Він марив морем. Його дядько вчився в Одесі на моряка і всі свої книжки про морську справу віддав племіннику. У дитинстві хлопчик ходив хіба що на ставок, а потім виріс і поїхав навчатися в Одесу.

Уже під час служби в Бердянську, Маріуполі та Очакові весь час розповідав про море дружині. Знаннями морської справи радо ділився з учнями рідної школи, коли повертався додому, в Качківку Вінницької області. Головний корабельний старшина Пантелеймон Собко загинув на «Азовсталі», до останнього боронячи свої хвилі.

Пантелеймон — перша і дуже бажана дитина у мами. Леся народила первістка в 17. Згадує, що в дитинстві син був дуже непосидючим: «Такий шустрий, бешкетник. Але добрий, милий, ніколи нікому зла не робив. А спокійно себе вів лише тоді, коли спав. І Женька такий самий».

Євген — молодший на рік і два місяці брат Пантелеймона. У дитинстві вони часто билися. Хоча й були нерозлучні — Пантелеймон наглядав за братиком, доки мама поралася по господарству.

У родині є менші сини — 14-річний Сашко та 9-річний Ваня. Усі хлопці охоче допомагали мамі й татові — у подружжя є ферма з коровами та свинями. У вільний час Пантелеймон бавився з друзями, ходив на ставок рибалити, грав у футбол. Обожнював спорт і хотів стати вчителем фізкультури. Був не надто старанним учнем.

Леся згадує слова директорки школи, вчительки математики: «У нього така голова розумна — не голова, а комп’ютер! Я ще не встигла назвати задачу, як він вийшов до дошки і розв’язав. Але це лише тоді, коли в нього є настрій. Він міг би бути круглим відмінником, у нього не голова, а дом совєтов. Але не хоче».

Свого найпершого вересня в школі син вчинив ґвалт. Першачків заводили до навчальної кімнати одинадцятикласники, а Пантелеймон злякався — куди це його ведуть, ще й без мами — вирвався, почав тікати, потім борсався на плечі у сусіда Жені. Той випадок ще довго згадували однокласники, сміючись.

А от вступати після школи не боявся. Перехотів бути фізкультурником, подався у військове училище, та не склав спортивний тест. Його взяли того ж дня в інше, морське.

Лесі нелегко було відпустити сина: «Я брала його светр, притуляла до себе і ходила, плакала. А менші мене питали: “Мамо, що з тобою?” — “Ти понюхай, як цей светрик пахне Пантелеймоном”».

Син щоразу відчував мамині сльози, телефонував і заспокоював: йому добре на новому місці.

Після училища працював на катері, судна його екіпажу «Лубни» та «Кременчук» базувалися в різних містах біля Азовського моря. У той час Пантелеймон почав спілкуватися з капеланом «Бучанської варти» Анатолієм Кушнірчуком. Якось священник розпитував хлопців, що ті робитимуть, якщо раптом буде загроза з моря — адже Азов контролюють російські кораблі.

«Після невеликої паузи всі казали: нам втрачати немає чого. Навіть якщо будемо меншістю і переважатиме сила противника, ми дамо бій. Вони не збиралися відступати ще до повномасштабного вторгнення, — згадує капелан. — Усі, від матроса до капітана І рангу, так говорили. Там нормальні, дуже сильні адекватні люди. І Пантелеймон виражав абсолютне духовне здоров’я як військовий та моряк», — пригадує капелан.

Захисник планував продовжувати навчання в Одесі, аби потім обійняти посаду командира корабля. Казав Анатолію: може бути так, що вони зустрінуться на якомусь флагмані, де Пантелеймон буде капітаном.

З дружиною Пантелеймон познайомився у 2019 році в Бердянську, звідки вона родом, а вже 2020-го після Нового року він освідчився їй на своєму катері. Екіпаж із 10 службовців дружив сім’ями: відзначали разом День флоту, інші державні свята.

Юлія згадує, що чоловік захоплювався історією Запорізької Січі, козацькою добою. Любив дітей і дуже добре налагоджував із ними контакт.

«Для дітей вони старалися робити все, якщо була змога. На кожне свято, день міста абощо у них завжди були відкриті двері, щоб діти могли подивитися на кораблі. Для багатьох моряки були прикладом», — розповідає дружина й додає, що військові берегли і хвалилися дитячими малюнками, які їм разом із волонтерською допомогою постійно привозив капелан Анатолій. Удома в Бердянську залишилась Пантелеймонова тека з цими малюнками.

Пантелеймон дуже переживав за вагітну дружину, яка перебувала в окупованому Бердянську, спонукав її виїхати.

Леся пригадує одну з останніх розмов із сином: «Мамо, ти розумієш, що ми, можливо, говоримо з тобою востаннє? Це війна. Ми з Маріуполя не вийдемо. Я хочу, щоб Юля поїхала до тебе. Знаю, що їй там буде добре. Я буду спокійний за них. І не плач!»

24 березня Юлія дісталася до Качківки, а 12 травня народила сина, якого назвали Микитою.

На «Азовсталь» екіпаж Пантелеймона потрапив у складі 36-ї бригади — найімовірніше морем, бо сушу жорстко контролювали росіяни.

8 квітня Пантелеймона Собка поранили. За офіційними даними, він загинув 23 квітня. Через складнощі з документами тіло довго не могли доставити додому. Дружині Юлії про смерть коханого сказали вже після народження їхнього первістка Микити, за тиждень до похоронів Пантелеймона. Вона впізнала тату чоловіка й обручку — їх подружжя робило під замовлення.

«Коли вони з братом були маленькі, то казали мамі: “Коли ми виростемо, будемо тебе захищати”. От разом і пішли захищати всіх», — каже дружина Юлія.

Брат Пантелеймона Євген зараз теж у ЗСУ, в Донецькій області. Його відпустили на 10 днів поховати брата. За новим законодавством, якщо в родині є загиблий, інший може припинити службу.

Леся Олександрівна каже: «Як я Женю не просила написати відмову, він сказав: “Мамо, я своїх хлопців не лишу, за братовою смертю ховатися не буду. Я піду мститися”».

Пантелеймон двічі від дня загибелі снився мамі. Щодня жінка розмовляє з його весільним портретом — вітається кожного ранку, розповідає, як Микитка, бажає доброї ночі, лягаючи спати.

«Коли дивлюсь на ту фотографію, вона мене заспокоює. Він усе бачить, усе чує, охороняє нас. І я знаю, що йому там добре», — каже мати.

Жінку підтримує невістка Юлія. А Леся піклується про інших своїх дітей, онука, дбає про ферму, організувала в селі волонтерський рух — відправляють продукти на фронт.

«Якби я була сама, то вже була б там, із ним, у ямі. Це дуже тяжка втрата. Але я йому пообіцяла, що не залишу Юлю і Микитку. Стараюся триматися заради них і молодших синів», — говорить жінка.

До народження Микити Пантелеймон не дожив 18 днів.