Підтоплення шахт загрожує Донецьку й сусіднім містам просіданням ґрунту, забрудненням річок азотом і важкими мінералами, зараженням питної води, а отже й захворюваннями — це може статися за 15, 10, а можливо і 5 років. Під загрозою насамперед промислові центри. Екологічними біженцями можуть стати щонайменше 2,5 мільйони людей.

Донбас — найбільший індустріальний регіон світу, де триває війна. Досі вдавалося уникати значних надзвичайних ситуацій — на щастя, обстріли не зачепили хімпідприємства. Однак руйнівні процеси, що їх спричинило масове закриття й затоплення шахт, уже четвертий рік тривають під землею. Востаннє таке траплялося під час Другої світової. Річ у тім, що водовідлив повинен працювати навіть на вже закритих копальнях.

Але в умовах конфлікту витрачати гроші на це видається невигідним. Часом бракує доступу — дві третини українських вугільних підприємств розташовані на тимчасово окупованій території. В одній з шахт законсервовані радіаційні сполуки, які зберігаються після підземного ядерного вибуху.

Спецпроект Громадського доступно розповідає про напрацьовані науковцями сценарії екологічної катастрофи, що може статися на сході країни. Наше завдання — не налякати, а показати, до чого може призвести бездіяльність, і які дії допоможуть уникнути найгіршого.

Документальний фільм попереджає про те, що може трапитися й показує людей, які розуміються на катастрофі, а також тих, кого вона може торкнутися насамперед.
Редакція вивчила результати досліджень, проведених представниками Інституту телекомунікації й глобального інформаційного простору Національної АН України, Українського НДІ цивільного захисту ДСНС, Наукового парку «Центр трансферу технологій цивільного захисту» та Центру Гуманітарного діалогу (Швейцарія).

Наприкінці 2017-го ці дані використали в публікації «Оцінка екологічної шкоди та пріоритети відновлення довкілля на сході України» Міністерства Екології та природних ресурсів.

Ми також провели паралельні експерименти, спілкувалася з українськими чиновниками на різних рівнях, а фахівці з Німеччини та Британії пояснили, які технології використовують колишні шахтарські регіони для захисту власного населення.
«Розберемося з вами після травневих свят, а поки — догана», — так Євгенові Яковлеву, на той час керівнику управління екологічних робіт Міністерства геології УРСР, сказали в Шевченківському райкомі партії в березні 1986-го в Києві. За місяць до трагедії на ЧАЕС науковець поїхав у Москву, в Сектор ядерної енергетики ЦК КПРС, щоб попередити про ризики, які побачив під час експерименту на сумнозвісному 4-му реакторі.

Поряд з АЕС пробурили свердловини й помітили аномально високу температуру ґрунтових вод. Названий «ворогом ядерної енергетики», Яковлев уже згодом отримав нагороду за ліквідацію — працював на станції одразу після трагедії пліч-о-пліч з хімвійськами.
За кілька років геолог знову бив на сполох і таки домігся свого: атомні станції в Криму та Одесі через загрозу для довкілля так і не відкрили. Попри те, що вже звели містечка для енергетиків і витратили 2 мільярди радянських рублів.
 
 
 
 
 
 
 
 
Загартований чорнобильськими доганами, на свій страх і ризик Яковлев провів експерименти в Криму й побачив, що станцію побудували біля покладів газу.
Можновладці довго вивчали цифри й графіки, тому геолог пішов на кіностудію й умовив мультиплікаторів намалювати проекцію катастрофи.
 
 
 
 
За кілька років геолог знову бив на сполох і таки домігся свого: атомні станції в Криму та Одесі через загрозу для довкілля так і не відкрили. Попри те, що вже звели містечка для енергетиків і витратили 2 мільярди радянських рублів.
Загартований чорнобильськими доганами, на свій страх і ризик Яковлев провів експерименти в Криму й побачив, що станцію побудували біля покладів газу.
Можновладці довго вивчали цифри й графіки, тому геолог пішов на кіностудію й умовив мультиплікаторів намалювати проекцію катастрофи.
Яковлеву згодом повідомили, що саме показаний Горбачову мультфільм переконав Генсека ЦК Компартії СРСР не продовжувати будівництво.

