«Я народився в росії, республіка Комі, місто Сиктивкар. У 2013 році, коли в Україні розпочалася революція, активна молодь підтримала Майдан. 24 вересня 2014 року ми влаштували всеросійську акцію на підтримку України, провели її з українськими прапорами. Після цього одразу почався тиск з боку влади: допити, підозри у співпраці з “Правим сектором”, звинувачення в тому, що ми нібито побили якогось керівника “Єдиної росії” та катували людей. Така нісенітниця почалася! Нахабно знаходили “свідків”, які сиділи навпроти і говорили: “Так, це він мене бив, це він мені в обличчя плював”», — розповідає чоловік, котрий називає себе «Барсиком».

Восени 2014-го він перебрався в Україну, одразу записався до полку «Азов» і відтоді воює за нашу державу.

Барсику — 37 років. Його руки, шия і голова вкриті татуюваннями, з ліктя розходиться намальована павутина. А на ногах — шрами від уламків та операцій. З 2014-го по 2017-й Барсик брав участь в операціях у Широкиному, Лебединському, Водяному, Павлополі, Мар'їнці. Потім учив новобранців «Азову» парамедицині й тактиці бою.

Повномасштабне вторгнення застало його в Києві. Вранці 24-го лютого чоловік одразу вирушив на пункт військового збору на заводі «Атек».

«З 24 лютого брав участь у боях у Бучі, Мощуні Київської області, потім — у Маріуполі. Перше, що мене вразило, коли ми приїхали до Бучі, — гори спаленої техніки. Але найцікавіші моменти трапилися в Маріуполі. У мене було дві мрії: політати на бойовому гелікоптері та взяти участь у серйозних вуличних боях. Обидві здійснилися в цьому місті. Там хлопці справді були героями», — ділиться Барсик.

Додає, що війна у 2014-2017 роках та війна після 24 лютого 2022-го року — абсолютно різні. Події до повномасштабного вторгнення він називає «малорухливими» й каже, що сам він тоді ходив у розвідку й лише зрідка потрапляв під обстріли.

Після звільнення Київщини від росіян, у 20-х числах березня керівництво полку вирішило десантувати у Маріуполь підкріплення. Бійці «Азову», що були там, уже перебували в оточенні окупантів. Для операції набирали лише добровольців і попереджали: дуже ризиковано. Барсик зголосився.

«Потрібні були лише люди з військовим досвідом, міцні фізично та витривалі. Авжеж, я і ще багато інших хлопців погодилися — хоча всі розуміли, що це може бути квиток в один кінець», — розповідає він.

Операцію тримали в секреті, обставин не розголошували навіть серед тих, хто мав брати в ній участь. Спершу група з 33 добровольців вирушила до Дніпра. Вже там їм пояснили план: вертоліт на низькій висоті має відвезти їх до «Азовсталі». О третій ранку 24 березня військові повантажили свої гранатомети, NLAW, Javelin, і вилетіли до Маріуполя.

«Летіли на низькій висоті — ярами, низькими схилами. 40 хвилин ми летіли нашою територією Запорізької області, ще 40 хвилин — територією противника. Сіли на “Азовсталь” і там вивантажилися. Коли дісталися до них, бійці були такі раді! Хлопці не вірили, що ми прилетимо, аж доки нас не побачили. Вони вели бої на околицях Маріуполя — ніхто не скаржився на оточення, усі просто виконували свій обов'язок. Тоді морально ми їм дуже допомогли», — пригадує Барсик.

Перечекавши 30-40 хвилин у бункері «Азовсталі», бійці переправилися на Правий берег, де розподілилися територією міста. Група Барсика мала тримати двір між трьома дев’ятиповерхівками.

«Коли йшов на позиції — бачив підірвані будинки, понівечені тіла людей від мін, що вибухнули на вулицях. Але мене нічого не шокувало: це війна, а під час війни на таке цілком можна очікувати».

Вони заступали на позицію на добу, потім, наступної доби, відпочивали. Позиції утримували до 30 березня.

«Нас підняли вранці, — розказує Барсик. — Ми зайшли у двір і стали розподілятися між трьома арками, коли прилетів снаряд. Уламки полетіли в стіну і потім по військових. Нас чотирьох поранило. Ми сховалися в під’їзді, почали робити перев’язки, але другий снаряд упав навпроти під’їзду. Тоді поранило ще двох. Один боєць від поранень загинув. Ми вийшли звідти і спустилися до підвалу. Хвилин за 30 приїхала “коробочка” для евакуації. Вони (росіяни — ред.) нас уже за нашою спиною чекали, заманили у засаду. Почали стріляти по “коробочці”, але хлопці зачинили двері та евакуювали нас на “Азовсталь”».

За словами самого Барсика, поранення ноги в нього було «маленьке» і він хотів залишитися. Однак лікар наполіг, що треба евакуюватися — уламок майже дістався кістки, а операцію за таких умов провести неможливо. Врешті-решт після восьми днів боїв за Маріуполь Барсика евакуювали.

«Гелікоптер із пораненими, який вилетів перед нами, збили. Люди загинули, 1-2 особи потрапили в полон. Потім ще один гелікоптер збили. До Маріуполя ми прилетіли нормально, а от коли мене евакуювали назад, то по нас стріляли двічі, але не влучили. Але ближче до Запорізької області з’явилися проблеми з лопаттю. Коли приземлилися в Дніпрі, нам сказали, що ми народились у сорочці: дивом долетіли», — каже Барсик.

Навіть після операцій у його нозі лишилося два уламки. Лікарі сказали, що коли не турбують — чіпати не потрібно. Тепер Барсик уже знову стоїть на ногах, проходить реабілітацію і планує повернутися до служби.

А ще він дуже сподівається, що нарешті отримає українське громадянство: за вісім років боротьби за Україну паспорта з тризубом йому так і не дали.

«Якщо ти людина не медійна — малоймовірно, що тобі дадуть громадянство. Невзоров його отримав, бо він медійне обличчя. Сказав буквально пару слів на підтримку України — і йому дали паспорт. А ті, хто воює за Україну з 2014 року, залишаються ні з чим», — міркує Барсик, і зауважує: радий, що не потрапив у полон до росіян.

З власними громадянами, котрі воюють на боці України, там розмови короткі — власника російського паспорта не погодились би віддати на обмін за жодних обставин.