Дощового 21 листопада 2013 року на Майдан Незалежності вийшли люди. Сильні, відважні та втомлені від байдужості. За тих три місяці на Майдані ми стали океаном, у якому кожна крапля може бути рушієм змін. Зрозуміли, якими насправді здатні бути, коли не боїмося.
Відтоді вміння бути згуртованими згодилося не раз. Коли почалася війна на Сході, волонтери Майдану стали збирати гроші, їжу, плести захисні сітки та в’язати теплі шкарпетки. Медики, які об’єдналися на Майдані, стали допомагати хворим на коронавірус.
Історія Революції Гідності тісно пов’язана з hromadske. Саме тоді, у листопаді 2013-го, редакція вийшла в перший ефір і стала ще одними очима протестувальників. Стрими з найгарячіших місць, увімкнення, ексклюзиви. Так само як активісти на Майдані вірили у свою ідеальну країну, hromadske будувало незалежну журналістику.
До нинішньої річниці Євромайдану ми попросили наших читачів і глядачів, які були учасниками Революції Гідності, надсилати фотографії з власних архівів. Щоб відтворити історію, яка залишилася в нашій спільній пам’яті, — від першого мітингу до квітів на барикадах Інститутської. У спогадах учасників Євромайдану зазначаємо, ким вони були на той час, де вчилися чи працювали, яким був їхній внесок у протестних акціях. Хочемо ще раз нагадати — усе було недарма.
Автори проєкту: Олеся Біда, Ярослава Тимощук, Олександр Хоменко
Павло Бондаренко, один із засновників Студентської Координаційної Ради:
Я вийшов на Майдан у перший день, 21 листопада, близько 23:00, паралельно збирав усіх у чатах соцмереж. Вже в першу ніч організовував студентство.
Вийшов, бо мав враження, що це кінець української незалежності, який за мене вибрали, і забрали в мене майбутнє.
Було почуття обов`язку, я відчував, що не можу просто так дозволити повалити українську державу. Що маю опиратись, як можу. Було почуття «all in»: або ми якимось чином переможемо, або всіх перестріляють.
Єгор Соболєв, член Ради Майдану:
Ми не знали, що робити, окрім того, що не розходитися, — щоб цей мітинг не став просто черговим мітингом.У ті роки вони спалахували в Києві, але швидко гасли, як сірники, які запалюєш один за одним на вітрові. Тож ми не розходилися. Після опівночі мене покликала жінка зі словами: «Ми подарунки привезли». У багажнику їхньої машини була ціла коробка свистульок-сувенірів, що залишилися з Євро-2012. Я ходив із товаришем площею та роздавав ці перші майданівські подарунки зі словами: «Беріть, це від європейців». Ми всі тоді ставали європейцями...
Сашко Хоменко, фотографував весілля для друзів:
23 листопада мій товариш Рома одружувався. Мене попросили бути фотографом.
Ранкові збори, коровай і рушники, прогулянка і фотографування в Маріїнському парку. Потім — бенкет, кидання букетів і підв`язок.
Все було як завжди на таких гулянках, окрім одного — дорогою ми зупинилися на Майдані, щоби сфотографуватися на тлі кількох десятків студентів, які зайняли центральну площу столиці з вимогою не відмовлятися від курсу на зближення з Євросоюзом.
Сам Роман цей день згадує так:
«Я тоді навіть уявити не міг, що наше з Олесею весілля відбувається на порозі доленосних змін для України, для мене, моєї дружини і зрештою мого майбутнього сина Макса.
Звичайно, нам усім було весело, ми з великою групою гостей, які приїхали з усіх куточків України, гуляли Майданом, фотографувалися на тлі перших вивісок “Ми хочемо в ЄС“ . А тим часом на щойно зведеній майданівській сцені лунали перші заклики до боротьби проти свавілля, яке, здавалося, жоден українець вже не міг терпіти».
24 листопада на перше Народне віче приходить близько 100 тисяч людей. Вони вимагають відставки прем’єр-міністра Азарова, скасування рішення уряду про відмову від асоціації з ЄС, її підписання на саміті у Вільнюсі, звільнення ув’язненої Юлії Тимошенко.
Влад Самойленко, волонтер, активіст, працював юрисконсультантом:
У перші дні протесту я приїздив на Майдан після роботи. Відчував, що мушу бути там, бачитися з друзями, родичами, обговорювати новини, допомагати й за потреби діяти рішуче. Бачив, як чимало людей прозрівали від тиску Росії, безчинств «Партії регіонів».
Настя Іванців, студентка Києво-Могилянської академії:
Коли говориш про Майдан, частіше згадуються найкривавіші дні розстрілів. Це цілком зрозуміло, бо навіть за стільки років рана Революції досі кривавиться й пульсує, тільки тепер уже в нескінченних судах.
Однак Майдан також протягом тривалого часу був місцем об’єднання, співтворення і любові, був про людей і для людей.
У листопаді 2013 я не була активісткою, була просто студенткою, яка випадково опинилася у вирі політичних подій. Ставилася до всього, що відбувалося, трохи скептично і з острахом, але й із цікавістю. Мені було важливо вишукувати сліди своїх на Майдані, наприклад, плакати з рідного міста чи знайомі обличчя на фото з тих подій. Важливо було спостерігати, важливо було бути причетною.
Рада Кішка, активістка, перебувала в Будинку письменника, коли туди запустили газ:
24 листопада в мене мало бути весілля. Але за день до того, 23-го, під час сутички чоловікові розбили обличчя, мені — носа, і обох потруїли газом. Тож ми вирішили перенести подію. Одружилися після Революції влітку.
Ми з однодумцями свого часу збирали підписи за євроінтеграцію та підтримували курс країни в ЄС. До першого розгону Майдану я була волонтеркою кухні під Українським домом і ще тоді зрозуміла, що між активістами та «Беркутом» — величезна прірва. Вони стояли поруч, ми їх підгодовували, розмовляли. Вони дивувалися: нащо дівчина з двома вищими освітами відмовилася від їжі, тепла та сну на користь революційних барикад? Наші аргументи й переконання ламали їхнє уявлення про світ.
Я була свідкинею перших заворушень на Банковій, коли «Беркут» оточив і зайшов у Будинок письменника. Ми не встигли замкнутися в залі — туди запустили газ.
Довелося злазити з третього поверху по радянському кондиціонеру. Було дуже страшно. Якийсь хлопець махав рукою і показував, куди і як вийти. Коли я повернулася подякувати йому — його вже бив «Беркут».
Валерія Юдіна, студентка Києво-Могилянської академії:
У перші дні протесту ми, студенти Києво-Могилянської академії, вийшли, тому що не погоджувалися з діями Януковича. Тоді ми не підозрювали, що це переросте в Майдан.
1 грудня на Марші мільйонів я вперше за своє життя побувала на такому масштабному протесті. Тоді дуже вразило, що в Україні таке можливо.
29 листопада у Вільнюсі Янукович не підписує Угоду про асоціацію з ЄС. Активісти Євромайдану ухвалюють резолюцію з вимогою відправити президента у відставку. Її зі сцени зачитує співачка Руслана.
Ольга Ковальська, студентка, яка лікувалася від онкохвороби:
Коли почався Майдан, я була в Білорусі, де проходила важливі аналізи після онкохвороби. На всіх фото я в перуці.
Було дуже сумно стежити за новинами з країни, де люди не підтримували події в Україні та мали проросійську позицію.
Любов Галан, студентка, була на Майдані під час побиття:
На фото, яке я зробила 29 листопада десь о 16:20, видно, що розпилюють газ.
Того дня я вперше побачила, як беркутівець ударив людину з натовпу кийком. Коли робила це фото, ще не знала, що за декілька годин мені й моїм друзям доведеться бігти ранковим Києвом від десятків «охоронців правопорядку».
30 листопада разом із моїм товаришем Андрієм Головченком ми втікали й забігли у провулок Тараса Шевченка. З нами біг якийсь чоловік, і я сказала йому, що це кінець, це Білорусь, і завтра в нас буде встановлена диктатура. Він сказав, що такого не буде, люди вийдуть. Так і сталося. Я була і буду вдячна їм все життя.
Нещодавно стояла на Майдані Незалежності, дивилася на людей, щасливих і безтурботних. Це може злити, якщо ти пам`ятаєш, що було в цьому місці в лютому 2014-го. Проте подумала: як би це все виглядало, якби ми тоді не протестували? Якби ми тоді злякалися й відступили? Якими б були всі ці люди? Я б не хотіла знати таку Україну.
Василь Максимов, фотограф французької інформаційної агенції AFP:
Я здивувався, коли дізнався про рішення Януковича відмовитися від євроінтеграції. Але також не дуже вірив, що заклик Мустафи Найєма зможе змінити ситуацію.
Коли приїхав із Москви у Київ, мені здавалося: які чудові всі ці люди на Майдані, але навряд щось вийде. Вибір за нас зробив «Беркут» уночі 30 листопада, коли побив студентів. Після цього протест став справжньою революцією, яку спинити не зміг ні «легітимний», ні Кремль.
Борис Хмілевський, медик-волонтер:
Після подій 30 листопада та тієї кількості насилля та крові, яку я побачив, зрозумів, що не зможу спокійно жити в країні, допоки люди, які за це відповідальні, не понесуть покарання.
Моя базова цінність у житті — відчуття особистої свободи. На ту мить її не було.
Для мене було набагато комфортніше перебувати на Майдані й розуміти, що ми можемо програти всі разом, ніж сидіти вдома і чекати, поки нас дістануть по одному.
Олена Котляр, наречена загиблого Героя Небесної Сотні Олександра Капіноса:
Зі спогадів: збираюся їхати в гості до батьків, замовила квиток, перед виходом зазирнула у Фейсбук. Свідомість не приймає того, що відбулося сьогодні вночі. Вдягаюся, йду. Телефонні розмови короткі: «Ти вже там?» або «Йдемо разом». Не потрібно було говорити, куди.
Майдан оточений ВВ-шниками по периметру. Бурі плями на бруківці свідчать про страшні події ночі.
Рипінням шкіряних черевиків, стукотом тоненьких підборів і човганням старих чоботів Україна поспішала до Михайлівського… Людей все більше й більше з кожною хвилиною. Завтра — Віче. Волонтерів просять зголоситися медиками. Записую контакти, розсилаю знайомим. Надзвичайні очікування від завтрашнього дня.
Олена Ващенко, начальниця відділу зв`язків зі ЗМІ в Міністерстві закордонних справ:
Під час Революції Гідності я зрозуміла, який сильний мій народ. Терплячий, але дуже сильний. Тоді я зрозуміла: якщо ти впевнений у своїй правоті, то не варто боятися. Відмова Януковича від Угоди про асоціацію — це був плювок в обличчя народові, побиття студентів — свавілля, яке неможливо пробачити, а брехня, якою годували іноземний дипкорпус у час, коли на Майдані вже фактично стріляли, — це було за межею зла…
Олег Скляр:
На фото моя дружина Наталя на Хрещатику. Ми вийшли 1 грудня після побиття студентів. Було два почуття: в парку Шевченка, де всі збиралися, — обурення, що побили дітей, а на Хрещатику, — гордість за людей, що їм не байдуже.
Дмитро Купріян, журналіст:
1 грудня, підходячи до Майдану, я побачив, як до недобудованої ялинки біжить натовп і тікають комунальники. Я заліз на ялинку, опинився над усіма і почав знімати колону, що йшла з парку Шевченка. Їй кінця не було видно.
Потім рушив на Банкову. Хтось кинув світлошумову гранату, яка влучила мені під ноги. Відчув поштовх, а вдома, коли відідрав штани від рани, зрозумів, що вирвало шмат шкіри.
Через деякий час загони беркутівців ломанулися бити та затримувати людей. Коли мене перший раз вдарили кийком по голові, я встояв і закричав, що журналіст. Майже одразу вгатили ще раз. На диво, я не знепритомнів, але відчув, що по голові тече кров. Коли підбіг наступний беркутівець і замахнувся на мене, я знову закричав, що журналіст. Він мене підхопив та почав виштовхувати на перехрестя Банкової та Інститутської.
Я пішов на вихід, здав плівку на проявлення, поїхав додому. Спав 12 годин. Мабуть, отримав струс мозку. Вранці ледь встав, голова гуділа.
Олександра Матвійчук, координаторка ініціативи Євромайдан SOS:
Це був час виклику, який вимагав від нас показати свої найкращі риси, стати кращими за самих себе. Це був час вибору, коли ми власними зусиллями визначили вектор розвитку своєї країни на десятиліття вперед. І я горда, що стала частиною цього руху за свободу.
Олеся Краюшкіна:
Я вперше прийшла на Майдан 5 грудня. У мене був день народження, мене відпустили з роботи, і я мандрувала Майданом, неначе маленька дівчинка в лісі. 8 грудня я прийшла знову, ходила всюди й тішилася — воля! Не знаю чому, але було відчуття саме волі.
Коли йшла до Бессарабської площі, з Рейтарської спускалися чоловіки в коробці, як на параді. Вони марширували і співали якусь військову пісню. Мене вразила думка, що є військовий дух. І буде перемога!
Маркіян Мацех, організував акцію з піаніно:
Я був дуже злий, коли не підписали Угоду про асоціацію. Я себе асоціював із Європою і хотів, щоб ми рухалися в той бік.
Тож новини про те, що ми розвертаємося в інший напрямок, були для мене дуже неприємними.
Коли почалася Революція, ми стояли, протестували. Але в нас не було конкретного плану, як можна виправити ситуацію. Лише відчай і вперте відчуття, що ми маємо рацію, а уряд — ні. Але в той час не виднілося жодного промінчика надії, як це можна виправити. Було складно.
Одна з причин, чому я робив акцію з піаніно, — щоб дати більше мотивації ще трохи постояти. Бо було дуже важко продовжувати, знаючи, що немає легального способу змінити ситуацію. Фактично це була гра на витримку.
Досі доволі дивно, що в нас вийшло щось зробити та змінити. Тоді важко вірилося, що щось вдасться.
У Києві відбувається «Марш мільйонів» — Народне Віче.
Дмитро Вага, фотограф:
Революція — це насамперед люди. Саме всеохопне єднання і піднесення приводило мене на Майдан. Відчувалося споріднення душ. Думалося: за нами перемога. Але ніколи не уявляв, що такою ціною.
В урядовому кварталі протестувальники почали зводити барикади. Того ж вечора на Бессарабській площі знесли пам’ятник Леніну.
Роман Шинкаренко, студент:
У період Революції я був студентом 3-го курсу і після пар їздив на Майдан, де фотографував на плівку. Найбільше запам`яталися вибухи шумових гранат, запах сльозогінного газу і палаючих покришок. Я розумів, що відбуваються історичні події, і не міг не стати їхнім свідком і учасником.
О першій ночі внутрішні війська та підрозділ «Беркут» почали наступ на активістів, які залишилися ночувати на Майдані. Протестувальники відстояли свої позиції.
У цей час у Михайлівському соборі почали бити дзвони, закликали допомогти. До ранку на Майдан вийшло до 50 тисяч людей.
Юрій Чефонов, фотограф:
Коли розпочалися події на Грушевського, збивали на роботі напалм і возили на барикаду каністри з цим чудовим коктейлем.
Я був спостерігачем, поки в мене не прилетіло від «Беркуту». Відтоді я завжди їхав на Майдан зарядженим на боротьбу. З кожним штурмом і намаганням беркутні зачистити Майдан, злість зростала. Так я із законослухняного громадянина став бунтарем.
Георгій Янковський, священник:
Чашу терпіння переповнило побиття студентів 30 листопада.1 грудня я був в голові колони, яка з парку Шевченка вийшла на Майдан. Бачив міліціонерів, які тікали. З першого дня між мітингувальниками виникла атмосфера добра, згуртованості та самопожертви. Я тоді сказав, що до нас наблизилося Царство Боже.Тоді ми знали: саме тут вирішується доля моєї країни й доля народу.
Лідія Стрельченко:
Була учасницею Євромайдану, з початком війни долучилася до волонтерства.
Разом з іншими знайомими з Броварів вийшла на Майдан у перший же вечір, коли почали збиратися люди.
Я приїхала з цікавості: роздивитися, а що буде, а скільки людей прийде. І через те, що справді не була згодна з непідписанням Угоди про асоціацію з Євросоюзом.
Надалі хотіла не лише підписання Угоди та безвізу, а й зміни влади, люстрації. На жаль, це досі не завершений процес. Революція була шансом змінитися — не лише країні, а й кожному. Іспит витримали не всі. Але для себе я не шкодую про той досвід, хоч і важкий.
Ольга Дячук, волонтерка польової кухні:
Для мене атмосфера Революції, люди Революції — це Україна мрії. Ці відчуття неможливо забути й хочеться повторити, але не у форматі революції, а як звичайне життя у своїй країні: з взаємодопомогою, мобілізацією ресурсів на важливі справи, самовіддачею, вірою в успіх справи, вірою в Україну.
Катерина Короленко, студентка Києво-Могилянської академії:
Коли почалася Революція Гідності, я була студенткою другого курсу історії в Могилянці. В Академії, як на мене, формувався потужний студентський стрижень Революції.
Пам’ятаю день, коли скасували пари, і ми пішли ходою в центр. Перед Майданом нам відкрили імпровізовані ворота та пустили всередину площі. Люди вітали нас, раділи.
Мені важливо було знайти підтримку, бо все шкільне життя мене цькували за проукраїнську позицію.
Для мене Революція Гідності — це люди, які творять своє майбутнє, живуть тут і зараз, знають, що якщо не вони, то ніхто. Мені хотілося бути серед них, бути частиною нової хвилі формування ідентичності. Я чула українську скрізь, була щаслива говорити нею без страху бути засудженою, кричала разом з усіма «Бунтуй, кохай, права не віддавай».
Одночасно з подіями на Майдані Незалежності відбуваються провладні мітинги, що отримали назву Антимайдан. Один із них був 14 грудня
Євген Нищук, голос Євромайдану:
Це був неймовірний час — час великого єднання людей, сили духу. Кожен на Майдані був одержимий бажанням відстоювати свої права на честь та гідність у своїй країні, на своїй землі, заради свого майбутнього. Це час, коли наші серця билися воєдино. Одним із теплих спогадів такого єднання були вогники, які на моє прохання запалювали тисячі людей на Майдані і мільйони по всій Україні. В ті миті ми були єдиним цілим, ми були натхненні та щасливі. Це було саме там і саме тоді.
Майдан був часом, коли ми усвідомили себе українцями, а привітання «Слава Україні!» стало невід’ємним ритуалом. Кожну свою промову зі сцени я починав цими словами і у відповідь завжди чув багатотисячне «Героям слава!». Це надихає. Це почесно й навіть модно.
Майдан був часом, коли гімн України став традиційно звучати на початку і наприкінці всіх важливих подій. Зі словами «Ще не вмерли України і слава, і воля» на устах та з любов’ю до рідної землі в серці українські воїни йдуть у бій і сьогодні.
Юлія Вовк, волонтерка:
15 грудня я приїхала з Миколаєва потягом до Києва. Вважала своїм обов’язком приєднатися до Революції. Допомагала чим могла: готувала, розносила їжу. Усі люди були привітні.
Революція Гідності стала доказом того, як спільне горе — розгін студентів — єднає людей.
На Майдані відчувала щиру гордість за українців, які просто так, не підтримуючи жодної політичної сили, стали на захист своїх громадян.
Дмитро Галко, білоруський журналіст:
15 грудня сенатор США Джон Маккейн виступив на сцені Майдану та висловив свою підтримку. Пізніше він назвав цей день одним із найкращих у житті.
На фото — білоруси. Праворуч у «бандерівському» шарфику — я, журналіст Дмитро Галко, зараз біженець в Україні. Куртку та бейсболку я втрачу навесні наступного року в Слов`янську, коли тікатиму від гіркінців із полону.
Ліворуч — програміст Олексій із мінського офісу EPAM. Ми познайомилися в поїзді. Олексій розповів, що його батько — військовий з Росії, тому він обрав собі російську ідентичність і вирішив не соромитися її на Майдані. Так ми з ним і ходили — я в «бандерівському» шарфику, а він у російському прапорі. До Олексія підходили, тиснули руки, дякували. Лише одного разу запитали, чи він не москаль. Олексій відповів, що росіянин. «Ну, росіяни хороші люди, це москалі погані». У людей наш тандем викликав доброзичливі усмішки. Тоді ще було враження, що Путін окремо, Росія окремо.
Максим Костенчук, спеціаліст ринку цінних паперів з Одеси:
Під час подій на Майдані я мав почуття причетності... Причетності до подій, що змінюють світорозуміння.
Євгеній Запорожчук, ІТ-спеціаліст:
Я вже точно не можу вказати дату, коли саме зробив ці фото, але точно знаю, що такого відчуття єдності, як на Майдані, ви більше ніде не зможете прожити.
Марія Романенко, студентка британського університету:
У мене завжди було відчуття: це має статися в Україні.
Початок Революції я спостерігала онлайн, бо навчалася в університеті у Великій Британії. Приїхати в Україну змогла в середині грудня, коли в університеті були різдвяні канікули.
Коли я опинилася на Майдані, було відчуття, ніби я вперше побачила Ейфелеву вежу. Щось, що ти бачив багато-багато разів на фото, насправді існує — і ось воно перед тобою! Новий Рік я святкувала на Майдані. Було багато людей та радісна атмосфера. У метро всі співали гімн та кричали «Слава Україні!»
Володимир Пліска:
У мене завжди було відчуття: це має статися в Україні.
На фото мій син Пліска Денис, 5 січня 2014 року. Підтримка наших героїв та любов до України — змалку. Приносив цукерки хлопцям на барикадах. Слава Україні!
12 січня після Віче в центрі Києва, активісти влаштовують автопробіг до будинку Януковича.
200 машин Автомайдану намагаються прорватися в Межигір`я. Їх зупиняють підрозділи «Беркута».
16 січня у Верховній Раді ухвалюють диктаторські закони. Вони обмежують права громадян. Натомість органи влади отримують більшу свободу дій, щоб карати протестувальників, притягувати їх до кримінальної відповідальності. Ухвалення законів викликає нову хвилю протестів.
Настя Станко, журналістка hromadske:
22 листопада Громадське вийшло в перший ефір. А 21-го ввечері я була на Майдані, намагалася запросити гостей на ефір, зокрема, Кличка. Він зрештою прийшов 19 січня. І цей ефір став одним із найпопулярніших у нас на каналі часів Майдану.
Саме цей день, 19 січня, став для мене переломним. Тоді почали кидати коктейлі Молотова на Грушевського, я теж була там.
Було дуже дивно бачити два майдани: один на Майдані Незалежності, фестивально-карнавальний, де стояла сцена, і всі танцювали. А інший — на Грушевського, де кипіли емоції, де люди хотіли щось робити.
Я тоді стояла на Грушевського на автобусі, який горів. Мені кричали: «Снимите девочку с автобуса». А хтось кричав: «Це не “дєвочка”, це Настя Станко з “Громадського”».
Це була моя стихія — бути постійно на адреналіновій голці.
Майдан для мене — він про магію. Іноді я зупиняюся і думаю: чи це було з нами насправді, чи це мені наснилося і здалося. Дуже круто, що Майдан стався з нами і що ми мали можливість були кращими версіями себе.
Борис Хмілевський, медик-волонтер:
Для мене найважчі дні — сутички на Грушевського.
Це було надзвичайно важко як фізично, так і морально. Страшенний холод, бракує медиків, дуже багато травмованих, відсутність сну, їжі та постійне переохолодження.
Травматичною подією для мене стали вбивства Нігояна та Жизневського. Я дуже добре пам‘ятаю той момент, коли їх принесли до медпункту в НАН, як їх намагалися реанімувати та який страх, відчай, розпач та злість у всіх виникли, коли цього не могли зробити.
Для мене 18-річного це було вперше, коли я побачив смерть людини поза межами лікарні.
Наталя Демидова-Разкевич:
Це перший день на Грушевського, тоді було дико, міліція застосовувала сльозогінний газ. Ми приносили хлопцям лимони та молоко.
Дарина Посполітак, було 13 років під час Революції:
Моя родина брала активну участь у Революції Гідності. Батьки — викладачі Києво-Могилянської академії — з перших днів вийшли на Майдан зі студентами.
19 січня ми з батьком були на Грушевського. Бачили, як палали автобуси, скандували гасла разом з іншими, проте, коли там стало небезпечно, батько попросив відвести мене додому.
21 січня я вперше була на Майдані без батьків. Ми пішли з подругою до паркану, що розділяв стадіон, Грушевського та Маріїнський парк, де зібрався «Антимайдан» та де люди говорили зі спецпризначенцями, просили їх не застосовувати силу.
Коли почало темніти, я вирішила насамкінець пройти поміж тліючими автобусами, що залишилися з подій 19 січня. Для мене 13-річної вони були символом перемоги чогось маленького, рішучого над великим нездоланним. Символом того, що бажання людей до кращого майбутнього — нестримне, як вогонь, а залишки того, що було спалене, теж будуть використані на благо. Як тоді вони були тимчасово використані для захисту території Майдану.
Ігор Заставний, отримав поранення на Грушевського й Інститутській:
Я стояв за бетонними колонами стадіону Динамо та кидав каміння в беркутівців. У відповідь отримав в обличчя — думав, що каменем. Але в медпункті витягли щось із верхньої губи і наклали три шви. Тоді я не бачив, що саме це було. Мабуть, гумова куля, бо шрам був округлої форми. Фото зробив друг наступного дня.
Зранку від куль снайпера гинуть Сергій Нігоян та Михайло Жизневський.
Пізніше відбувається зустріч Януковича з представниками опозиції. Ці перемовини не приносять результату.
Активісти заявляють, що дають Януковичу добу на роздуми. Після цього вони готові повести Майдан на штурм.
Руслан Поведа, науковець, кандидат фізико-математичних наук, фізик-оптик:
Ми приїхали на Майдан із Кам’янця-Подільського. Для мене це була вже друга ротація. Вперше — після звірячого побиття студентів. А вдруге — в січні під час подій на Грушевського.
Майдан для мене тоді був надією на волю та гідність. Символічно, що всі ми, хто тоді приїхав на Євромайдан, були членами громадської організації «Гідність», яку створили в нашому місті ще за кілька років до Революції Гідності.
Емоційно було зустріти старих друзів, із якими не бачився з 2004-го. А взагалі почуття тоді були різні. Важко було на похоронах Жизневського, його одного з перших проводжали з Майдану.
Сергій Анісіфоров:
Для мене, росіянина, учасника Революції Гідності, події на Майдані стали островом свободи. Я бачив, як люди об’єднувалися заради честі, достоїнства, своєї свободи. Тоді я розумів, що в будь-який момент нас могли арештувати, застрелити. Утім це не головне. Головне, що ми вистояли
Павло Букловський, фотограф-любитель:
Я приїхав з Одеси та знімав Майдан 24-25 січня. Тоді температура знизилася до 20 градусів нижче нуля, людей значно поменшало. Було відчуття, що потрібна участь тих, хто досі лише спостерігав. У Києві я хотів відчути атмосферу і чимось допомогти.
Василь Максимов, фотограф французької інформаційної агенції AFP:
Я дуже довго вважав, що Помаранчева революція була найкрасивішою в моєму житті, а я бував на багатьох у різних країнах. Та ні, 2013-2014 роки стали тими, заради яких варто було народжуватися. Це було життя в історії, кожен день. Це були довгі три місяці боротьби з «Беркутом», холодом і зимою. Це була боротьба правди проти брехні.
Для мене Майдан був життям, надією і свободою. Як і для багатьох моїх співвітчизників, які в нинішніх умовах уже бояться про це сказати.
Прем’єр-міністр Азаров подає у відставку. Верховна Рада скасовує 9 з 11 законів, які ухвалили 16 січня.
Данило Шевченко, було 11 років під час Революції:
Пам`ятаю запах горілих шин, атмосферу єднання людей. Перший раз вийшли з бабусею на перше масове віче після розгону студентів. Ми були одними з перших, оскільки вирішили не йти на Михайлівську, а одразу на Майдан. Там був наряд міліцейських, які підійшли до моєї бабусі і сказали «Навіщо ви взяли дитину?».
Ми чекали розгону, але ніхто не наважився розганяти натовп. Потім ходили майже на кожне віче у неділю.
Остап Кривдик, міжнародний секретар Самооборони Майдану:
На фото зустріч Андрія Парубія, коменданта Самооборони Майдану, з Х’ю Бейлі, тоді вона була спікеркою Парламентської асамблеї НАТО. Я перекладав на тій зустрічі.
Майдан для мене почався 9 березня 2001 року, коли мене вперше в житті арештували на станції метро «Вокзальна» за участь в протестах «Україна без Кучми».
Революція Гідності для мене — третя, бо під час Помаранчевої я був одним з учасників “Пори”, координував її креативну групу. Там зустрів свою дружину Олю, з якою відсвяткували 15-й рік в шлюбі.
Революція — дуже різна. Це — і невроз, і креатив, і правда, і каламуть. І довіра, і насильство. І енергія, і втома. І зцілення, і смерть. Вона — об‘єктивна, її неможливо імітувати. Вона як тяжка хірургія, що веде державу на межу падіння, і цілюща терапія для психіки народу.
Революція двічі ставала моєю професією. Більше - не хотів би, бо дуже втомився.
Ольга Семкович, студентка Івано-Франківського університету:
Коли почався Майдан, я була студенткою Івано-Франківського університету нафти і газу. Мали студентське телебачення і на своєму каналі висвітлювали всі події.
Коли побили молодь в Києві, протести перейшли на інший рівень. Біля Івано-Франківської ОДА організували місцевий Майдан, розгорнули намети. Ми розносили гарячий чай і канапки тим, хто залишався ночувати.
Мій тато, Василь Семкович, їздив до Києва. За день до того, як снайпери почали стріляти в людей, він повертався додому. Але ми не знали, чи дійсно він був у дорозі. Зв’язку з ним не було.
Не вимикали телевізор, стежили за подіями. Коли оголошували списки загиблих, у всіх був шок.
Роман Гурик, з Івано-Франківська, був моїм знайомим. Його застрелив снайпер в голову. Це була велика трагедія для всіх.
Іван Геренко:
Фото зроблене 17 лютого, перед тим як почали штурмувати Майдан. Це загін Правого сектору «Вікінг». На фото є мій друг Север, який загинув у Донецькому аеропорту.
На Революції гідності я відчував гордість за те, що я теж учасник цієї історії України. Але страх також був.
18 лютого у Верховній Раді мають розглянути зміни до Конституції. До будівлі ВР приходять протестувальники. Проти них починають застосовувати водомети та газ. Так силове протистояння поновлюється.
Андрій Неліпа, журналіст:
Найважливішими та найважчими днями для мене були 19-22 лютого на Грушевського та 18-20 лютого на Майдані.
На Грушці ми рятували поранених по дворах і підвалах, навіть мене зачепило гумою.