Згадуючи той давній досвід, нині головний науковий співробітник київського Інституту телекомунікацій погодився надати Громадському дані для візуалізації сценарію екологічної катастрофи на Донбасі, ймовірність якої вивчає сьогодні. Інакше складно змусити керівництво країни перейти від політичних баталій до реальних дій, каже він.

«Я вже людина стара і скажу, що в останні роки дуже непросто. Немає комплексної системи моніторингу. Виїзди на Донбас епізодичні, немає чіткого плану. Розумію, що війна та екологія — погані партнери. Але бойові дії ведуться в промисловому регіоні. Уже є зміни, які свідчать: якщо не діяти зараз, територія може стати непридатною для проживання по обидва боки лінії розмежування», — попереджає Яковлев.

На стінах маленького кабінету — мапи й креслення. Свого часу Яковлев 20 років працював експедитором на західному Донбасі, у міністерстві геології УРСР, а потім і незалежної України.

Останні 17 років провадить наукову діяльність. Від початку російсько-української війни, з власної ініціативи за участі міжнародних організацій вивчає екологічні зміни в зоні бойових дій. Співпрацює з ОБСЄ та європейськими гуманітарниками. Від першого року війни бував у Пісках, поблизу Донецького аеропорту, Широкиному, де збирав проби води й ґрунту.
«Газ уже виходив у підвали будинків, гаражі, вже були жертви. Підтоплення у Сніжному, Донецьку, Краснодоні. У Лисичанську є деформовані будинки», — розповідає геолог Яковлев після експедиції лінією зіткнення. — Донбас під землею, мов голландський сир».

У 2009 році в регіоні було 226 шахт. Кількість потенційно небезпечних об'єктів — 3240. Ідеться про хімічні заводи, кар'єри, трубопроводи й родовища нафти. Але найбільша загроза — закриття й неконтрольоване затоплення копалень.

Нині водовідлив не працює практично на всій території: від Горлівки до Єнакієвого, в районі Первомайська на Луганщині, частково в Донецьку й Макіївці, 36 шахт підтоплюються, а деякі не зможуть більше використовуватися, — це підтверджують у Міністерстві екології України.

З колегами по той бік лінії зіткнення зв'язатися непросто, утім, голова Незалежної профспілки гірників Михайло Волинець намагається підтримувати контакти. За їхніми даними, там працює не більше третини вугільних підприємств.

«Я працював на шахті Стаханова, нині «Капітальна», — пояснює він масштаби. — Там одночасно діяли під 200 кілометрів гірничих виробок. Це більше за Київський метрополітен. І це лише на одній шахті. Уявіть, якщо затопити метрополітен, який об'єм води там може поміститися».
Варто пам'ятати й про щонайменше 2500 нелегальних копанок.

У 2018-му планують закрити ще більше вугільних підприємств, — це Громадському підтвердили геологи, що залишилися в Донецьку. Запровадивши блокаду, Україна відмовилася від вугілля з непідконтрольних територій, водночас у Росії вистачає свого.

Щоб на власні очі побачити, що відбувається з шахтами, ми вирушили на Донбас. Шахтарське містечко Торецьк (у минулому Дзержинськ), супутник окупованої Горлівки, показове: місцеві шахти підземними виробками сполучаються з підприємствами, підконтрольними так званій «ДНР». Тут є й працюючі, і давно закриті, і ті, що зупинилися під час війни.
«Обережно, міни» — напис на воротах біля шахти «Південна», підприємство розташоване просто на лінії фронту. Під час обстрілів тут загинув один співробітник, — розповідає директор Анатолій Кулініч. Шахті 150 років, закрити її вирішили вже під час війни. Тут досі працює 20 гірників.

Довкола чагарники. Враження, ніби потрапив у зону відчуження. Хоча мешканці шахтарської вулиці виїхали вже під час конфлікту.
 
 
 
 
«Обережно, міни» — напис на воротах біля шахти «Південна», підприємство розташоване просто на лінії фронту.
Під час обстрілів тут загинув один співробітник, — розповідає директор Анатолій Кулініч. Шахті 150 років, закрити її вирішили вже під час війни. Тут досі працює 20 гірників.
 
