«Пʼятого березня 2022 року, на десятий день народження нашої доньки, він навіть не зателефонував. Не зміг привітати, бо і звʼязку вже не було», — згадує дружина військового медика Юлія Гроїцька.

Після 24 лютого вона бачила чоловіка лише раз. Навідався 7 березня, через два дні після дня народження доньки.

«Він прийшов додому, сказав: “Тримайтеся, скоро буде підтримка, нам допоможуть”. На випадок евакуації подав адресу, де ми перебуваємо. Вже тоді ми жили в іншому будинку, тому що наш розбомбили. Побув кілька хвилин і пішов».

Володимир Гроїцький — військовий медик, фельдшер. Служив у Маріупольському прикордонному загоні морської охорони. Роботу обожнював, ставив її навіть вище за сімʼю, розповідає Юлія.

У шлюбі Гроїцькі понад 12 років. Поки війна не розділила їх між різними країнами, сім’я жила в Маріуполі.

«В кінці березня ми з донькою вийшли з міста пішки. Згодом виїхали за кордон». У той час Володимир був у найгарячіших точках на фронті, потім потрапив на «Азовсталь».

Володимир обрав медицину невипадково. Його молодший важкохворий брат помер, коли йому було десять років. Через якийсь час упокоївся батько. Вони залишились удвох із мамою.

«Беручи до уваги те, що відбувалося у нього в житті, він завжди хотів допомагати. Не міг це робити малим, тож обрав цю професію у майбутньому», — каже дружина.

Закінчив Шосткинський медколедж, що на Сумщині. Потім продовжив навчання лікарем-реабілітологом. Повернувся до Маріуполя і влаштувався працювати фельдшером.

«Мені переказують слова вдячності, розповідають, наскільки мій чоловік мужній: бігав на “Азовсталі” під кулями та робив перевʼязки пораненим. Володя дуже любить свою роботу, для нього вона понад усе. Він компетентний у своїй професії, знає, як допомогти у межах своїх можливостей, і любить це робити».

Останні кілька днів до початку повномасштабного вторгнення Володимира часто викликали на роботу. Був там і в ніч на 24 лютого. Під ранок зателефонував дружині, попросив зібрати речі, розбудити доньку і чекати.

«Тоді друзі з Києва нам телефоном повідомили, що їх бомблять. А в Маріуполі за вікном люди йшли на роботу. Я вчителька, телефоную директорці, питаю, що робити. Вона каже: “Я не знаю”. І так той день ми просиділи в коридорі», — пригадує Юлія.

У квітні Володимир розповідав дружині, що чекають на підкріплення, що, можливо, все ж таки буде прорив і їм допоможуть. Проте не казав, де він.

«Відповідав: “Тобі не потрібно це знати”. Але я просила висилати хоча б якісь фотографії. На них він був одягнений не у своїй формі, а в абиякий одяг із різних військових частин. Тоді й дізналася, що він на “Азовсталі”».

Їжа там закінчувалася швидко, як і медикаменти.

«Зранку попили чай — це все. На обід певна порція “збірної” каші — зі змішаних круп, які вдалося знайти. Хліба не було. Хлопці випікали коржі. Вони були по одному з чаєм на вечерю. Їли лиш для того, щоб підтримати організм і не померти з голоду. На питання, чи є медикаменти, відповідав: “Справляємося”. Якось у кінці квітня він сказав, що почали з хлопців виймати уламки. Картини були жахливі: люди без рук, без ніг, без належної меддопомоги», — пригадує Юлія.

У травні звʼязок із Володимиром зник повністю. Про те, що всіх з «Азовсталі» евакуйовують, жінка дізналася зі ЗМІ.

«Я впізнала його на одних із перших фото, опублікованих на пропагандистських каналах».

Юлія стверджує: у підписі під фото чоловіка в прізвищі припустилися помилки, тож їй довелося довго доводити, що це її чоловік.

«Перша буква у прізвищі була не “Г”, а “Т” — Троїцький, а правильно Гроїцький. Я доводила, що це та сама людина. Щоб домогтися правди, в усі офіційні установи по кілька разів пересилала його фотографії. На початку липня там мене вже всі запамʼятали і знали, що це історія з помилкою в прізвищі. Я трішки видихнула, бо зрозуміла, що мене почули».

У середині липня росія підтвердила, що утримує медика Володимира Гроїцького.

«Але де він, що з ним, досі мені не відомо».