У квітні 2022 року двійнятам Валентині Пащенко та Аллі Сковронській виповнилося 25. День народження планували відсвяткувати разом — у широкому сімейному колі в рідному Маріуполі, однак повномасштабна війна все змінила. У квітні Маріуполь вже був під російською окупацією, дім Пащенків розбомбили, Алла виїхала з міста, а Валентина потрапила на «Азовсталь».

Сестри завжди знали, що стануть медиками. Їхня мама Людмила Пахомова зізнається: не без її посередництва.

«Річ у тім, що свого часу я дуже мріяла бути медиком, саме лікарем. Три роки подавалася на вступ. Але в той час був великий конкурс, вступ коштував грошей, яких не було, тому не здійснилося. І коли прийшла черга моїм дітям вступати, я дуже хотіла, щоб вони стали медиками», — не стримуючи сліз, розповідає Людмила.

Зараз, коли вона знає, через що доводиться проходити доньці, жінка себе картає.

Першою до маріупольського військового шпиталю пішла працювати Алла. За нею — Людмила, а потім до них приєдналась і Валентина.

«Ми всі служили в цьому шпиталі. Він був розташований у Маріуполі, але не на першій лінії вогню. Всі вісім років до нас привозили важкопоранених, але самих боїв ми не бачили», — розповідає Людмила.

Алла не так давно народила, зараз вона в декреті. Валентина має майже трирічну донечку, тож у перші дні війни могла продовжити декрет, покинути шпиталь та виїхати з Маріуполя. Проте жінка залишилася працювати.

«Коли ми вже зрозуміли, що ситуація в місті “не дуже” — Валя з перших днів говорила, що вона там потрібна і казала, що залишиться з пораненими», — згадує сестра.

16 березня російські війська почали бомбити шпиталь. Тоді частина медиків разом із пораненими військовими перебралася на завод імені Ілліча, а решта — на «Азовсталь».

«Валя мені говорила: “Мамо, ви виїздіть, я приїду, все буде добре. Вивозьте дітей і взагалі — їдьте”. Коли я підʼїхала до Запоріжжя — Алла повідомила мені, що Валю не забрали, вона пішла на “Азовсталь”», — згадує Людмила.

У перші дні перебування на заводі з Валентиною ще можна було спілкуватися телефоном. Але згодом у ті місця, де люди ловили зв’язок, почало «прилітати».

Розмови заборонили, дозволили тільки писати повідомлення. А в той час, коли на військовий шпиталь на «Азовсталі» почали падати бомби, — звʼязку з донькою не було вже понад місяць.

«Валентина розповідала, що поранення в наших бійців були дуже сильні. Наживо відрізали ноги, руки, бо закінчувалися медикаменти. Хлопців було дуже шкода, але по-іншому робити не виходило — рани гноїлися. Коли закінчилось всі медикаменти, навіть перевʼязки, медики намагались, наскільки це було можна, їх прати і перевʼязувати ними знову», — розповідає Людмила.

Вночі 17 травня Валентина написала: «Мамо, завтра всі йдемо в полон».

Людмила додає: «Якщо чесно, знаєте, я заспокоїлася, бо розуміла, що там вона жива хоч буде».

Валентина розповідала мамі, що перед виходом на три тисячі людей лишався мішок вівсяної каші. Води залишилося дуже мало. Її не пили, тільки мастили губи.

Після останнього повідомлення від Валентини родина побачила її на одному з відео, знятому під час виходу з «Азовсталі». Камери зафіксували Валю, коли її обшукували.

«Їй подобається бути комусь потрібною. Думаю, саме це відчуття стало вирішальним, коли вона думала, йти чи ні на “Азовсталь”. Ми завжди думали, що вона боялась всього, тим паче такого серйозного кроку — піти на “Азовсталь”. Але вона це зробила. Хоча досі не знаємо, де вона тих сил набрала» — каже Алла.