 
 
 
Довкола чагарники. Враження, ніби потрапив у зону відчуження. Хоча мешканці шахтарської вулиці виїхали вже під час конфлікту.
 
 
 
 
На сусідній шахті «Артема» планове закриття триває від 2004-го. Виробки підприємства під землею пов'язані з копальнями в окупованій Горлівці, а отже її може затопити.

«Ми вугілля в природи не добуваємо, а крадемо — шахтарське прислів'я», — по-змовницьки каже Віктор Герт, директор «Центральної» — найбільшої працюючої шахти міста. Чоловік пишається, що підприємство не зупинялося жодного разу, відколи він працює — із 70-х. Ані в буремні часи перебудови, ані під час конфлікту.

Директор пригадує, як у перші дні російсько-української війни, завдяки авторитету серед працівників, він зміг узяти на кпини «ДНР-івців», які пропонували зупинити роботу шахти й переконав бойовиків нічого не робити.

«У Горлівці свого часу добували ртуть. На глибині 540 метрів. Якщо ми допустимо, що вода підніметься до такої відмітки і вийде на поверхню, вона потрапить у Сіверський Донець. Ми можемо отримати катастрофу, сумірну з Чорнобилем, — угадує наперед гірник наше питання щодо екології. — Наше завдання — скінчити війну. Я знаю багато шахт, і ця «горлівська група», можливо, не до кінця розуміє ризики».
Подібна ситуація з шахтами в усій «сірій зоні». Ігор Новосьолов — директор вугільного підприємства «Золотe», що на підконтрольній території Луганщини, пояснює — з початком війни кількість працівників зменшилася вдвічі:

«Коли почалися обстріли — люди розбіглися. Я їх не звинувачую. Усім хочеться жити, їсти, пити. Сусідня шахта, «Первомайська» (на території самоназваної «ЛНР» — ред.), уже два роки не відкачує воду. Частина води прийшла до нас. Раніше приток був 250 кубів на годину, тепер — 600. Далі буде тільки гірше. Згодом уся вода прийде до нас».

Півтисячі робітників працюють у 4 зміни і мусять щодня качати воду. Новосьолов часто й сам спускається в шахту, а під час сильних обстрілів рятував підприємство та відкачував воду, стоячи по коліно в багнюці. Принаймні так розповідають його колеги.
Фото: Євген Спірін
«Просідання на 5 метрів можливе від вулиці Горького до Університетської», — конкретні вулиці в рідному Донецьку називає Микола Жекаляк, директор держпідприємства Донецькгеологія, евакуйованого до Бахмута. Геолог усе життя вивчав шахти Донбасу. Показуючи карти підземних сполучень, підтверджує — йдеться не про панікерство, а про реальні ризики затоплення.
Обвуглені фасади на тлі білого снігу — такими ми в грудні 2014-го побачили шахти «Трудовські» в уже захопленому Донецьку. У бомбосховищах підприємства жили люди. Уже тоді, 3 роки тому, вугілля не видобували, працював лише водовідлив. Водночас шахтарі не отримували зарплатню.

«Трудовські» шахти державні й належать Україні. Якби не блокпости, звідси за півгодини можна пішки дістатися до підконтрольної уряду Мар'їнки — настільки все близько.

«Радіаційний фон на шахті «Юнком» в Єнакієвому в нормі», — рапортувало влітку 2017-го телебачення самоназваної «ДНР». У 1979-му там провели підземний ядерний вибух. Експеримент мав на меті «збурити» породи: копальня вважалася однією з найнебезпечніших через викиди метану. Випробування виявилося невдалим, викиди газу продовжувалися. Скляну капсулу з радіаційними сполуками — об'єкт «Кліваж» — законсервували на глибині 900 метрів. Вона й досі там.

Про небезпечний об'єкт знають і в українському уряді. Міністр екології Остап Семерак заспокоює: «Про це відомо міжнародній спільноті, ми ж повинні контролювати та слідкувати. Проблема потребує глибших досліджень. Існує загроза протікання цього забруднення, але вона мінімальна».
Використано карти з блогу «Шахти й рудники Донбасу. Промислова фотографія».
Шахтні води в жодному разі не повинні затопити скляну капсулу об'єкту «Кліваж». У відеосюжетах очільники самоназваних республік твердять: і на «Юнкомі», і на решті шахт «усе під контролем».

