«Зараз у Криму відбувається та ж депортація — просто тиха, без вагонів» — Зодіє Салієва

До Міжнародного дня корінних народів, який відзначають 9 серпня, розповідаємо історію Зодіє Салієвої, ветеранки кримськотатарського руху та матері Сейрана Салієва, журналіста, стримера й активіста, засудженого окупаційною владою рф до 16 років колонії суворого режиму. Про депортацію батьків, самоповернення до Криму в 1990-х, боротьбу за гідне життя на півострові та переслідування й арешти кримських татар сьогодні — у матеріалі hromadske.

«Тут є кримські татари?» — «Є!» — відповіли діти. «Ви хочете вчити кримськотатарську мову?» Учні відповіли схвально. Коли на урок із цим запитанням прийшли люди з райвиконкому, Зодіє Салієва вчилась у 7-му класі в Самарканді, що в Узбекистані. Дівчинка підвелася з-за парти і сказала: «Я хочу вивчати кримськотатарську мову, але в Криму».

Напевне, це був перший свідомий прояв громадянської позиції в житті Зодіє Салієвої. Вона народилася в Узбекистані, куди 1944 року була примусово депортована її мама із сестрами та бабуся. Тоді за наказом Сталіна за три дні — з 18 по 21 травня — з Криму примусово вивезли все кримськотатарське населення. Їх запроторили у віддалені регіони СРСР у вагонах для худоби, без води та їжі. Під час депортації та в перші роки у вигнанні загинули до половини усіх депортованих. Їм не дозволяли повертатися додому, а в Криму тим часом стирали все, що було пов’язане з кримськотатарським народом, зокрема їхні топоніми.

Уперше Зодіє побачила Крим уже підліткою — і була вражена його красою. Від самого народження вона знала, що це її батьківщина. Повернення додому для Зодіє тривало 38 років. Вона брала участь у численних мітингах за право кримських татар жити в Криму. Пробула три тижні на відомому мітингу на Червоній площі у Москві 1987-го. А повернувшись у Крим, родина Салієвих роками по цеглинці відбудовувала нове життя, облаштовувала свій дім, міцніше запускала коріння в рідну землю, з якої була жорстоко вирвана 78 років тому. Але з 2014-го росія, яка називає себе наступницею Радянського Союзу, знову позбавляє кримських татар дому.

Далі — пряма мова Зодіє Салієвої.

Завдяки радянській владі я ніколи не бачила своїх бабусь і дідусів

Я народилася 1954-го в місцях депортації нашого народу, в місті Самарканд, Узбекистан. Завдяки радянській владі я ніколи не бачила своїх бабусь і дідусів. Мій дід по маминій лінії — Хаялі Кара — жив під Ялтою, його забрали в 1937-му. Дід по батьковій лінії — Мемет Абібулла — був родом з Бахчисарая, із селища Алма Тамак, його розстріляли 4 квітня 1937 року. Одна моя бабуся — Хатідже Льоманова — померла від голоду та малярії, їй було лише 44 роки. Інша — Едав’є Кара — померла в Узбекистані від тифу, їй було приблизно стільки ж. Її разом із дітьми примусово депортували туди. Так моя мама та четверо її сестер залишилися без батьків на чужині. Якось мусили виживати.

Мама моя — Суріє Караєва — родом із селища Кекенеіз, з боку Ялти. У маминій уяві весь Крим був такий: ось тут море і золотий пляж, а тут — ліс і гори. Це селище разом із кількома сусідніми славилося ялтинською цибулею та тютюном, які там вирощували. Мамині щасливі спогади обриваються на 1937-му, коли радянська влада забрала і розстріляла її батька. А потім війна почалася, з нею — голод і холод. Мама згадувала весну 1944-го: їхня найстарша сестра вже побілила дім, на городі зійшла квасоля. Але зібрати цей урожай не судилося — депортація.

Тримали у школі й нікому не давали їсти

Їх усіх зібрали в школі раннім ранком і тримали там до ночі. Будівля була оточена озброєними радянськими солдатами. Їсти нікому не давали. Тоді найстарша сестра якось змогла непомітно вибратися зі школи й побігла в селище. Минув лише день, а їхній будинок справляв враження давно покинутого. Було темно, на підлозі валялися родинні фотографії, все було перекинуте. Вона схопила швейну машинку й повернулася до матері та сестер. Моя бабуся дуже добре шила, і швейна машинка була запорукою їхнього виживання.

