Загиблий захисник «Азовсталі», поліцейський Даніїл Сафонов — родом із Донецька, там минуло його дитинство. Його дід, батько та молодший брат досі лишаються в окупованому місті, мамі ж нещодавно вдалося виїхати.

Щоліта хлопчик приїжджав до бабусі в Маріуполь. Грав на PlayStation, любив збирати каміння з відбитками давніх рослин, марив знайти уламки амфори. «Уламочок помиє, пошліфує, вичистить — і тішиться, як дитина», — усміхається Ольга. На жаль, велика колекція, яку він зібрав і хотів подарувати синові, лишилась у Маріуполі та, ймовірно, згоріла.

Любов до історії Даніїл перейняв від батька: вони читали багато книжок і потім сперечалися між собою. З друзями теж обговорювали історичні теми. Найкращий друг Віктор згадує, що Даніїл добре знав історію Німеччини. Разом вони часто ходили до музеїв — під час останньої прогулянки завітали до Маріупольського краєзнавчого.

До початку війни на Донбасі Сафонов закінчив Донецький технікум промислової автоматики, здобув спеціальність «автоматизація систем управління». Добре креслив, і рідні хотіли, щоб він став інженером. Але пішов за батьком і дідом — працював шахтарем.

Коли у 2014 році почалась війна, певний час він ще був у Донецьку, згадує Віктор, який теж звідти родом. Спершу Даніїл не надто підтримував Майдан. Одного разу друзі добряче посперечались на цю тему, тож більше її не порушували. «Але потім він сам зрозумів, яка ситуація. Що пропонує та сторона, а що — наша. Усвідомив, що краще йти за своєю країною», — говорить друг загиблого.

У місті відбувалися мітинги за Україну. Вони з Віктором були активістами. «На одному з останніх мітингів, у квітні, нас дуже сильно розбили — і морально, і фізично. Нам із Данею пощастило — не побили того дня. Ми допомогли там іноземному журналістові: його сильно вдарили по голові, текла кров, але ми знали, що робити», — розповідає Віктор.

З настанням повної окупації Донецька Сафонов виїхав на підконтрольну Україні територію. Одружився, у нього народився син Владислав, якому цього липня виповнилося 7 років. У Маріуполі працював у СІЗО. Також до міста з рідного Донецька переїхала його двоюрідна сестра Ольга Мацала. Її чоловік був працівником міліції, тож їм небезпечно було залишатися під російською владою.

Коли в січні 2015-го в Маріуполі почали бомбити Східний район і стало нестерпно, перша з родиною поїхала Ольга, а потім уже виїхав Даніїл — у Тернопільську область, до Теребовлі, звідки родом чоловік Олі. Даніїл просто марив службою, згадує сестра.

«Ми влаштували його в 44-ту окрему Тернопільську бригаду (44-та окрема артилерійська бригада імені гетьмана Данила Апостола — ред.). Він був артилеристом-навідником. Три роки їздив на ротації в АТО. Розлучився з дружиною, контракт у ЗСУ скінчився, і він дуже довго шукав себе, не знав, де працювати».

Зрештою Даніїл пішов навчатися на поліцейського в Маріупольську академію поліції (Маріупольський центр первинної професійної підготовки «Академія поліції» Донецького державного університету внутрішніх справ — ред.). До того ж у Маріуполі він міг бути поряд із родичами — там жили його тітка, двоюрідний брат і бабуся.

Хоча Віктор і переконував друга йти вчитися далі в аспірантуру, адже в Сафонова були великі здібності, Даніїл відмовився: «Це не моє, мені краще з хлопцями бути, воювати». Те ж саме казав іншому другові, також переселенцю з окупованої Донеччини, Михайлові, з яким познайомилися через твіттер у 2019 році. «Я воїн, боєць. Я прагнув прийти додому в українській формі, зі зброєю — як визволитель».

Той дивувався, чого ж тоді Сафонов покинув лави ЗСУ, не захотів знову підписувати контракт? Товариш пояснив: так званих реформ, про які розповідали на телебаченні, немає. Бойових завдань дедалі менше, а в армії вони займаються маячнею, як за радянських часів: фарбують бордюри, косять траву.

Натомість у реформу поліції Даніїл повірив. Начальником маріупольської поліції став Михайло Вершинін — колишній боєць «Правого сектору», теж воїн із Донецька, переселенець. «Він прагне змін, я йому довіряю, саме тому пішов туди. Я буду не ʺмусоромʺ, а чесним правильним поліцейським», — наголошував Сафонов.