Спеціалісти шахтарської справи з Донецька, з якими змогло зв'язатися Громадське, дають зрозуміти: формально шахти мають закривати за технологією, яку і шахтарі, і геологи добре розуміють. Однак ресурс на це обмежений.

Водовідлив — це величезні вкладення коштів, які, на перший погляд, не окупаються. Залежно від глибини шахти, він коштує третину чи навіть половину вартості працюючого підприємства, адже використовуються ресурси, зокрема, електроенергія. Грошей же в держбюджеті на відкачування води на зупинених шахтах було обмаль і до війни.

У сусідній з Донецькою Ростовській області Росії шахти так само підтоплюються. Після розпаду СРСР із 64 лишилося 13 вугільних підприємств. І російські екологи попереджають про екологічну загрозу.
Найпростіший спосіб уникнути екологічної катастрофи — закрити шахти, як це зробила, скажімо, британська прем'єрка Маргарет Тетчер. Вельс, Шеффілд, Бірмінгем або німецький Рур — приклад для всього світу, як можна модернізовувати шахтарський край. Хай це й складно, але перевчити гірників можливо, а промислову зону — переобладнати під культурні центри й галереї.

Але все одно під ногами — роз'ятрена земля. Террі Фокс очолює профспілку гірників шахтарського міста Бірмінгем у Великій Британії, де копальні закривалися в 1980-ті. Він надіслав кілька досліджень щодо технологій, які використовують в їхньому регіоні, й підтвердив: «Водовідлив ведеться донині та коштує чималих грошей».

Восени 2018-го закриється остання шахта в німецькому Рурі, де вугілля видобували з 14-го століття. Спеціалісти пропонують обладнання, яке працюватиме щонайменше 25 років, але відкачування води повинно продовжуватися й надалі.
Фото: EPA/JENS WOLF
Масове закриття шахт у Німеччині почалося в 60-ті, але досі існує ризик зсуву ґрунту. Ці фото зроблені у 2009-му. Троє людей загинуло через зсув у регіоні, де шахти перетворили на озера.

«У Німеччині є вислів — «вічний тягар». Так кажуть, коли йдеться про велику відповідальність упродовж тривалого часу. Після активного вуглевидобування, водовідлив повинен працювати ще дуже довго, щоб утримувати підземні води чистими», — пояснює Громадському німецька політик, євродепутатка з «Партії зелених» Ребекка Гармз. Постійні витрати на водовідлив у Німеччині — близько 220 мільйонів євро на рік. Гармз наполягає: суспільство не може від цього відмовитися.

В Україні плану консервації шахт наразі немає. Поза тим, це суперечливе політичне й соціальне питання.
«У спеку води бракує, з цієї криниці її вичерпують майже до дна», — каже Оксана, жителька села Сонцівка (раніше Красне), що неподалік Курахового. Поряд велике гірничопромислове підприємство Селидіввугілля. Колодязь поруч з її будинком. У багатьох садибах є криниці для технічної води, але їхня — з питною. У найважчі часи люди приїздили по воду і з сусідніх селищ.

У містечках вода очищується й подається із централізованих джерел. Цим опікується підприємство «Вода Донбасу». Але коли водогін пошкоджений через обстріли, багато людей користуються водою з криниць, які не контролюються.

Геолог Євген Яковлев розповів, що під час експедицій поблизу Маріуполя брав воду на аналізи з нового бювету. Його освятив священик, воду зі свердловини беруть чимало місцевих. Аналізи свідчать, що вода тут гірша за якістю, ніж в інших джерелах.

Поза тим, у Сонцівці, як і в багатьох селах Донеччини й Луганщини, взагалі немає централізованого водопостачання.
Сюди ми приїхали, щоб порівняти отримані нами дані з дослідженнями Яковлева, які він робив за рік до нас. У 88% відібраних проб на Донеччині й Луганщині перевищені санітарно-хімічні вимоги, найгірша ситуація з криницями.