Їх посадили в машини-студебекери й повезли через Ай-Петрі та Байдари, гірським серпантином на залізничну станцію «Сурен» у Бахчисарайському районі, яку потім росіяни назвуть «Сірєнь». Там лунали крик, шум, плач. Кримських татар посадили в товарні вагони. Мама ще була маленькою й не дуже розуміла, куди вони їдуть і що відбувається. Їхали 21 день, більшу частину дороги — крізь пустелю, у страшенній спеці. Голод, антисанітарія. Їх привезли у Самарканд в Узбекистані. Там на станції вже чекали узбеки. Наша бабуся ще була молода і мала чотирьох дівчат, тож їх одразу забрали на роботу в кишлак — збирати бавовну.

Чоловік спеціально підкинув у землянку коробку з тифозними вошами

Якось у землянку, де вони жили, прийшов чоловік, який проводив перепис депортованих, і підкинув сірникову коробку, повну тифозних вошей. Спеціально залишив її в домі. Усі захворіли на черевний тиф. Бабуся і дві її дочки потрапили до лікарні. Дівчата вижили, а бабуся ні. Був лютий, старшу дівчинку винесли на вулицю, де вона довго лежала й відморозила ноги — певне, думали, що вона вже померла чи от-от помре. Але вижила, однак усе життя мала проблеми з ногами. У лютому 1945-го дівчата залишилися без матері, без батька, без дому. Мамі тоді було лише 13 років. Вона додала собі рік, щоб учитися в Самарканді на ткалю — це можливо було з 14-ти. Там їй дали гуртожиток, одяг, їжу. Згадувала, що тоді, у 1947-му, вперше скуштувала цукор і нарешті наїлася білого хліба.

Усі громадяни Радянського Союзу проходили фільтрацію — хто ворог, а хто ні

Тато мій працював будівельником, з мамою вони познайомилися в депортації. У 1943-му його вивезли в Німеччину, але зрештою він опинився в Австрії, де будував бомбосховища. Після звільнення вертався додому через Румунію, де всі громадяни Радянського Союзу проходили фільтрацію — хто ворог, а хто ні. Батько думав, що їде в Крим, але всіх кримських татар окремим ешелоном відправили в Узбекистан. Їм пояснили, що в Криму вже немає їхніх родин. Так і сказали: «Там ваших уже немає». 

Тато не розумів, що відбувається. Він потрапив у Ташкент, потім дізнався, що двох його сестер і брата вивезли десь під Самарканд. Але поїхати до них він не міг. У той час без дозволу комендатури навіть у сусіднє селище не можна було піти, бо це вважалося втечею і каралося тюремним терміном до 20-25 років. Мама розповідала, що кожен місяць у певний день усі кримські татари ходили відмічатися. Якщо хтось у цей день із певної причини не прийшов — отримував термін. Згодом, уже після смерті Сталіна, цю заборону на переміщення для кримських татар скасували. Вони могли переміщатися Радянським Союзом, але не могли повернутися до Криму.

Багато кримських татар довго не розв’язували свої вузли з речами

Був один старий чоловік, який щодня виходив на вулицю, щоб іти додому. Багато депортованих кримських татар тривалий час навіть не розв’язували свої вузли з речами: «Ми тут ненадовго, нас виправдають — і ми повернемося до Криму». Багато людей померли через тугу. Але час минав, і люди почали обживатися. Ми жили в Самарканді до 1978 року.

Мені пощастило: я жила в повній родині, у власному домі, побудованому батьком, у нас уже було світло. Батьки робили все, щоб ми не відчували бідність, голод, холод. Ми ходили в школу. Саме тоді почалася політика укорінення кримських татар, щоб ми навіть думати забули про Крим. Але хіба це можливо? Мама весь час нам розповідала, як вони жили в Криму, що пережили під час депортації. Готувала нам кримськотатарські страви — квасолевий суп, чебуреки, пельмені, спеціальну локшину та суп із нею. Весь час говорила: «Бабуся ось так це готувала, ось так це робила, ось так це випікала». Передавала нам знання. Часом розповідала якісь легенди. Бабусь і дідусів у нас не було, то хто розповідав би нам казки?

Але вже дитиною я знала, що повернення в Крим, додому — неминуче.

«Крим виявився ще кращим, ніж я уявляла!»

