допомогло б?

Та все, що ми змогли б отримати з того, що нам потрібно. Воно підвищило б наш потенціал у тій чи іншій галузі. Немає якоїсь панацеї, чогось, що нам дасть усе, такого не існує. Що б ми не отримали — від стрілецької зброї до ракетних комплексів, — воно розширить або закриє певні наші проблеми. Найбільше зараз потрібні ППО, HIMARS, «Стінгери», «Авенджери» (самохідний ракетно-зентіний комплекс — ред.), NASAM (норвезька вдосконалена система земля-повітря — ред.)

Як ви нині співпрацюєте з державою? 

Ми 8 років займаємося волонтерством як фонд компетентної допомоги армії. Ми на прямому зв'язку з вищим армійським керівництвом держави всі ці роки. Те ж саме з Міноборони, ГУР, Офісом президента й іншими структурами. Звичайно, є комунікація, запит. Держава просить ті чи інші речі закривати. Ну, якщо немає грошей, часу або ми це можемо зробити швидко й ефективно.

Якою ти бачиш цілісну картину зараз, маючи інформацію, яку тобі передають із полів?

По-перше, російський першочерговий замисел повністю провалився. Ми знали, коли буде перший удар, і підготувались до нього за кілька годин. О пів на дванадцяту ночі ми точно знали, коли буде удар. Відповідно, я дуже не хотів вірити, але, на жаль, зранку почалося. Військові так само знали. Відповідно, ми розосередили якусь техніку, авіацію, витримали перший удар. Не втратили авіацію. Нам не вибили повністю ППО. Ми не втратили керованість армії та держави.

Другий момент — це війна, яку веде не президент Зеленський, не міністр оборони Резніков чи головнокомандувач Залужний. Це війна, яку веде український народ. Тотальний опір, який почали чинити українці, був абсолютно неочікуваним для росіян. Вони стали жертвою своєї пропаганди і думали, що їх тут зустрічатимуть із квітами як визволителів. А по них полетіло звідусіль. Вони не розраховували, що збройні сили приймуть бій, і він буде настільки потужним.

Вони втратили величезну кількість техніки і людей у перші тижні — і продовжують втрачати. Наша стара ППО, якою б вона не була старою і побитою, усе ж перехоплює якісь ракети. Збиває літаки. І це сильно деморалізувало росіян. У них почали закінчуватися людські ресурси, резерви, вони стали підтягувати і росгвардію, і ОМОН, і якихось строковиків. А втрати все одно величезні.

Окупанти примітивно воюють. Вони не кидали в бій усіх. У них є технологічна перевага — кількість озброєння. Але вони не можуть реалізувати потенціал цієї зброї через безглузду тактику, тому перший удар ми витримали дуже стійко. Невдовзі буде другий, найближчим часом, це може бути за день або тиждень. Зараз обидві сторони підтягують резерви, перегруповуються і намагаються зрозуміти, хто, де і як буде діяти.

Тобто наша армія набагато якісніша?

За людськими ресурсами так. Принаймні через те, що вона веде національну війну за свою незалежність. Сильна сторона України в тому, що нас підтримує з боку заходу МТД (Міжнародна технічна допомога — ред.), а слабка сторона росії в тім, що внаслідок різнопланових санкцій їхня держава починає відчувати: щось іде не так.

З одного боку є купа вбитих, і як би рф не хотіла, у наш час це неможливо приховати. Їх реально тисячі, безліч людей уже загинули в цій війні, і я не певен, що кожен росіянин розуміє, за що. Коли в Генічеську, Маріуполі, в «русскіх» городах їх зустрічають з українським прапором і називають окупантами й нацистами, це серйозно б'є по їхній ідеології.

З іншого боку, я не бачу достатньо сильної підтримки, рішучого бажання Заходу зупинити цю війну і дотиснути росію. З боку України не буде і не має бути жодних поступок. Переговори можуть бути тільки про умови російського відступу, повернення Донбасу і Криму. Не знаю, як швидко і з якими втратами, але нам уже немає чого втрачати.

Ти не думаєш, що президент піде на певні поступки, щоб люди не страждали?

Якщо під час війни ви обираєте не страждати, то капітулюєте і будете страждати вдвічі більше. Неможливо вести жодних переговорів з росією, лише про умови їхньої капітуляції, відступу, здачі — можна вживати будь-яке слово, щоб вони гарно вийшли з цієї гри. Але жодного «Мінська-3» бути не може. росія — це держава-терорист, слово якої не варте нічого. Загравання з боку Європи та Заходу тільки розв'язують їм руки й підіграють. І в цій війні зокрема винні Німеччина, Франція, інші країни, які дозволи рф напасти.

Можеш трохи розповісти про твої останні два тижні? 

Ми всі живемо тут (у штабі ПЖ — ред.). Працюємо 24/7. Телефон перетворився на смітник месенджерів, бо вони забиті сотнями, а може й тисячами непрочитаних повідомлень, які ніколи й не будуть прочитані, напевно. Ми закуповуємо, комунікуємо, роздаємо, розв'язуємо проблеми, відбиваємось від якихось міських божевільних і трошки спимо, трошки їмо. Ми працюємо дуже ефективно. Нас орієнтовно 50 людей. Три офіси — у Києві, Вінниці, Івано-Франківську. І ще приблизно 50 волонтерів.

Що тебе найбільше тішило за цей час?

Подяки від військових за те, що у них щось спрацювало або допомогло. Є такі, що просто дзвонять подякувати. Там розбили російську колону або знищили пару «Буків», а десь зупинили спробу прориву — це хороші історії. Якісь відоси, що показують, як тими коптерами знищують русню, або трофеї, які приносять — шеврони, сухпаї, російська зброя. Це дуже прикольно. Страшенно тішить, коли у нашої роботи є предметний результат.

Тарасе, як загалом треба готуватися далі?

Війна не закінчилась. Усі зараз сидять розслаблені. Я це бачу. Всі думають, що так буде завтра і через місяць. Ні, не буде.

Як ти гадаєш, скільки взагалі це все триватиме?

Я не знаю. Хочу, щоб це якомога швидше закінчилось, але Україна не повинна йти на будь-які поступки. Тому я готовий жити так стільки, скільки треба. Наша позиція як ніколи сильна. Зараз наш шанс повернути Крим і Донбас. От саме зараз — не вчора і не завтра.

Ціна буде висока. Ми втратимо ще дуже багато хороших людей — і військових, і цивільних. Але не ми напали на них, і правда на нашому боці, а вона завжди перемагає. росія — країна-окупант, країна-терорист. І якщо у світі більше немає кому з ними воювати, значить, це робитиме Україна, бо нам не пощастило щонайменше географічно — мати з нею спільний кордон.