Зранений, але живий: Авдіївський коксохім

Журналісти Hromadske.tv приїхали в Авдіївку, щоб з’ясувати, як вдається зберегти контроль над містом, через яке пролягає лінія фронту, на відміну від, наприклад, Горлівки і Дебальцевого, які були втрачені. Що стало вирішальним фактором і яку участь в цьому бере одне з найбільших підприємств Донбасу – Авдіївський коксозімічний завод? Попри втрати, спричинені війною, підприємство продовжує працювати й підтримувати місто. Ми поговорили з директором заводу Мусою Магомедовим та працівниками, побачили руйнування, завдані безперервними обстрілами, і спробували подивитися на ситуацію зсередини – крізь призму цехів і коксових печей.

Муса Магомедов: Заводу 52 роки. У будівництві було задіяно 40 тисяч людей. Це найбільший коксохімічний завод у Європі. На заводі 3700 працівників. Ми можемо виробляти 11,5 тисяч тонн кокса. Наші податки – це близько 60 відсотків місцевого бюджету. Є в нас загиблі (за час збройного конфілкту – ред.) – дев’ять наших співробітників загинули. Є поранені, більше п’ятдесяти. Але зупинити завод – це зупинити життя в місті.

У найтяжчий період ми виробляли 2300 тонн на добу і це вартувало нам дуже великих зусиль. Зараз ось стало тихо і ми потроху нарощуємо виробництво. Тобто, станом на сьогодні, ми вийшли на 70 відсотків від наших можливостей. Маю сказати, що колектив, насправді, гідний поваги. Технічні кадри висококваліфіковані, і, як показав час, тут працюють справжні патріоти міста і заводу. Якби не вони – завод би зупинився.

Місто опалюється нашою ТЕЦ. І коли ми зупинялися, відповідно, зупинялася передача тепла в місто. Ми перечікуємо обстріли, піднімаємося – все горить, все у вогні – і починаємо відновлювати. Перед працею енергетиків – ДТЕКа та наших – можна просто вклонитися і зняти шапку. Тому що працювати під постійними обстрілами – це дійсно треба бути героями. І я дійсно вважаю їх справжніми героями.

Як у цих умовах вдається підтримувати високу мотивацію в колективі?

М.М.: Ви знаєте, швидше це колектив підтримує мою високу мотивацію. Авдіївці – унікальний народ, який каже: «Це наше місто, це наш завод, наші батьки й діди його будували. Ми не здамося і будемо до кінця вдихати в нього життя». Тут не я їх сподвигаю на це, а скорше – вони мене.

Усі втомилися від війни і всі сподіваються, що перемир’я переросте у мир. Тому що – я по собі можу сказати – попередню зиму ми ледве пережили. Якщо ця буде така сама, чи переживемо її – не знаю.

Що конкретно робить завод, щоб зберегти життя в місті?

М.М.: Щоб життя в Авдіївці не зупинилося, не завмерло, завод докладає усіх зусиль. Незважаючи на збитки, наші енергетики займаються теплотрасою, опаленням (в місті – ред.). Ми закуповуємо та передаємо матеріали для відновлення теплопостачання в будинках. Ми ремонтуємо багатоповерхівки. Ми робимо те, що люди не можуть зробити самотужки.

Я сподіваюся, що держава візьме якусь участь у відновленні житла в Авдіївці. Тому що сьогодні працюємо тільки ми, і є, так би мовити, невелике фінансування за кошт місцевого бюджету. Щоб привести місто до ладу – це не один і навіть не десяток мільйонів, за найскромнішими підрахунками. По тих будинках, де ми вже провели проекті роботи, (на ремонт – ред.) треба мільйонів шістдесят. Це тільки по багатоквартирних, по приватному сектору – взагалі окрема розмова.

Багато хто з місцевих впевнений, що обстрілюють Авдіївку не з боку Донецька, а, наприклад, з Пісків, що стріляє українська армія. Чи проводиться якась роз’яснювальна робота з населенням?

М.М.: Держава в цьому контексті не робить нічого. Я вже казав, що ефірне телебачення в Авдіївці – це російські канали й ДНРівські, з донецької вишки. Розмови про те, щоб через ретранслятори передавати сюди українські телеканали, лишаються розмовами. Інтернет – коли працює, а коли й ні. Тобто частіше не працює, ніж працює. Тому якщо ми говоримо про інформаційну складову, про інформаційну боротьбу – тут українські ЗМІ програють по всіх позиціях. Мерія, військово-цивільна адміністрація – вони ведуть якусь роботу, але ця робота не в змомі перекрити той потік неправди, який транслюється в ефірі.