До 10-го класу я ніколи не була в Криму, але з молоком матері всотала безмежну любов до нього. У 1970-му мама змогла організувати поїздку на півострів на кілька днів, узяла мене з собою. Ми їхали в мамин рідний Кекенеіз, що під Сімеїзом. Спочатку прилетіли в Сімферополь, потім на тролейбусі доїхали до Ялти, а звідти — на катері — вже до Сімеїза. І вся ця краса довкола, вся ця природа мене надзвичайно вразила. Я про це лише чула, а тут уперше побачила на власні очі. Крим виявився навіть кращим, ніж я уявляла!

Мама впізнала свій рідний дім. Там мешкали чотири родини

Мама впізнала свій рідний дім. У той час там проживали чотири родини. Мама попросила мешканців впустити її ненадовго у рідний дім, подивитися. Але отримала відмову. Потім жінка з другого поверху нас усе-таки впустила. Їй дали в будинку одну кімнату й веранду. Мама зайшла і почала розповідати, як під час війни з цього балкона вони із сестрами спостерігали за боями, за тим, як тонули кораблі, як літали літаки…

Після цієї поїздки у мене з’явилося просто непереборне бажання повернутися в Крим назавжди. Але ніхто, звісно, не збирався нас туди пускати.

«Ми завжди діяли ненасильницькими методами»

У 1978-му почалися чергові репресії проти кримських татар. Мені було 24 роки, я добре все це пам’ятаю. Якраз тоді Муса Мамут, якого кілька разів саджали в тюрму, вчинив самоспалення у Криму. До нього вкотре прийшли силовики, але він сказав: «Я вам не дамся!» Облив себе бензином і підпалив. Для кримських татар знову посилили правила: у Крим нас більше не пускали.

З 1978-го по 1992-й наша родина вимушено жила на Кубані. Звідти до Криму було все-таки ближче, ніж з Узбекистану. На Кубані саме вийшов наказ, щоб місцеві не купували у кримських татар будинки, аби потім ми не могли купити собі житло в Криму.

Розпустили чутки, що татари будуть різати росіян

Улітку 1986-го в місті Абінську, де ми тоді жили, поширилися чутки, що татари будуть різати росіян. Перед цим у місцевій газеті вийшла стаття, яка компрометувала наш народ. Нас це дуже насторожило й обурило, бо це неправда — ми апріорі мирний народ. Тож почали вимагати від влади спростування. Пам’ятаю, що на акцію біля місцевої прокуратури я прийшла з семимісячним Сейраном на руках.

А втім, влада й надалі всіляко налаштовувала народ Кубані проти нас.Тож кримські татари вирішили їхати в Москву на Червону площу. Це було літо 1987 року, мені було 33.

Ця акція на Червоній площі стала прецедентом — такого ще не було в СРСР. Я пробула там три тижні. Щодня ми ходили у редакції газет, щоб вони сповіщали про нашу акцію. Вимагали зустрічі з Горбачовим, але нас до нього так і не пустили. Важливо те, що ми завжди діяли ненасильницькими методами, адже є мирним народом.

Сейрана до Москви я вже не брала, адже ці умови не для маленької дитини. Проте на площі були жінки з малюками. Тоді ж памперсів не було, тому чоловіки скидали свої майки й давали замість пелюшок.

Когось з учасників мітингу на Червоній площі били. Почали звільняти з роботи, виписували їм догани. Стаття — «прогули». Мене ці санкції не торкнулися, бо я саме була в декреті з Сейраном. Але загалом усі ці покарання нікого не лякали, тому що ми знали, за що стоїмо. У нас була мета — повернутися в Крим, відкрити там свої школи, розвивати власну культуру, говорити рідною мовою. Як це було до депортації.

Безстроковий страйк, щоб повернутися додому

А через рік — у 1988-му — Андрій Громико (з 2 липня 1985-го до 1 жовтня 1988 року — голова Президії Верховної Ради СРСР — ред.) заявив, що повертати у Крим кримських татар недоцільно, бо півострів уже перенаселений. Ми написали колективну заяву про те, що незгодні з таким рішенням і оголошуємо безстроковий страйк — до розв’язання нашого питання. Ось тоді мене звільнили з банку, де я працювала, за статтею «прогули».

