З початку озброєного конфлікту на Донбасі від десяти до п'ятнадцяти тисяч людей були викрадені або перебували у полоні бойовиків. Про це заявляють представники цивільних ініціатив, що займаються пошуком та звільненням заручників. Більшість з полонених були позбавлені волі за злочинні, на думку бойовиків, дії: поява на вулиці в нетверезому стані або в нічний час, непокора або нешанобливе ставлення до так званих «ополченців».

Такі «дисциплінарні» заручники перебували в полоні кілька діб. Їх використовували для розбору завалів, розвантаження боєприпасів, будівництва оборонних споруд. Кількість «дисциплінарних» заручників збільшувалася в періоди загострення військових дій і браку робочої сили.
Ці люди також піддавалися насильству і приниженням, але не так, як інша група заручників – тих, кого переслідували через політичні переконання або заради викупу. Це - цивільні активісти, люди, які заявляють свою проукраїнську позицію, волонтери, особи, підозрювані у зв'язках з українськими військовослужбовцями, незалежні журналісти, які дозволяли собі критикувати дії бойовиків, бізнесмени та чиновники, які не перейшли на бік бойовиків.

Таких заручників приблизно третина від загальної кількості полонених. Вони піддавалися найбільш витонченим тортурам і перебували в полоні значно довше – від декількох днів до багатьох місяців. Деякі з цих полонених померли, не витримавши тортур, інші були страчені. За деяких бойовики вимагали викуп. Суми коливалися в межах від декількох десятків до декількох сотень тисяч доларів. За свободу окремих бізнесменів і високопосадовців сепаратисти вимагали до мільйона доларів.

Достаменну кількість викрадених цивільних осіб встановити неможливо. Бойовики приховують чимало фактів, а українські правоохоронні органи недбало документують та розслідують навіть ті випадки, які дістали широкого суспільного резонансу.

Про стан справ з такими заручниками розповідає Олег Котенко, координатор волонтерської групи з визволення заручників «Патріот»:

«Цивільні потрапляють щодня. Ми не встигаємо записувати, тому що ми записали одне прізвище, шукаємо, дзвонимо туди, а їх, з’ясовується, вже звільнили два тижні тому. Тобто немає зворотнього зв’язку з матерями, рідними полонених. Тому з цивільними все дуже погано».

 

Місць неволі на окупованих бойовиками територіях налічувалося декілька сотень. Більшість із них не були обладнані туалетами і спальними місцями. Приміщення не прибиралися, не провітрювалися, часом були перенаселені. Заручників довго не годували, не надавали медичної допомоги і практично щодня катували.

Спектр методів варіювався від звичайного групового биття та імітацій розстрілу до відрізання кінцівок, тортур обезводненням, позбавленням сну, задушенням і катуванням електричним струмом. 

Вячеслав, журналіст, полонений бойовиків ЛНРВ'ячеслав, журналіст, полонений бойовиків "ЛНР"

В’ячеслав з колегами знімав вибори президента на Луганщині для телеканалу ZІК. Повертаючись, їх зупинили на блокпосту бойовиків, звинуватили у шпигунстві та викраденні апаратури у російських журналістів. Чоловік важко пригаждує все, що було після удару прикладом у потилицю:

«Друзі розповідали, що нас допитували, мені зламали ребро, було забиття мозку, припалювали цигарками, проколювали п’яти».

Заручників і військовополонених незаконно утримували й українські силовики. Проте масштаби цього явища не порівняти з масштабами викрадань на окупованих територіях.
Переважна більшість випадків незаконного позбавлення волі розслідуються українськими правоохоронними органами, а винні притягуються до відповідальності. На цей час військовою прокуратурою розслідуються декілька сотень фактів викрадань і застосування насильства з боку українських військових і міліції. Через полон бойовиків пройшли більше двох з половиною тисяч українських військових.

Наразі, за даними уряду, в полоні залишаються більше 200 військовослужбовців. За даними ж волонтерських переговорних ініціатив їх не менше півтори тисячі. Існуючі процедури непрозорі і заплутані, і часто не дозволяють отримувати інформацію про процес пошуку і переговорів навіть найближчим родичам полоненого. Близькі полонених не звертаються за допомогою в міліцію і службу безпеки.
Не сподіваючись на керівні органи, командири українських бойових підрозділів ведуть переговори про звільнення тих своїх підлеглих, які потрапили в полон, безпосередньо з командирами бойовиків. Переговори з ними ведуть і десятки волонтерських груп. Часто така стратегія є дешевшою, ніж робота державного «Центру звільнення полонених».

Але, разом з тим, робота багатьох переговорних груп, які погано комунікують одна з одною, ускладнює визначення масштабів проблеми. Та, якщо у справі звільнення військовополонених держава ще бере участь, намагається визначити точну кількість полонених, то долею цивільних заручників переймаються лише їхні родичі та вузьке коло громадських активістів.
Не дивлячись на рекомендації європейських структур, український уряд досі законодавчо не закріпив гарантії для постраждалих від викрадень, не створив ефективних і зрозумілих процедур реагування на проблему.

/Громадське.Схід

Поділитись: