Коли у 2014 році до Мар'їнки докотилася «русская весна», Вадим Місюра працював учителем іноземних мов у школі-інтернаті. Школа містилася на вулиці Зелений Гай. Більшість місцевих працювали в інтернаті, загалом тут мешкало 57 сімей. Тому, коли в Мар'їнці з'явилися перші блокпости, Місюра не надто на це зважав.

«Був травень, кінець навчального року, — згадує чоловік у розмові з Громадським. — Так, ми бачили, що по місту з'явилися блокпости. Та Зелений Гай трохи окремо від усієї Мар'їнки, віддалений, ніби своє маленьке містечко. Люди йшли на роботу, у трьох хвилинах від дому, потім верталися, днями могли не виходити до великого міста».

У червні почалися бої за Мар'їнку. Українські війська намагалися відбити місто в сепаратистів. У Зеленому Гаї залишилося кілька відчайдух, які сиділи в підвалах без води й світла, але не залишали оселі. Проте більшість мешканців виїхали. Пересиджували в друзів або родичів, періодично збиралися групами та ходили дивитися на будинки — поливали розсаду на городі, латали дахи, вставляли скло у вікна. Вадим Місюра тоді теж поїхав — до Курахово, що у 20 кілометрах від Мар'їнки, сподіваючись, що невдовзі повернеться.

«Я не збираюся судитися проти армії, розумію, чому вони перебувають там. Але я хотів би, щоб держава допомогла мені відшкодувати збитки, завдані під час цих бойових дій».

Новенька табличка з назвою на в'їзді до Мар'їнки виглядає незвично на тлі поруйнованих будівель. Стару, побиту шрапнеллю, нещодавно замінили. За сто метрів — зруйнований зоомагазин з величезною діркою в стіні, вікна будинків уздовж дороги затуляє фанера. До центру Мар'їнки п'ять хвилин машиною, тут зосереджене все життя провінційного містечка — церква, сквер, військово-цивільна адміністрація і базар, де продають сало, соління й теплі шкарпетки. Закутані в пухові хустки продавчині п'ють горілку за шинквасом і строго наказують не знімати, мовляв, поминають знайому. Стріляють тут щовечора, тільки-но починає сутеніти.

«Ось тут міни летять, красиво горить усе, — каже перший заступник керівника військово-цивільної адміністрації Мар'їнки Юрій Малашко, показуючи з вікна на пустку між териконом і полем. — Звідси видно стелу з написом «Донецьк». До сепаратистів метрів п'ятсот, не більше».

На тлі терикону п'ятиповерховий бежевий будинок, він стоїть на вулиці Зелений Гай. Це останній блокпост українських військових, далі — територія так званої «Донецької народної республіки». Ця частина Мар'їнки до війни вважалася престижною, розповідає Юрій Малашко. Донецьк навіть хотів приєднати її до себе, але потім почалася війна і приєднувати Мар'їнку вирішили вже інші люди та в інший спосіб.

Історія мешканців Зеленого Гаю майже нічим не відрізняється від інших історій людей із зони бойових дій на Донбасі, які не мають доступу до своїх домівок. У 2014 році сили ЗСУ і так званої «ДНР» вели бої за Мар'їнку, українські військові відбили більшу частину міста, але вулиця Зелений Гай залишилася буферною зоною між блокпостами обох сторін.

Наступного року, влітку 2015, в Мар'їнці знову почалися бойові дії й місто повністю перейшло під контроль української влади. Мешканці як і раніше ходили й перевіряли обстановку на власний страх і ризик — територія була замінована, кілька людей підірвалися. А потім, як вони самі кажуть, «прийшли, а там уже військові стоять і нас не пускають».

Це був липень 2015-го. У серпні того ж року вони домовилися з Донецькою військово-цивільною адміністрацією та представниками армії щодо пропуску. Захист забезпечували групи цивільно-військового співробітництва. Це військові, які виступають сполучною ланкою між бійцями на передовій і місцевими. У народі їх називають «сіміки»: від CIMIC — Civil-Military Cooperation, група цивільно-військового співробітництва.

«Заходжу, а на моїй канапі сидять військові, дивляться на мене. Скрізь грязюка, стіни розмальовані, — розповідає Раїса Борисівна, сусідка Кочневої по під'їзду. — Уже не було ніякої побутової техніки, половини речей не знайшла».

«Речі були розкидані по різних квартирах, — додає Кочнєва. — Люди потім на світлинах побачили, що їхні речі в сусідів. Але до іншої квартири вже не пускали, мовляв, це не ваша приватна власність».

Востаннє на територію Зеленого Гаю, за словами місцевих, їх пустили на початку 2016 року. Відтак усі походи припинилися.

«Я вам наведу приклад 2016 року, — розповідає Юрій Малашко, втомлено зітхаючи, коли мова заходить про Зелений Гай. — Коли ми туди зайшли, почався артобстріл досить потужний. І військовослужбовці, «сіміки», фактично захищали власними тілами людей. Небезпечно туди ходити, тому й заборонили».