А в ніч на 18 лютого я чергував біля сцени, відігрівав людей в наметі, бігав з їжею і напоями по барикадах, було до -21 морозу. Того дня я сильно захворів, температура піднялася до 40. Наступного дня нікуди не пішов. Тяжко було дивитися зі сторони, лежати вдома і не мати змоги допомогти...
Зараз, як і тоді, Революція для мене була боротьбою людей за світле майбутнє, віха в житті України, яка змінила все назавжди.
У ніч з 18 на 19 лютого в Будинку профспілок стається пожежа. Там — штаб Майдану. Гине 23 людини. Усіх поранених евакуйовують до Михайлівського собору.
У цей час Майдан штурмують підрозділи внутрішніх військ, «Беркуту» й СБУ.
Тетяна Сапсай (Моцак), журналістка, студентка КПІ:
У період Революції я була студенткою КПІ, а також активною учасницею громадянського руху «Відсіч».
Найбільше запам’ятала момент, коли горіли Профспілки. Я тоді підіймалася з переходу. Усе було чорне, а небо — синє, сонячне. Так гарно і спокійно... Та я ніяк не могла зрозуміти, як же вони могли згоріти. Ми ж там постійно були.
Також пам’ятаю, як незнайомі люди допомагали селити приїжджих, розбирали бруківку, ділились секретами. Я була однією з організаторок студентського страйку, виводила свій корпус на протест. Ні за які гроші не можна купити впевненості, віри і бажання змін. Про перших загиблих я почула на мосту Патона, на Акті Злуки. Цивілізована країна, мирний протест і вбиті. У це було неможливо повірити.
Антон Шишенок, дизайнер у медіа:
Добре пам’ятаю 18 лютого. Я тоді працював у виданні delo.ua і, коли не мав завдань по дизайну, виїжджав на Майдан. Мені було спокійніше бути в центрі подій, а не стежити за протестами з новин. Також я робив фото для матеріалів на сайті.
Ранок на Майдані 18 лютого нічим особливо не відрізнявся від попередніх днів: дим, бруківка, кордони міліції, кордони майданівців, які не пускали протестувальників без засобів захисту від зони, яка вже прострілювалася «гумою» і камінням з боку силовиків.
Я пройшовся центром, пофотографував Грушевського біля стадіону. Недалеко від Будинку профспілок помітив якесь пожвавлення у натовпі, але не надав цьому уваги. Менш як за годину, коли я вже був у редакції, колеги повідомили, що є перші жертви серед протестувальників. Спершу мені було важко в це повірити, я тут же відкрив стрічку новин, і понеслися заголовки «На барикаді такій-то знайдено тіло з кульовим пораненням»…
Дарина Шевченко, журналістка KyivPost:
Це було в ніч з 18 на 19 лютого. Я була репортеркою KyivPost і того дня працювала п’яту годину від перерви вдень. Знімала з боку стели, як приїхала бронетехніка, як усе почало горіти.
Щось полетіло в мій бік. Мені досі здається, що це було десь далеко. Хтось мене відсмикнув від стели. Потім прийшов мій друг, ми розговорилися. Пам’ятаю, як ми сиділи в палатці з людьми з різних регіонів. Раптом хтось вистрелив, я навіть не зрозуміла, чи це в нашій палатці. Але піднявся пил від сльозогінного газу, який постійно пускали на Майдані. Стало неможливо дихати, ми були в паніці.
Тоді мені подзвонила редакторка і сказала терміново йти в редакцію, сідати на стрічку новин. Так само, як і моїм колегам. Ми зрозуміли, що нас обманом забирали в редакцію, бо з’являлися повідомлення, що починається жестяк. Ми ввімкнули телевізор і побачили: почався наступ на Майдан.
Олена Котляр, наречена загиблого Героя Небесної Сотні Олександра Капіноса:
«Мою маму теж звати Олена і вона теж працює з дітками, як і Ви, Оленко!»
Телефонами не обмінялися, Сашко його тоді не мав, вкрали в Профспілках. З того часу на Майдані я шукала Твої очі.
Того дня йшов дощ. Ми підійшли до сцени та, прихилившись слухали чийсь спів. Якась дівчинка вкрила нас дощовиком. Підійшов чоловік у літах і попросив дозволу сфотографувати. Це була єдина наша світлина, де ми ось так вдвох.
Після Вогнехреща я попросила дозволу в Сашка сфотографувати його на Грушевського. Він відповів: «Кохана, сфотографуєш мене тут після перемоги».
Через місяць я розклеювала оголошення і опитувала людей, щоб знайти свідків поранення, яке 18 лютого стало смертельним для Тебе. Не хотіла вірити в це і шукала Твої очі. На бруківці Грушевського хтось поклав Твій великий портрет. Люди обрамили його сотнями свічок і квітів. Це було на тому місці, де Ти казав сфотографувати тебе після перемоги, мій дорогий Сашку з Кременецьких Гір, мій Майдане, моя Революціє Гідності.
Катя Корнійко (Томаселло), лікарка:
Революція гідності стала для мене справжнім народженням, точніше, відродженням нашої незалежності, гідності, самоідентифікації. Саме цей час виніс на поверхню найкраще та найкращих, найгірше та найгірших, як водяний вихор.
Андрій Салагорник, медик, заступник координатора Медичної сотні:
Це фото зроблене біля Профспілок до бою на Інститутській. Я думав про те, що хочу, щоб мої діти жили в кращій країні.