Проби води з 35 джерел на підконтрольній і 26 — на непідконтрольній території перевіряли на техногенний вплив, наприклад, чи не перевищує норму вміст солі. Робити аналізи в так званих «ДНР» чи «ЛНР» насправді не так уже й складно. Це можна побачити на прикладі нашої роботи. Воду треба набирати у звичайних криницях або водоймах, а ті не охороняються сепаратистами.
Це панорамне відео 360 показує, як беруться проби води.
Село Сонцівка Курахівського району Донецької області
Ми проводимо паралельну експертизу. Працюємо з хіміком-лаборантом іншої організації — Сіверсько-донецького басейного управління водних ресурсів, що у Слов'янську.

Окрім трьох джерел біля Курахового, де вже бралися аналізи, слов'янські хіміки радять перевірити річку Кривий Торець біля міста Торецьк і селища Новгородське.
У всіх джерелах ми брали по 2 проби води. Одну привезли до Києва, іншу — залишили в лабораторії у Слов'янську. Результати аналізів подібні, з ними можна ознайомитися тут:

— Результати досліджень лабораторії іонного обміну та абсорбції Національного університету Київський політехнічний інститут.

– Результати досліджень Сіверсько-Донецького басейнового управління водних ресурсів.
«Це жах. Узагалі незрозуміло, як люди можуть пити таку воду. Можу лише поспівчувати. Так, можна нею користуватися як технічною, але вона не придатна навіть для поливу рослин. Усі проби показують украй високий уміст солі та мінералізації», — пояснює Наталя Макарова, керівник лабораторії іонного обміну та абсорбції Національного університету Київський політехнічний інститут.

Хімік погоджується, що вода на Донбасі завжди була солонішою, нижчої якості, але та, яку ми привезли — непитна. Причин вірити, що під час війни ситуація не погіршилася, мало.

«Тут завжди були проблеми з екологією» — часто доводилося чути під час поїздок Донбасом. Нині йдеться не просто про погану якість води, а межу, коли вона стає непридатною для вжитку.

Євген Яковлев додає: коли відбирав проби води поблизу закритих шахт, щонайменше п'ять разів жителі скаржилися, що після закриття шахти воду пити стало геть неможливо.

Найскладніше передбачити, де саме забруднена вода може потрапити у водойми. Основна частина території самоназваної «ДНР» геологічно розташована на пагорбі, вище Сіверського Донця, отже, у разі забруднення вода потраплятиме на підконтрольну територію.

Сіверський Донець — головне джерело питної води на сході країни. У річці вже перевищена концентрація фосфору й азоту. Від Дінця залежить 90% Донецької області та 30% — Луганської.

Через Україну річка тече в Ростовську область, де воду використовують для сільськогосподарських робіт. А засолена вода може мінералізувати ґрунти. Сіверський Донець впадає в Дон, а Дон — в Азовське море.
Під час роботи над проектом Громадське поспілкувалося з багатьма установами й відомствами. Це геологи, спеціалісти, що займаються водою та гірники. Ми не шукали винних, але переконалися: окрім силових структур, українські інституції працюють фактично в тому самому складі, й маючи такі самі повноваження, що й у мирний час. І працювати можуть на обмеженій ділянці.

Скажімо, геологи відповідають за підземні води. Управління водних ресурсів — за водойми. Підприємство «Вода Донбасу» опікується водою у водогонах. Але очищувати воду із забрудненої річки — не їхнє завдання. Шахтарі не здатні відкачувати воду там, де ведуться бойові дії.
Це шахта «Бутовка», розташована на самісінькій околиці Донецька, поряд — Авдіївка. Громадське побувало там улітку 2016-го. Українські військові пишаються, що утримують цю територію.
МНС-ники не можуть самостійно розробити план дій на випадок екологічної катастрофи, якщо та станеться в кількох кілометрах по той бік лінії зіткнення.
Управління екологічної безпеки та протимінної діяльності Міноборони покладає відповідальність на Мінекології. Частина задач також у компетенції Міністерства вугільної промисловості, Міністерства тимчасово окупованих територій та Міністерства фінансів.

Міністр екології Остап Семерак переконує, що відомство усвідомлює загрозу, але сьогодні Мінекології — це центральний офіс у Києві з 200 співробітниками. У них немає місцевих відділень, нині функція міністерства — формувати політику, а не контролювати екологічну ситуацію чи фінансувати державні програми.