— Я розповім на своєму прикладі, — підводиться зі стільця Раїса Борисівна. — Моєму чоловікові покійному ще у 2005 році [колишній президент України Віктор] Ющенко квартиру вручав як чорнобильцю. Тоді вона коштувала 100 тисяч гривень, але ви ж пам'ятаєте, який тоді курс був? От і рахуйте. До нас приходив оцінювач і казав, що квартира гола, порожня, коштує 80 тисяч доларів. Плюс ремонт, ну, грубо кажучи,100 тисяч. Якось так.

Сьогодні в мережі можна знайти чимало оголошень, де житло у Мар'їнці такої ж площі продають приблизно за 15 тисяч доларів. Тим часом за $100 тисяч можна придбати непогану квартиру у центрі Києва.

Крім компенсації за зруйноване житло, мешканці також вимагають моральну компенсацію. Частина з них уже подали позови до суду, інші — тільки готують. Розповідають, що в українських судах засідання з різних причин постійно переносяться — або не приймають документи, або суддя бере відвід. Тому після всіх українських інстанцій вони мають намір звертатися до Європейського суду з прав людини.

Справи мешканців Зеленого Гаю веде Гельсінська спілка адвокатів, інтереси в суді представляє адвокатка Юлія Науменко. Вона каже, що основна проблема — у правовій колізії, яка виникла через ведення бойових дій на сході України.

«Є закон про мобілізацію, але порядку реалізації немає, — коментує Громадському Юлія. — Написано, що має компенсувати держава. В особі кого — не зазначається. У нас у бюджеті не прописана стаття розтрат, немає ні воєнного стану, ні надзвичайного».

Згідно зі статтею 19 Закону «Про боротьбу з тероризмом», відшкодування шкоди, завданої громадянам у результаті терористичного акту, проводиться за рахунок державного бюджету України, в порядку, встановленому законом. Річ у тім, що як раз цього порядку й немає, як і відповідного закону. Хоч ухвалити його Верховна Рада намагалася неодноразово.

Депутати від «Опозиційного блоку» двічі вносили законопроект, який передбачав, що будь-яка людина, постраждала від терористичних актів (тобто, по факту, будь-хто потерпілий під час бойових дій на Донбасі) має право на відшкодування державою збитків у повному обсязі. Вперше у 2016 році — тоді законопроект повернув на доопрацювання парламентський комітет. Документ не підтримали ані Мінфін, ані Мін'юст, ані Міністерство з питань тимчасово окупованих територій. Серед зауважень — несистемне і непередбачуване збільшення видатків із державного і обласних кошторисів, неузгодженість механізму відшкодування з бюджетним законодавством.

А от головне експерте управління Верховної Ради взагалі вважає, що вартість збитку повинна відшкодовувати сторона, яка його й завдала (тобто Росія або сепаратисти).

У 2017-му була друга спроба, але комітет знову повернув документ на доопрацювання. Мінфін знову сказав — не відповідає показникам бюджету.

Юлія Науменко каже, що їй відомо про 30 позовів, уже поданих в українські суди. Відповідачі по цих справах — Кабінет міністрів України і Держказначейство, як представники держави; а також Міністерство оборони — бо будинки зайняті саме військовими, до того ж, в частині позовів мова йде про вандалізм.

Громадське звернулося до зазначених органів з проханням прокоментувати ситуацію. На момент публікації матеріалу ми не отримали відповіді. Громадське опублікує коментарі, щойно редакція їх отримає.

Юлія Науменко переконана, що претензії громадян обґрунтовані. Якщо в Україні ці справи не будуть успішними, то надію покладають на Європейський суд з прав людини.

У практиці цього суду справді є приклади позовів саме через відсутність доступу до власного житла. Приміром, після вторгнення Туреччини на Кіпр і створення «Турецької республіки Північного Кіпру», громадянка Кіпру виграла суд проти Туреччини. ЄСПЛ постановив, що Туреччина винна в тому, що жінка не могла потрапити у свій будинок, зобов'язавши державу виплатити компенсацію. Та навіть якщо жителі Мар'їнки подадуть в ЄСПЛ позов проти Росії, невідомо, чи виграють вони його, адже потрапити до своїх будинків вони не можуть саме на території, підконтрольній Києву, а не сепаратистам.

— А ви збираєтеся подавати позов на Росію?
— І ми їх (росіян — ред.) не бачили. Ми на тому боці не були, тільки тут, на нашому боці. Але, звичайно, ми подамо в суд на Росію, якщо адвокат скаже, що це правильно.

Юрій Малашко говорить, що жодної компенсації від держави мешканцям зараз не варто чекати:

«Я думаю, що в цих справ немає шансів. Компенсація, на жаль, можлива тільки в тому випадку, коли завершиться антитерористична операція. Ми зі свого боку зробили все можливе. Ми надали усі необхідні документи — всі акти руйнувань, фотографії. І так намагаємось допомагати гуманітарною допомогою тощо».

Вадим Місюра каже, що він до останнього не хотів звертатися до суду. Його порадили чиновники. Під час нашої розмови чоловік кілька разів повторив, що вважає себе патріотом України. Але хоче, щоб держава допомогла почати життя заново.