А в 1991-му мені запропонували роботу в «Кримбанку», який щойно відкрився у Криму. Це була велика удача. Я приїхала до керівника того банку, він подивився мою трудову, а там — звільнення за «прогули». Питає: «Прогулювали?» Я кажу: «Брала участь у національному русі». Він тоді: «Ясно, працюйте». Так я опинилася в Сімферополі, а мама залишалася на Кубані з моїми дітьми.

Я почала шукати житло. Але в Криму будинки кримським татарам не продавали або називали нереальні суми, щоб ніхто їх не міг купити. Тоді кримські татари вирішили, що оскільки їм не повертають їхні будинки й узагалі не продають жодне житло на півострові, треба добиватися виділення земельних ділянок. Місцева влада нам відмовила. І ось тоді почалися самозахоплення. Але нашій родині зрештою вдалося обміняти житло у Краснодарському краї на помешкання у селищі Бахчисарайського району. У 1992 році ми назавжди повернулися на батьківщину. Свідоме дитинство наших дітей минуло вже у рідному Криму.

І от коли ми нарешті повернулися і тільки-тільки почали облаштовуватися тут (якихось 30 років минуло), як нас знову позбавляють дому… Або ти маєш прогнутися під російську владу, або ж виїжджати з Криму, або — арешт і суд на території росії. Це теж депортація, просто тиха, без вагонів…

Зірвала їхній прапор і кинула їм услід

Коли у 2014-мупочалися всі ці події на півострові,у місцях компактного проживання кримських татар була організована оборона — чоловіки вночі чергували на вулиці, щоб не було жодних провокацій. Мій син Сейран теж брав термос, бутерброди й ішов чергувати.

Я вже працювала у Меджлісі, коли одного разу з його будівлі так звана кримська самооборона зірвала прапор, щоб повісити свій. Я їм кажу: «Що ви робите? Я його зараз зірву! Він тут висіти не буде!» Вони мене не послухалися, зірвали той, що майорів, повісили свій. Ще не встигли піти, а я вже піднялася на другий поверх, зірвала той їхній прапор і вслід їм кинула. Я тоді ще навіть не уявляла, що все складеться саме так, як склалося…

У травні 2016-го на світанку силовики увірвалися до будинків чотирьох кримських татар. Сейран тоді побіг у мечеть і через рупор сповістив людей, у яких саме будинках почалися обшуки. Два місяці силовики розшукували, хто це зробив, аж поки хтось не вказав на Сейрана. Він тоді заплатив штраф 20 тисяч рублів. У 2017-му йому вже дали 12 діб арешту за його журналістську діяльність.

Три види військ знову прийшли в наш дім і заарештували Сейрана

11 жовтня 2017 року на світанку силовики знову прийшли у наш дім. Це було щось! Три види військ — чорні, сірі, камуфляжні. Невже, думаю, в такій кількості, з автоматами й собаками вони прийшли до однієї людини? Полчище! Для того, щоб народ не збирався біля нашого будинку, вони відігнали всіх через дорогу, в поле. І я тоді зрозуміла, що це надовго. Силовики розпитували про зброю, вибухівку, наркотики. Усе тут перевернули. Я заправляла диван, а на його спинці лежали дитячі іграшки. Я їх почала розкидати й казати: «Ось така в нас зброя, ось вона!» Вони одразу поклали Сейрана на підлогу, надягли наручники, а потім забрали. Його звинувачували у нібито «тероризмі», хоча насправді карали за його журналістську діяльність та активізм.

Ми були готові до того, що Сейран отримає великий термін. Ілюзій не мали. 16 вересня 2020 року Південний окружний військовий суд у російському Ростові-на-Дону оголосив вирок фігурантам другої бахчисарайської групи у «справі Хізб ут-Тахрір». Усі вони отримали від 13 до 19 років в’язниці. Сейран — 16 років колонії суворого режиму, після апеляції — 15 років.

Мої родичі були в ГУЛАГу, але імперія зла не вічна

Але я впевнена, що імперія зла не вічна і справедливість зрештою переможе. За Сталіна мої родичі були в ГУЛАГу. Якось мій дядько ще в студентські роки сказав: «От би цей вусатий помер, то й народ став би нормально жити». І його відразу ж звинуватили у шпигунстві й засудили до таборів. Це було в 1951 році. У 1955-му його звільнили.

Я вірю і сподіваюся, що наші сини й чоловіки не сидітимуть у колоніях увесь термін. Вірю, що побачимо їх раніше. Вони сильні, вони вистоять. Як свого часу вистояли наші батьки і ми.

Авторка: Марія Семенченко