Менше з тим, чиновник наполягає, що міністерство налагоджує ефективну роботу з обласними адміністраціями на Донбасі, які мають власні департаменти екології, й на місцевому рівні кошти виділяються. Донецька обласна адміністрація планує проводити екологічний моніторинг, але називає це власною ініціативою.
Під час розмови Остап Семерак посилається на дослідження, зроблені за участі ОБСЄ, Канади й Австрії. Вони враховували дані, з якими працювали й ми. Підтримка міжнародних партнерів і залучення іноземної допомоги та експертизи надзвичайно важливі. Лишається питання: запобігання екологічній катастрофі на Донбасі — це пріоритет для уряду?

Існує і державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій. По суті це Кабмін плюс силовики та МНС-ники. Але щодо екологічних ризиків на Донбасі така комісія не скликалася. Є окремі плани моніторингу в межах Державної цільової програми реконструкції та розбудови миру в східних регіонах України Міністерства з тимчасово окупованих територій.

Що ж робити й до кого звертатися, якщо раптом катастрофа станеться на території самоназваних «ДНР» чи «ЛНР», і також загрожуватиме мешканцям підконтрольних територій?

«На жаль, ми не можемо розраховувати на ефективну роботу тих залишків служб спасіння на непідконтрольній території. З другого боку, зрозуміло, що й вони відчуватимуть негативний вплив можливих техногенних аварій», — пояснює Остап Семерак. — Єдиним протоколом сьогодні є взаємодія між двома сторонами щодо припинення обстрілів і використання умовного режиму тиші для виходу бригад для ліквідації можливих наслідків та аварій».
Фото: Євген Спірін
За припинення обстрілів відповідав Спільний центр з контролю та координації вогню, але після виходу звідти російських військових у грудні 2017-го, головним каналом комунікацій залишилися переговори в Мінську. Чинний мандат спеціальної моніторингової місії ОБСЄ не передбачає екологічної оцінки.

Хоча українські державні органи, з якими ми спілкувалися, запевняють, що співпрацю з військовими налагодили, в публікації Мінекології йдеться про «відсутність належної взаємодії між природоохоронцями і військовими».

Найбільший ризик — затягування через політизацію та війну. Можна швидко знайти винних, звинувачувати Росію в розв'язанні війни, а бойовиків — у недбальстві. Але годі сподіватися, що вони вирішуватимуть проблему.


«Зміни якості води не мають ані підземних, ані надземних, ані адміністративних кордонів», — вкотре застерігає Яковлев, згадуючи дні Чорнобильської катастрофи, коли в містах бурили сотні свердловин у пошуках альтернативних джерел чистої питної води. Це найменше, що можна зробити й на Донеччині.

Загалом, можливостей багато: почати системний моніторинг, частково скасувати заборону перевірки господарських об'єктів у зоні конфлікту, виробити протокол взаємодії в разі аварії, зокрема і з сепаратистами, домовлятися про аналізи землі й води на непідконтрольній території. Супутникова радіолокація дозволяє оцінювати чуттєвість просідання ґрунту до міліметра на рік — це товщина аркуша паперу.

Кошти для відкачування води на шахтах теж доведеться шукати. Хоча це й може видаватися непопулярним політичним рішенням, адже гроші буквально закопуються в землю і без того депресивного регіону.

Німецькі науковці, скажімо, працюють над зменшенням витрат на водовідлив, їхніми технологіями теж можна скористатися.

Зрештою, у випадку провалів ґрунту, а надто у великих містах, як Донецьк, потрібен і план відселення людей.

Частина Чорнобильскої зони відновилася, бо природа черпала ресурси з-під землі, з ґрунту. На Донбасі так не станеться. Під ногами — подірявлена шахтами земля.
Панорамне відео 360 показує роботу на шахті «Центральна». Це найбільша працююча копальня в місті Торецьк, розсташованому на самісінькій лінії зіткнення.
Героїв матеріалу, з якими ми зустрічалися на сході України, не змусили залишити рідні краї бойові дії. Насамперед тому, що не було куди тікати. Але вигнати їх у змозі природа, контроль над якою ми поступово втрачаємо.
Made on
Tilda