12-14 годин на добу треба займатися містом і заводом, тому агітатацією я не займаюся. Для мене все цілком зрозуміло. Своє майбутнє і майбутнє нашого заводу я бачу лише в Україні. Якби це було не так, я б вже давно поїхав.

Я спитала про роботу з населенням, тому що представники місцевої влади тут – здебільшого “Опозиційний блок”, налаштований лояльно до Росії. Чи беруть вони якусь участь в цьому?

М.М.: «Опозиційний блок» – нова організація, яка в Авдіївці поки що жодної роботи не починала. Це по-перше. По-друге, депутатський корпус, який, станом на сьогодні, є в місті, він зайнятий тим, чим всі нормальні люди – відбудовую міста. Політичною та іншою пропагандою тут ніхто не займається. Є час, коли треба розмовляти, а є час, коли треба працювати. Тому в своєму колективі на робочих зборах ми намагаємося донести те, що відбувається, як і до чого призводить перебування на територіях за межею, показуємо, які там зарплати, які проблеми з тим, що економіка практично не працює, всі підприємства зупинилися або зупиняються. І (формується – ред.) розуміння того, що в нас немає іншого вектора розвитку, окрім як Україна. Ми працюємо в цьому напрямку на постійній основі.

У серпні було ухвалено рішення не проводити місцеві вибори в Авдіївці. На вашу думку, чи правильним є таке рішення наразі?

М.М.: Особисто я вважаю, що це неправильне рішення. Тому що президентські вибори проводилися в досить важких умовах і, загалом, ті, хто хотів, мали можливість проголосувати. І в цій ситуації позбавити можливості голосувати... Тому що що? Не зрозуміло. Я вважаю, що це рішення є невірним і неправильним. Якщо ми будуємо демократичну державу, ми повинні дати людям право голосу.

Ви працювали в різних областях України. Все ж таки, чи відрязняється чимось Донбас, на вашу думку? Чи це такий самий регіон, як і всі інші?

М.М.: Для мене Донбас – це друга батьківщина. 86-го року я почав навчання в Донецьку. Я люблю це місто, люблю людей Донбасу. Тому що цих людей не лякають ані труднощі, ані праця. Вони наполегливі, кваліфіковані. І я сподіваюся, що в нашого краю є майбутнє, і роблю все, що від мене залежить, щоб воно було. Війна, яка точиться між людьми, які говорять однією мовою, у країні, де ніколи не було конфліктів на релігійному грунті... Я навіть не міг уявити, що в Україні можна розпалити такий конфлікт!

Ми сподіваємося, що є політичне рішення. Я казав, кажу і буду казати, що цю війну розпочали політики. І саме вони мають її закінчити.

P.S.

Чому місцеві ввжають, що коли проїжджають журналісти, починаються обстріли? Як так сталося?

М.М.: У мене є своє бачення цього питання. Я знаю, коли приїжджають журналісти і коли стаються обстріли. Якщо все це співставити, зробити просту статистику, математичну модель, то стане зрозуміло, що стріляють постійно й журналісти приїжджають постійно. Будь-який журналіст приїжджає або до обстрілу, або після. Це знову щось з області бабусиних страшилок. Найчастіше про це говорилося по телевізору. Що ось приїхали журналісти «Іскра ньюз» чи там «Анна ньюз» і обстріляли там райони. Те саме розказує російське й ДНРівське телебачення, що приїжджають українські журналісти й одразу починається обстріл, а вони це знімають. Це те, що продають людям і вони це їдять. Тут все дуже просто. Обстріли були постійно й журналісти були постійно. Будь-який обстріл – він або до приїзду журналістів, або після, або під час. Тому люди так думають і нічого з ними не зробиш, ви їх не переконаєте у зворотньому. Тому ось ви зараз познімаєте, поїдете і вони будуть казати: «Ну от, Громадське приїжджало, познімало і почалася війна». Я дуже сподіваюся, що не будуть стріляти після вашого від’їзду, інакше статистика знову буде...

/Анастасія Канарьова, Богдан Кінащук