Коли розвідка західних союзників доповідала, що буде повномасштабна велика війна, Сафонов написав рапорт на звільнення з поліції, щоб знову піти до лав ЗСУ. Однак Вершинін умовив його лишитися: мовляв, в армії і так уже достатньо людей, а поліція зараз теж матиме безліч роботи: треба ганяти мародерів, допомагати цивільним тощо. Даніїл погодився і лишився.

Поліцейським він був і під час патрулювання, й у вільні хвилини. Якщо бачив агресивну поведінку людей напідпитку, усе залишав і йшов уперед — розбиратися. Якщо людині ставало зле, кидав свій велосипед і намагався привести до тями. Кохана Валентина згадує, як одного разу вони півтори години супроводжували бабусю, що шукала якийсь магазин. Даніїл звірився з гугл-картою, потім зголосився провести стареньку: виявилось, що все-таки йдуть не в той бік.

«І весь цей час бабуся щось розповідала. Вона дуже повільно йшла, з паличкою, і паралельно розмовляла — теж спроквола. Скаржилася, що ходила в поліцію для з’ясування інформації щодо виплат як колишній ув’язненій концтабору, — пригадує Валентина. — Даня уважно слухав, вникав, перепитував. Потім казав: ʺНу я ж не міг її кинути. Це називається поліцейський супровід. Я не перебуваю на службі, але все одно продовжую бути поліцейськимʺ». Як подяку бабуся навіть запропонувала Даніїлові користуватися своїм гаражем — та він відмовився.

Хабарі для Даніїла були табу. Жив від зарплати до зарплати, з якої оплачував орендовану квартиру, аліменти дитині, власне лікування — після служби в АТО здоров’я сильно похитнулося. Віктор розповідає, що в Даніїла погано заживали рани та синці, а ще почалися панічні атаки. «Я міг би брати... Але починаю думати: я ж воював. І побратими мої гинули. А нащо тоді те все було, якщо я тепер братиму хабарі?» — казав поліцейський Валентині.

«Даня веселий і компанійський. У будь-якій ситуації завжди казав: ʺСестричко, не переживай, все буде добре!ʺ — згадує Ольга. — Навіть на ʺАзовсталіʺ, сидячи в тому пеклі, весь час був веселий». Коли приїжджав на гостину до сестри та племінників, балував їх. Робив подарунки і друзям. Віктору привіз прапор України. Той не міг покинути хвору маму і лишався в Донецьку ще кілька років, аж до її смерті.

Прапор Віктор залишив удома, і хоча жити у зміненому окупацією місті більше не хоче, проте мріє повернутися туди й вивісити стяг на своєму балконі. Для нього цінні спогади про найкращого друга: «Я дуже поважаю Даніїла та його вибір. Є на кого рівнятися. Це людина витримки, людина сили, розуму».

Про загибель коханого чоловіка Валентина дізналася лише місяць по тому — через брак зв’язку. Дуже хотіла встигнути на прощання з ним, але не могла вибратися з Маріуполя. Згодом допомогла сестра та друзі Даніїла. Вони знайшли перевізника, і в середині липня жінка з двома доньками все-таки вибралися з міста.

Після 24 лютого Валентина піклувалася про кішку Даніїла Асю. І берегла його шеврони, нагороди, армійську футболку та прапор. Нагороди і шеврони зашила в пуховик, а малиновий хрест ЗСУ тримала при собі, в маленькій кишені. Коли була в місті, відкопувала з дітьми на вулиці шеврони з інших покинутих форм — їх також зашивала у верхній одяг. «Як це, щоб прапор у грязюці валявся? Мені було важливе хоч щось мале, але жовто-блакитне. Щось тримаєш у руці — шматочок батьківщини».

Уже в останній день перед від’їздом вона перезашила шеврони та медалі Сафонова у м’які іграшки доньок. «Не можна їх залишати там! Це потрібно нам, його родині, мені… Там це вже нікому не потрібно». Жінка підкреслює, як у Маріуполі зараз важко бути українцем. «Якщо за Україну — ти нацист. А якщо ти нацист, то з тобою можна зробити все що завгодно. Хлопці-захисники лише виконували свої завдання, вони не здавалися».

Валентина обіцяла Даніїлу піклуватися про його кішку — і свого слова дотримала: тварина разом з нею тепер на контрольованій Україною території.

Наприкінці розповіді про коханого Валентина дивиться на свій зап’ясток. Там — свіже татуювання, синій та жовтий мазки, а посередині — літера. «Тиждень тому зробила (розмова відбулася 30 липня — ред.). Тому що розумію, що згодом спогади стираються, тьмяніють. І я теж забуду. Але хочу про нього завжди пам'ятати», — усміхається жінка крізь сльози.