23-річна Валерія Зеленська опинилася на «Азовсталі» не одразу. Протягом березня вона з друзями ховалася у підвалі своєї 10-поверхівки, де винаймала квартиру.

«Від початку ми хотіли перейти на комбінат, він був неподалік. Нам сказали, що туди пускають лише працівників. Тож ми залишилися вдома. А коли на “Азовсталь” почали скидати перші авіабомби — побоялися переходити».

Час від часу, коли обстріли вщухали, Валерія підіймалася нагору у квартиру по їжу та речі. Та щодня запаси меншали, воду доводилося зливати з бойлерів або шукати в місті.

«Щоби дістати води, потрібно було йти на Хлібзавод, який доволі часто обстрілювали. Памʼятаю, якось наші хлопці сходили, набрали води й хотіли йти ще раз. Але останньої миті передумали. Наступного дня, коли вони туди прийшли, там були 7 мертвих. Туди влучив снаряд».

2 квітня росіяни розстріляли з танків й підпалили будинок Валерії. У ньому розійшлися плити, усі квартири склалися від стелі до підлоги, підвал засипало. Обвал у сховищі стався в місці, де спали більшість мешканців і яке вони вважали найбезпечнішим. Того дня загинули троє дорослих і дитина. Ще одна дівчина отримала опіки тіла.

Валерія з друзями врятувалися: у момент обстрілу вони готували їжу на кухні. Вилізли з-під завалів і швидко перейшли до підвалу 5-поверхівки навпроти. А через кілька днів все ж вирішили йти на комбінат.

Кілька років тому дівчина вже була на «Азовсталі». Протягом трьох місяців проходила навчальну практику на посаду електромонтерки.

«Нам пропонували залишатися далі працювати. Але я тоді сказала, що ніколи більше не повернуся на “Азовсталь”. Вийшло інакше… Коли я побачила комбінат — взагалі не могла зрозуміти, де саме перебуваю. Не могла його впізнати. Неначе йшла іншим всесвітом. Від “Азовсталі” не залишилося нічого живого».

Бункер, куди прийшла Валерія, був завбільшки з невелику кімнату. Від перших днів повномасштабної війни там уже ховалася сімʼя. Вони мали технічну воду і генератор, від якого зранку та ввечері заряджали телефони й ліхтарики.

«Це були дуже добрі люди. Вони мене пригощали кавою, чаєм, давали цукор. Ми готували їсти на антисептику, варили супи, гріли воду.

Брали жерстяну банку з-під консерви, робили дірки в ній з боків. Або — звичайну скляну банку, у кришці робили дірку, вставляли туди вату чи бинт, заливали антисептик, якого з часів коронавірусу було багато на заводі, і підпалювали».

«Азовсталь» обстрілювали щодня з авіації й артилерії, а втім, там Валерія почувалася спокійніше, ніж у підвалах житлових будинків. Їй двічі навіть вдалося вийти на поверхню і вдихнути повітря.

«Коли бомбили наш бункер, у мене все одно була надія, що нас евакуюють, що ми врятуємося, що вихід є. Не було розгубленості, як у місті. Там у підвалах я чула кожен “приліт”, вихід танка, чула, як здригався будинок. Він був навіть не картковим, він трусився, ніби желе».

Наприкінці квітня до бункера, де ховалася Валерія, прийшли військові. Сказали, що домовилися про евакуацію цивільних з «Азовсталі». Дівчину перевели до іншого сховища, де зібралося вже багато людей.

«Нас поділили на три групи. Мене виводили з останньою, пізно ввечері.

Нас вели військові, тому що багато місць були замінованими. Вони супроводжували нас до лінії розмежування, де чекали ООН, Червоний Хрест і російські військові. Я навіть не можу згадати, скільки часу ми йшли, усе було як у тумані».

Після цього людей з бункера повезли у фільтраційний табір у  Безіменне Село в Кальміуському районі, на півдні Донецької області на узбережжі Азовського моря. Перебуває під російською окупацією✕.Ще декілька годин вони чекали, допоки попередня група маріупольців пройде фільтрацію.

«Потім до автобуса зайшов військовий. Запитав, хто така Зеленська Валерія і яке моє дівоче прізвище? А я навіть заміжньою не була. Але зрозуміла, що потрібно виходити першою, що це надовго. Так і сталося».

Валерію привели в намет, де сказали роздягатися. У неї перевіряли плечі, руки, ноги, пальці, пʼятки, татуювання.

Згодом 5 годин допитували. Питали, чому вона не весь час ховалася на «Азовсталі», чому її туди привели військові, як їх звали, які їхні позивні, про таємні проходи під землею комбінату. Фотографували, знімали відбитки пальців.

«Вони намагалися якось мене скомпрометувати: “Покажіть пальці. Ага, довго не стріляла…” Я кажу, що взагалі не стріляла, бо ж я цивільна.

“Цивільна? Чому ти так себе називаєш? Ти точно маєш зв'язок із військовими”. Намагалися зачепитися за будь-що».

Окрім усього, Валерія мала з собою телефон і документи колишнього хлопця. Вони разом ховалися у підвалах Маріуполя. Коли 10-поверхівка обвалилася, вони не змогли забрати інсулін — хлопець був хворий на діабет. Без ліків він помер за три дні. Валерія планувала передати телефон хлопця його родичам.

«Вони знайшли серед зображень у галереї картинку з символом “Азову”. Почали чіплятися за це.

— А ваш хлопець служив?

— Він хворів на цукровий діабет, він не міг служити, він помер у Маріуполі, — відповідала я».

росіяни вмовляли Валерію залишитися в Маріуполі. Обіцяли, що місто відбудують і зроблять його курортним. Коли дівчина сказала, що поїде лише до Запоріжжя, її відпустили.

«Я зайшла в намет, і за декілька хвилин туди прийшли Віка з Алісою. Ми їхали в Безіменне в різних автобусах і раніше не бачилися. Віка була парамедикинею на “Азовсталі”. Вона сказала, що її забирають у полон. Я не могла зрозуміти, як так, чому розлучають маму з її донькою».

Дівчина попросила дозволу у Вікторії забрати 4-річну Алісу з собою до Запоріжжя. За погодження з ООН і Червоним Хрестом жінка написала довіреність на Валерію.

«Я не могла залишити дитину. Якби не запропонувала їй це зробити, я б себе дуже картала за це».

Дорогою до Запоріжжя, у  Мангуші Мангуш -- селище міського типу в Донецькій області. Зараз окуповане. росіяни створили там фільтраційний табір.✕, Вікторію висадили, а маленька Аліса поїхала з Валерією далі. Пізно ввечері 2 травня вони приїхали на територію, підконтрольну Україні.

Історія про розлуку мами та доньки одразу стала публічною. Колишня омбудсменка Денісова закликала міжнародні організації втрутитися й допомогти визволити Вікторію. Та мама Аліси, парамедикиня «Азовсталі», донині в полоні росіян, її донька — під опікою бабусі.

Валерія ж оселилася на Прикарпатті, у містечку серед гір. Її родичів, які ховалися в бункері маріупольської лікарні, депортували в росію, звідки вони поки не можуть вибратися.