Максим Гошовський, отримав поранення на Інститутській:
Вперше я вийшов на Майдан у своєму рідному місті Дніпрі. Тітушки побили людей у самому центрі, і міліція цьому ніяк не перешкоджала. Після цього приходив на місцевий Майдан регулярно та майже кожного тижня їздив у Київ. Я дуже запам’ятав рішучість людей на Майдані — своїх не кидати, витягувати до кінця, боротися.
22 січня зранку я приїхав у Київ зі своїми знайомими, підійшов до медпункту на Груші, звідки виносили тіло загорнуте в ковдру. Я допоміг донести його до швидкої і тільки тоді дізнався про перших загиблих.
20 лютого постраждав і сам. Я допомагав виносити поранених і загиблих. Ніколи в житті не забуду загиблого Анатолія Корнєєва. Бачив момент, коли в нього потрапила куля, як він впав, його підхопили, понесли, але вже було пізно. Так повторювалося раз за разом. Я навіть не помітив, як мені в щит прилетіло дві кулі. Друга пошкодила меніск в коліні. Але найстрашніше було не в кулях, не в крові, а коли наступного дня ми несли труни на Майдан. І думки про те, що це міг бути я.
Ігор Заставний, отримав поранення на Грушевського й Інститутській:
20 лютого я стояв навпроти монумента Незалежності. Там були двоє міліціонерів, прикриті за мішками, стріляли в наш бік. Я чув, як вдаряється метал об метал — металеві кульки. Коли беркутівці почали відходити в бік Інститутської, я зняв щит з барикади і пішов за ними.
За містком на Інститутській побачив перед собою хлопця, який схопився рукою за груди і впав на коліна. У нього на грудях була велика мокра пляма.
Я злякався, що йому вистрілять в спину, закрив його щитом. Я був злий, я взяв бруківку і пішов вперед.
Коли присів і закрився щитом, відчув зліва в животі різкий пекучий біль. Подивився на дорогу, звідки ймовірно могли вистрілити, і побачив там беркутівця. Захотілося піти до нього. Я піднявся, але сильний біль не дозволив цього зробити. Я ступив декілька кроків назад, відчув, як ламається ліва нога нижче коліна. Упав на спину і побачив знизу під пораненням на бруківці калюжу крові. І все.
Вважаю, що тоді на Майдані, відбулася хоч трагічна, але перемога.
Дмитро Голубничий, було 16 років під час Революції, брав участь у боях на Інститутській:
Для мене Революція означала становлення нового типу мислення. Йдеться не тільки про учасників, а про всіх громадян, які були свідками тих подій, та змогли зрозуміти просту істину: свобода дорого коштує.
Я мав багато сподівань, деякі з них виправдались, деякі — ні. Довго думав, що саме повинно було стати логічним закінченням Революції. І, на жаль, сподівання на нову владу, нових людей, на справедливість судів, на оновлену систему керування державою не справдилися.
На мою думку, Революцію ми закінчили, не змінивши по суті систему, не намагаючись в цілому вирішити корінь проблеми. Ми виламали декілька гнилих гілок, але залишилася корупція, брехня, а також підлість, що проникають у наше життя і диктують свої реалії на державному рівні.
Владислав Самойленко, волонтер, активіст:
Під час подій на Грушевського, розстрілів на Інститутській, я розумів, що програти ми не можемо, бо нас потім спіймають, пересадять, і станеться удар по демократичних процесах, зупиниться розвиток громадянського суспільства. Розумів, що іноді важливо протриматись до підкріплень.
Я не сподівався на такі жертви, на впертість влади і її настільки російськоорієнтованість та залежність. Але пишаюся тим, що народ не стерпів і вийшов за свободу, демократію, проти безладу влади.
Олена Ващенко, начальниця відділу зв`язків зі ЗМІ в Міністерстві закордонних справ:
Ми казали, що на Майдані була і наша «дипломатична сотня», яка йшла туди після роботи, а дехто був на барикадах під вогнем 18-19 лютого.
Я пам’ятаю відчуття гордості за українських чоловіків, які під час боїв на Інститутській, просили жінок йти геть від головної сцени, щоб не ризикували життям. І пам’ятаю, як ми співали весь гімн повністю, у той час, коли на Інститутській стріляли, а в готелі «Дніпро» були заблоковані друзі...
Революція гідності змінила хід української історії назавжди.
Вічна пам’ять всім, хто поліг за Свободу.
Народні депутати ухвалюють постанову «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України». Вибори призначають на 25 травня 2014 року.
Головою парламенту стає Олександр Турчинов, який почав виконувати обов’язки президента.
Сергій Зисько, фотограф:
Це фото стало найціннішим і найдорожчим із тих днів. Утомлені хлопці після штурму Майдану, в їхніх очах — багато мрій і сподівань.
Тоді ми побачили, якою ціною дісталася свобода. Двох із цих хлопців уже немає в живих.
Дібрівний Дмитро Олександрович (ліворуч на фото) загине 16 серпня 2014 року в селі Хрящувате Краснодонського району Луганської області під градами.
Покидченко Михайло Юрійович (праворуч на фото) загине 5 грудня 2016 року в селі Опитне Ясинуватського району Донецької області.
Пам’ятаймо всіх Героїв. Допоки ми пам`ятатимемо — вони житимуть!
Матеріал опублікований за підтримки «Медиасети»